Федір Шаляпін виходив на театральні підмостки у столиці Чорномор’я неодноразово. Якщо брати до уваги персональні афіші, то 26-річний співак уперше приїхав до Одеси на гастролі 4 червня 1899 року. Артист на той час ще не дебютував у Большому театрі. Його світова слава була ще попереду.
Шаляпін прагнув продемонструвати вимогливим одеситам, смаки яких були виховані на високих європейських зразках, свої найкращі партії у популярних операх, наприклад, у «Фаусті» Гуно, «Русалці» Римського-Корсакова, «Борисі Годунові» Мусоргського. Уже в ті часи співакові було важливо показати вишуканій публіці високі моральні цінності представників простого народу, який працює на землі, годує цю публіку. Так Федір Шаляпін знайомить одеситів зі своїм Іваном Сусаніним. Газета «Одесские новости» відзначала, що «співак створив проникливий, величний образ селянина-патріота, він справляє незабутнє враження».
А в березні 1901 року Федір Шаляпін уперше виходить на сцену театру Ла Скала (у спільній виставі з Е. Карузо). Міланська газета назве дебютанта «визначним артистом, не схожим ні на кого з бачених нами досі».
І знову Федір Шаляпін повертається до міста над Чорним морем. В інтерв’ю для одеської преси, як йому працюється на сцені імператорського театру, він уперше привселюдно зізнається:
«Мені важко там служити, мало життя, замало простору для мистецтва. От було б чудово заснувати власний театр».
Критики звертають особливу увагу на виразність голосу співака: «Навіть слухаючи із заплющеними очима, ми ніби бачимо його перед собою. Тембр Шаляпіна має дорогоцінну властивість – за звуком можна визначити душевний стан героя».
Після однієї з вистав вдячні одесити піднесуть йому вітальний адрес, у якому, зокрема, йдеться: «Вам, який збагнув народну душу, зрозумів її героїзм, ми, шанувальники могутнього таланту, шлемо Вам побажання – завжди дарувати людям високу насолоду і плекати любов до мистецтва, якому геніально служите Ви».
Окремо привітала гальорка, найемоційніша, найчутливіша частина публіки.
«Якби нас запитали, чи можливе досконаліше зображення типажів, ми відповіли б: «Ні!».
До збентеженого Федора Івановича протиснулося чорняве дівча у вишиванці, на рушнику тримаючи величезну паляницю. Такі паляниці печуть у селах на Великдень.
– Федоре Івановичу, це Вам від тітки Галі…
– Якої тітки Галі? – несподівано відповів українською мовою Шаляпін.
– Ви співали з нею в хорі… Пам’ятаєте, у трупі Георгія Деркача.
– Так, так… а потім нам збирали одесити гроші на дорогу, бо власних не було, і ми поштовим потягом, так дешевше, їхали через усю Європу до Парижа на гастролі. Нас тоді французьке театральне товариство запросило… То де ж твоя тітка Галя? – роззирнувся на всі боки Шаляпін.
– Вона заміж вийшла. У неї маля…
– І я уже одружений, – зітхнув Шаляпін. – А ти ж їй хто?
Шаляпін пильно подивився в очі дівчини.
– Схожа, – лише й спромігся сказати співак. – Дякую, – і поцілував хлібину, а потім і дівчину.
– Куди ж ти?
– Уже пізно. Родичі сваритимуть… Бувайте…
Репертуар трупи у Г. Деркача складався з двох п’єс. Французам вирішили показати «Наталку Полтавку» та «Назара Стодолю». Він, Федір Шаляпін, уже так добре засвоїв українську мову, що виконував роль Петра в «Наталці Полтавці», а в музичній картині «Вечорниці» до драми Шевченка брав участь як хорист. «Вечорниці» французи зі щирим захопленням називали оперою в мініатюрі.
«Ніби вчора це все було, – подумав Шаляпін. – А вісім років минуло».
Знову з одеською публікою співак зустрівся 1910 року після концертного туру по Україні. Виступаючи у Подніпров’ї й на Слобожанщині, Федір Шаляпін спостеріг, що як тільки заходила мова про Тараса Шевченка, публіка завмирала. Вона дослухалась до кожного слова. Тому співак вносив до свого репертуару твори свого улюбленого Модеста Мусоргського.
Модест Петрович перший з російських композиторів звернувся до творчості Шевченка. Композитор був знайомий з Кобзарем. Про ці епізоди зі свого короткого життя він залишив спогади. На тексти поета Мусоргський написав кілька пісень.
У турне по Україні Федір Шаляпін виконував і пісні, написані Миколою Віталійовичем Лисенком. Шанувальникам українського слова й української музики він розповідав, як 1898 року на запрошення Михайла Старицького та Миколи Лисенка приїхав до Києва, брав участь в шевченківському вечорі, виконав романс композитора на слова Тараса Шевченка «Мені однаково…».
Цей вірш Кобзар написав, як розповідав тоді Микола Віталійович, у казематі «Третього відділу», передчуваючи жорстокий присуд – солдатчину, заборону писати й малювати. Для поета, який розумів, що йому не минути тяжкого і тривалого заслання, більшою трагедією, ніж його особиста доля, була доля батьківщини…
… А 25 травня 1910 року «Одесский листок» повідомляв про концерт Федора Шаляпіна, призначений на 1 червня.
«Шаляпін чудово виглядає, він бадьорий, життєрадісний», – писала газета.
Та в інтерв’ю репортерові «Одесских новостей» Шаляпін ділиться своїми зовсім не оптимістичними спостереженнями та міркуваннями: «Мистецтво відступає на другий план, звільняючи місце заняттям набагато прозаїчнішим. Матеріальність стає повноправним господарем, притлумлюючи дух».
Наприкінці він робить такий висновок: «Чудовий у нас народ, щирий, терплячий. І користуються його ж м’якістю, згинають його, хто як уміє».
У залі біржі (нині філармонія) відбувся єдиний концерт співака. Після концерту слухачі не могли заспокоїтися. Уже погасло світло в залі, а публіка усе чекала чогось. І раптом залунав могутній бас:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
…І не пом’яне батько з сином.
Не скаже синові: «Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, ж буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Вдячні одесити піднесли Шаляпіну величезний лавровий вінок. Цим двадцять п’ятим концертом співак прощався з Одесою, з Україною.
У Російській імперії передчувалася катастрофа. І вона прийшла. Федір Шаляпін не визнав Жовтневого перевороту, незважаючи на те, що уряд Леніна присвоїв йому звання народного артиста Республіки. «Замало стало простору для мистецтва», – як колись сказав він одеситам.
Тяжко було залишати рідну землю. Але співак наважився, 1922 року він емігрував до Франції. Мешкав у Парижі. Залишив грішний світ 12 квітня 1938 року.
