20 січня цього року до наметового містечка 1-го механізованого батальйону 28-ї Окремої механізованої бригади, особовий склад якого зараз навчається в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, завітала капелан-психолог Християнської Церкви Олександра Андріяшина.
Бійці добре знають цю милу та привітну жінку. Їхнє знайомство відбулося ще в листопаді 2015 року, коли батальйон виконував бойове завдання біля Станиці Луганської. Відтоді й дружать. Телефонують, листуються в соціальних мережах. І як би далеко одне від одного не були, а зв’язків не гублять. Ще вчора Олександра перебувала на сході країни, а батальйон – на Львівщині, а сьогодні жінка знайшла- таки час, щоб наочно привітати друзів із Двадцять восьмої.
– З Олександрою можна спілкуватися годинами поспіль, – розповідає заступник командира батальйону з озброєння капітан Олександр Бондаренко, добрий приятель капелана Андріяшиної. – До неї хочеться горнутися душею. З нею можна говорити на будь-які теми – вислухає, посміхнеться і неодмінно щось порадить. А знали б ви, скількох хлопців вона врятувала! Не від куль, а від душевного болю, від розпачу та зневіри. Там, в АТО, життя виглядає зовсім інакше, ніж на мирній землі. І якщо ти на мить заслаб душею, – зламаєшся напевне. І гіршої хвороби на передовій немає. Капелан Олександра лікувала наших хлопців саме від цього. Це не вигадки, не перебільшення. Вона багатьох повернула до строю.
Киянка Олександра Андріяшина 2015 року полишила рідне місто, звичну роботу за фахом і переїхала до фронтової Станиці Луганської.
– Донедавна я думала, що й далі працюватиму психологом, – розповідає вона. – Маю досвід роботи в зоні відчуження Чорнобильської АЕС. Працювала і з дітьми, що потребували психологічної підтримки та допомоги. Але клята війна на сході України все змінила. Насамперед змінила мене саму. Я анітрохи не шкодую, що переїхала з улюбленого Києва до Станиці Луганської. Вирішила для себе раз і назавжди: мушу бути корисною для хлопців, які боронять країну, рятуватиму їхні молоді душі. Багатьох я у батальйоні знаю. Дехто з тих, із ким ми заприятелювали на Луганщині, вже звільнилися з армії, але зв’язки намагаємося підтримувати й досі. Частіше сама телефоную хлопцям, яких доводилося рятувати від психічних розладів після кількагодинних обстрілів. Пам’ятаю, я днями від себе їх не відпускала, контролювала їх, аби вони щось не втнули із собою.
Розмовляючи з Олександрою, ми йшли стежкою до наметового містечка і майже кожен військовослужбовець, якого зустріли ми дорогою, кидавсь до капелана вітатися, обійняти, перекинутися словом. Олександра безпомилково називає їхні псевдо: «Грізний», «Лисий», «Потап», «Патрон», «Каратель». І обличчя хлопців розквітають усмішками.
На жаль, часу у Олександри Андріяшиної було обмаль, на полігон вона завітала лише на кілька годин: капелан закінчує навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка, зараз готується до зимової сесії. Але на прощання вона пообіцяла неодмінно відшукати вільну годинку у графіку сесії і ще раз завітати до наметового містечка.
