Випускником Одеської морехідки був член екіпажу героїчного транспортного судна «Комсомол», що здійснювало регулярні рейси до берегів республіканської Іспанії, майбутній видатний письменник, журналіст, громадський діяч, член редколегії першого складу газети «Одеські вісті» - «Одесские известия» Іван Петрович Гайдаєнко.
Після потоплення судна фашистськими піратами екіпаж «Комсомолу» потрапив за ґрати. Перебування у в’язниці Санта Марія не зламало одеситів. Морально стійким повернувся до рідних причалів і Іван Гайдаєнко. Та лікарі радили на певний час облишити море. Як морякові жити на суходолі? І стерновий транспортного судна вирішує зробити тимчасовий вибір на користь здавалося б випадкового захоплення – журналістики. Юнак інколи, а потім усе частіше дописував до місцевих газет. У полі зору автора – дозвілля моряків-однолітків, виробничі успіхи екіпажів суден. Замітки охоче друкували газети «Молода гвардія», «Чорноморська комуна».
З направленням на роботу Іван Гайдаєнко приїхав до зеленого Луцька. Спочатку моряк опановував фах літературного працівника, потім – завідувача відділу. І якось несподівано для всіх новачка було призначено редактором «молодіжки».
З метою швидшого ознайомлення з Волинню зайшов до місцевого краєзнавчого музею. Тут зберігалося чимало цікавих експонатів. Літня працівниця запевняла, що до Луцька заїздив у жовтні 1846 року Тарас Шевченко, коли за завданням Археографічної комісії змальовував історичні та архітектурні пам’ятки краю.
Іван Гайдаєнко записався до місцевої бібліотеки. Там він натрапив на унікальне видання 1888 року – том прози Тараса Шевченка, яку видала редакція часопису «Киевская старина». У повісті «Варнак» допитливий журналіст знайшов згадку про місто на річці Стир.
Плин журналістського життя дуже стрімкий. Молодий редактор і незчувся, як у вікно заглянув тривожний світанок червня 1941 року. У військкоматі Гайдаєнко пояснив, що у нього морський фах і його місце на флоті. Залишаючи Луцьк, згадав нещодавно прочитані рядки Тараса Шевченка:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
«Не дамо, Тарасе Григоровичу. Обіцяю усім життям», - подумки поклявся.
Спочатку Івана Гайдаєнка направили на транспортне судно, що вивозило з Одеси заводське обладнання, поранених, постачало війська боєприпасами, спорядженням. Незабаром його призвали до Військово-Морського флоту. Брав участь в обороні міста, що стало до болю рідним. Після того, як наші війська залишили Крим, деякий час служив у Москві. Та був переконаний, що буде кориснішим на флоті. Після тривалих домагань та прохань Іван Гайдаєнко потрапив під Сталінград, до Волзької військової флотилії.
Озброєння кораблів входило до загальної вогневої системи міста-воїна. Крім того, від моряків багато в чому залежало постачання військ. Героїчні екіпажі вступали навіть у протиборство з ворожими танками.
Якось штурман Іван Гайдаєнко почув на саратовському березі по радіо знайому мелодію. «Так, це з Шевченка» одразу ж вгадав Іван. Колись давно вдома, у Кустанайській області, їхня українська родина, що волею долі опинилася далеко від рідного краю, співала пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» як молитву.
Журналістська допитливість привела Івана Гайдаєнка до приміщення радіостанції імені Т.Г. Шевченка, що працювала у Саратові з листопада 1941 року. До речі, позивними радіостанції була мелодія одесита Д. Крижанівського.
Відрекомендувавшись, Іван Гайдаєнко поцікавився у співробітників, як готуються передачі. Його поінформували у дозволених межах. Дізнавшись, що Гайдаєнко друкувався в одеських газетах, плавав на транспорті «Комсомол», сказали, що у роботі радіостанції бере участь одеський поет і журналіст Степан Олійник. Морякові запропонували розповісти радіослухачам про боротьбу з фашизмом в Іспанії.
Під час рейсів до берегів Піренейського півострова екіпаж «Комсомолу» спілкувався з бійцями інтернаціональної бригади ім. Я. Домбровського, до складу якої входила рота імені Тараса Шевченка. Рота складалася переважно з українців. Пліч-о-пліч з ними воювали також білоруси, поляки й іспанці.
У пресі інтернаціональних бригад та іспанській республіканській пресі висвітлювався бойовий шлях роти. Друкувалися матеріали, присвячені Кобзареві. Наводилися уривки з його поезій, акцентувалося на патріотичному значенні його творчості. Кілька статей про поета опублікував учасник тих боїв Юрій Великанович (1910 – 1938 рр.), учасник революційного руху на Західній Україні. У пресі інтернаціональних бригад Великанович виступав зі статтями та кореспонденціями польською, українською та іспанською мовами.
Ось так повідав радіослухачам на Волзі про перше протиборство із фашизмом Іван Гайдаєнко. Серед своїх земляків у Саратові він знову згадав слова Тараса Шевченка із поеми «Гайдамаки»:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Степан Олійник, який працював тоді у «Сталинградской правде», похвалив свого земляка. На Івана Гайдаєнка звернули увагу у політуправлінні. Йому запропонували написати про перебування у іспанській в’язниці Санта-Марія.
Робота над відповідальним дорученням просувалася швидко, бо усі ті злигодні стояли перед очима. Книжка в тоненькій обкладинці побачила світ у Чкаловському обласному видавництві. До зброї, яку вручила Івану Гайдаєнку Вітчизна, додалася нова – полум’яне слово. Коли автор одержав з видавництва бандероль, руки мимоволі затремтіли: «Та це ж із колишнього Орська!.. Це ж туди колись привезли з Оренбурга Тараса Шевченка!.. Це ж там записував він свої вірші до захалявної книжечки!.. О Боже… Він мене ніби благословляє!..»
З міста, де перебував засланець Тарас Шевченко, розпочав шлях у велику літературу Іван Гайдаєнко.
Після завершення Сталінградської битви морський офіцер Іван Гайдаєнко написав три публіцистичні нариси про славетні бойові традиції та ратні подвиги моряків-чорноморців: «Дзот № 11», «Відважні моряки» та «На обороні Севастополя». А після Перемоги література стає справою усього життя. Можливо й справді, Івана Гайдаєнка благословляв Тарас Шевченко.
