Григорій Дем’янович Зленко був людиною різноманітних зацікавлень. Звідси й широта його творчих параметрів.
Та, либонь, не помилюся, коли скажу: письменник упродовж усього життя звертався до теми «Шевченко і Одеса». Його серце враз прискорювало свій стук, коли він сідав за письмовий стіл, клав перед собою аркуші паперу і починав чергову розповідь про одеських друзів Тараса Шевченка Варвару Рєпніну, братів Лизогубів, Віктора Ковальова, що допомагали Кобзареві, як могли, у складні часи.
Серед одеських шанувальників могутнього таланту Шевченка вивищується постать першого бібліографа його творів Михайла Федоровича Комарова (1844–1913 рр.). Ще 1881 року він підготував нарис «Про життя і пісні кобзаря Т. Шевченка», але цензура не дозволила видати його, склав «Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т.Г. Шевченко» («Киевская старина», 1886, № 3-4). Ґрунтовно доповнена, ця праця 1903 року побачила світ в Одесі окремим виданням, заклавши основи наукової Шевченківської бібліографії. Це я скористався витягом з відомостей Г.Д. Зленка, що були надруковані у «Шевченківському словнику», т. 1, Київ, 1976. 1912 року в Одеській друкарні акціонерного Південноросійського товариства було видано «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів», – розповів читачам Григорій Зленко далекого 1968 року у своїй книжці «Нетлінне».
Вірші для «Вінка» Михайло Комаров збирав упродовж усього життя. Якусь частину творів він переписував із періодичних видань. Багато які одержав із рук авторів. В одеському архіві упорядника «Вінка» Григорій Зленко відшукав, наприклад, листа відомого українського поета Олександра Олеся.
«Високоповажний добродію! На превеликий жаль, у мене немає ні одного вірша, присвяченого нашому Кобзареві. Тільки малесенький віршик був уміщений в «Засіві», але він, щиро кажучи, не вартий того, щоб заводити його в збірник. У всякому разі, коли Ви захочете його надрукувати, то, будь ласка, зверніть увагу на коректурну помилку і замість в «минулім полі» поставте «в мертвім полі». З поважанням до Вас і готовністю до послуг О. Олесь». До листа було додано вирізку з віршем «Т. Шевченкові».
Зверніть увагу, шановні читачі, з якою повагою до упорядника пише поет, як скромно він висловлюється про свою працю!
Михайло Комаров не обмежувався лише добором поезій та розташуванням їх у хронологічному порядку, як це найчастіше робили упорядники тематичних збірок у Радянському Союзі. Він дуже ретельно аналізував їх і супроводжував інколи досить розлогими коментарями. Тобто «Вінок» був не просто альманахом, а ґрунтовним дослідженням.
Значення доробку М. Комарова свого часу підкреслювала Людмила Старицька-Черняхівська (донька Михайла Старицького). Григорій Дем’янович Зленко передрукував її відгук на «Вінок» із грудневого номера «Літературно-наукового вісника» за 1912 рік. Цитуємо: «Передивляючись вірші, зазначені у збірці д. Комарова, ми бачимо еволюцію і зріст розуміння творчості Шевченка. Тоді як перші вірші повні ще романтизму і територіального патріотизму, пізніші вірші відбивають вже в собі пекучий гнів і вогонь Шевченкової музи…».
Видавши збірку, упорядник мав намір доповнити її творами представників інших європейських літератур. Проте побачити світ збірці удруге не судилося. Завадила раптова смерть упорядника. Своєрідна «Шевченкіана», створена М.Ф. Комаровим і сьогодні, в незалежній Україні, цікавить небайдужих людей.
Відомо, що Михайло Федорович брав активну участь у діяльності «Громади» і «Просвіти». Але в ті часи, коли починав набирати творчу висоту Г.Д. Зленко, про патріотичні організації українців писати не рекомендувалося. Авторові «видавали путівку» за Північне полярне коло, а пізніше – в часи Л. Брежнєва, – на Байкало-Амурську магістраль. Тому лише в роки незалежності України образ ратая української ниви постає перед нами на повен зріст.
Михайло Федорович Комаров прожив в Одесі чверть століття. Григорій Зленко у своїй статті до 100-річчя «Просвіти» наголошував, що першою і неперебутною заслугою Комарова перед Україною було вміння підтримувати й розбурхувати в ній високий дух українства, дух спротиву етнічному нищенню, дух захисту моральних і культурних цінностей, призібраних Україною на її історичному шляху, обстоювати єдність народу, розірваного імперськими кордонами. Позаяк Комаров вважав, що на Україні національне життя могло виявлятися найбільше в літературі, у театрі, в науці, то чільну увагу він приділяв саме цій царині української духовності.
З наміром обстояти рідну мову – цю живу душу кожної нації, хай опосередковано, але прилучати трударів до ідеї Української держави створював Михайло Комаров «Просвіту».
