У бібліотеці-філії № 2 імені К.Г. Паустовського (завідувачка Каріна Апарінова) відбулася літературна зустріч, присвячена темі «К. Паустовський – романтик». У ній взяли участь, зокрема, студенти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.
У мене була можливість познайомити слухачів із однією з характерних рис його прози, яку письменник сам назвав «романтичною налаштованістю», пояснюючи її властивістю характеру.
Улюбленою наукою Паустовського була географія. Вона безпристрастно підтверджувала, що на землі є надзвичайні країни. Мрія побачити їх хоча й була незбутньою, але від цього не вмирала.
Пізніше Паустовський відійшов від екзотики, відірваної від життя, від її нарядності, солодкавості, піднесеності та байдужості до простої та непомітної людини, але ще довго, – за його словами, – у його повістях і оповіданнях «траплялися її застряглі ненароком золочені ниті».
У першому романі «Романтики», який Паустовський почав писати в Таганрозі сто років тому, а завершив в Одесі 1922 року, він розповів про пошуки молодих творчих людей свого життєвого шляху, істини. Письменника-початківця Максимова хвилюють самі звуки слів, він тонко відчуває велику меланхолію моря, вічну спрагу змін, ненаситна спрага тягне його до життя. Йому не давала спокою «муза далеких мандрівок». Він знаходить у всьому, що бачить, чудесний «смак і запах», постійну принадність.
Молодий герой дав собі слово: «Бути мандрівником, підбирати все, що трапиться на дорозі, – туман, обличчя людей зі зморшками хвороб, вірші, – які ніхто не читає, – і думати про це з насолодою, знаходити образи, незвичні, як уві сні, і розпочати друге життя ось на цих аркушах паперу. Створити свій світ – надзвичайний і далекий щодо всього довкола, – він дряпається, він жалюгідний та смішно нерозумний».
…З роками Паустовський не відійшов від романтики, від очисного її вогню, пориву до людяності та душевної щедрості, від постійного її неспокою. Вона не дозволяє людині бути брехливою, неосвіченою, боягузливою й жорстокою. У ній укладено силу, що облагороджує, і «немає жодних підстав, – відзначає письменник, – відмовлятися від неї в нашій боротьбі за майбутнє й навіть у нашому повсякденному трудовому житті». І далі стверджує, що романтична налаштованість не суперечить гострому інтересу до «грубого життя» і любові до нього. В усіх галузях дійсності та людської діяльності, за рідкісними винятками, закладено зерна романтики.
Легке втручання вимислу допомогло Паустовському в роботі над «Кара-Бугазом», «Колхідою», «Чорним морем» і низкою інших повістей та оповідань.
Романтизм письменника захищає в людині не тільки людину-художника, але й свободу її почуттів, її право на любов, милосердя, співчуття, совість, честь і справедливість.
Думка письменника про те, що «кожна любов – це нове народження себе» підтверджена його оповіданням «Роза вітрів».
Артистка філармонії Олена Куклова, лауреатка літературних премій імені К.Г. Паустовського й
І. Рядченка, з душевною схвильованістю прочитала оповідання «Струмки, де плещеться форель» (1939). Скоріш за все, це романтична легенда, створена автором, про долю одного наполеонівського маршала, про коротку любов Марії Черні, про те, чого не очікувало серце, і про те, що «іноді життя буває схожим на музику».
Доречний був акомпанемент – тонка та світла музика Моцарта. Його концерт № 5, виконаний на скрипці Валентиною Воротинцевою – студенткою другого курсу училища мистецтв і культури імені К.Ф. Данькевича, був співзвучний пафосу оповіді та мелодії характерів.
«Не будемо говорити про любов, бо ми досі ще не знаємо, що це таке», – так загадково закінчується ця одна з найпоетичніших поем Паустовського.
Тоді він так відчував. Але через багато років уже літній письменник дав пояснення цьому явищу.
«Є речі, про які дуже важко говорити й писати. Вони лежать десь за межею свідомості, там, де живе поезія й народжуються дива (хоча в них прийнято не вірити). Одна з цих речей – почуття спорідненості у людей, які геть не знають одне одного… Мені здається, що я зможу написати ще кілька хороших книжок.
Як усе-таки чудово, що не старіє серце!».