…Йому вже повернуло на сьомий десяток. Усе частіше нагадувало про себе серце. Але Михайло Федорович не зважав на те, працював з молодечим запалом, подаючи особистий приклад відданості національній справі. За три роки Комаров виступив лише на літературно-мистецьких вечорах, влаштованих «Просвітою», понад тридцять разів.
З просвітянської газети «Вісти» за березень 1906 року, до створення якої Михайло Комаров доклав чимало праці, довідуємося про Шевченківський вечір, проведений товариством з нагоди 45-х роковин від часу кончини Кобзаря. Слово про значення Тараса Шевченка для України, для її майбутнього виголосив Михайло Комаров. Він узяв участь і в концертній програмі вечора, прочитавши улюбленого «Перебендю».
«Та сьогодні, – писав Григорій Дем’янович десять років тому, – з почуттям пекучого сорому доводиться говорити, що могила Михайла Федоровича на 2-му Християнському цвинтарі в Одесі не вціліла: її було знесено уже в 60-х роках минулого століття, тобто на наших очах, усупереч закликам громадськості зберегти останній прихисток того, хто був і є гордістю Одеси».
На будинку, де мешкав М.Ф. Комаров (вулиця Жуковського, 27), лише на початку 2004 року стараннями просвітян і особисто Г.Д. Зленка, встановлено меморіальну дошку. Хоча клопотання про неї було подано до міськради ще в 70-х роках минулого століття. Неодноразово вносилася пропозиція увічнити ім’я Комарова в назві Одеської національної наукової бібліотеки, де зберігаються архів і зібрання книжок першого бібліографа Т.Г. Шевченка. Г.Д. Зленко гірко посміхався, коли хтось нагадував йому про подання одеситів до керівництва столичної «Просвіти» про заснування щорічної Всеукраїнської премії імені Михайла Комарова.
«Чи довго ще видатний діяч української культури залишатиметься без належного пошанівку?» – запитує з потойбічного світу Григорій Дем’янович. Відповіді немає.
Допитливий дослідник зв’язків Тараса Шевченка з Одесою одного разу виявив видання віршів з Єлисаветграда якогось І. Гріненка. Можливо, це видання лишилося б без уваги, якби не перечитував Григорій Дем’янович мемуари Панаса Карповича Саксаганського (Тобілевича) «По шляху життя». Той згадував про гурток літературної молоді і про видання газети. Серед співробітників газети згадується Йосип Варфоломійович Шевченко, котрий навчався 1875 року у військовій школі. За допомогою одеського архіву М.Ф. Комарова дослідник визначив, що автором віршованої збірки був небіж Кобзаря. Збірка містила дев’ять переспівів із російських поетів, Генриха Гейне, П’єра-Жака Беранже та Роберта Бернса.
На жаль, стверджував Григорій Зленко, художня вартість перекладів Йосипа Шевченка була невисокою. Та й самостійним творам бракувало поетичного духу. «Важко сказати, як розвивалися б здібності Йосипа Шевченка далі, куди еволюціонував би він», – писав Григорій Дем’янович. Кобзаревому небожеві судився недовгий вік. Друга Йосипова збірка не побачила світу. На нещастя, і літературну, і військову кар’єру Йосипа обірвала несподівана смерть у Болгарії, де він служив.
З довідкової літератури нам відомо, що Варфоломій Григорович, батько Йосипа, написав свого часу мемуари про Кобзаря. Ці «Споминки» публікувалися уперше у львівському часописі «Правда» за 1876 рік. Книжка віршів Йосипа Шевченка «Дещо з перекладів і самостійних творів» дає підставу гадати: літературним записувачем або першим редактором «Споминок» Варфоломія Григоровича був його син. Інакше як пояснити оті ліричні рядки, якими пронизані «Споминки».
Григорій Зленко робить іще одне припущення. Йосипова збірка невдовзі після виходу у світ рецензувалася анонімно у львівському часопису «Правда», там, де згодом друкувалися спогади В.Г. Шевченка. Можна припустити, що син надіслав туди спочатку свою книжку, а потім і спогади батька.
Григорій Зленко був не лише вдумливим дослідником, літературним слідопитом, але й цікавим поетом. У його творчій спадщині – збірка віршів «Пізня лірика». На завершення своїх нотаток про «Шевченкіану Г.Д. Зленка» (на цю тему, можливо, хтось напише дисертацію) хочу оприлюднити сонет «Тарас Шевченко» із циклу про діячів української культури.
Ну, що йому Одеса? Тільки звук,
Таке собі безконтурне видіння
У нескінченнім, наче сон, нидінні,
Яке сплелося з гіркоти і мук.
А серце враз прискорює свій стук,
Коли Одеси вчується подзвіння
У Рєпніних – хай невиразні – тіні
Прийдуть до віч із тіняви розпук.
І цей добра й любові віщий знак
Озорить враз пустельний
Мангишлак,
Додасть йому і сили, і терпіння.
Укупі з ним на Каспій прилетить
І вуст його торкнеться – хоч на мить –
Вишневий вітер з пахощами ріні.
