Перед Днем міста вихованці майстерні Бориса Бухмана «ФотограФиЯ» представили виставку «Місту – з любов’ю», присвячену дневі народження Одеси. У Всесвітньому клубі одеситів, де проходила презентація, атмосфера була привітна, тепла.
– Борисе, розкажіть про своїх учнів.
– Школа геть молода. Поки що було лише два випуски. Два дні на тиждень знайомимося у студії з теорією, а потім виходимо в місто на практику. Так, чергуючи заняття, вивчаємо студійну та вуличну зйомки. Крім базового курсу фотографічної майстерності, який триває два місяці, учні відвідують розширений курс, а також беруть участь у воркшопах, майстер-класах, виставках, фотопроменадах.
Хочу навчити людей фотомистецтва, привчити до культури фотографії. Не конче всі мусять стати фотографами. Хтось просто прагне опанувати певну техніку.
Курс не має фінальної точки. Наші учні не квапляться полишати стіни школи. Мені так шкода було їх відпускати, що ми розтягували процес на три й на чотири місяці (сміється). Правда, шкода їх відпускати. І коли я кажу в одній групі, що я їх люблю, у другій ревнують. А я їх усіх люблю.
– Минулий рік для вашої майстерні був багатий на події?
– Дуже! Можна згадати проект «Посмішка Бога, або Суто одеська історія». Він транслювався на чотирьох одеських телеканалах, зустрічав приїжджих на залізничному вокзалі, прикрашав фасади «Палладіуму», «Arc-spa palace» та інші екрани міста. Створено проект «Чужих дітей не буває», метою якого була популяризація всиновлення. Наша цікавинка – це проведення «Одеських фотопроменадів» із різною тематикою. Ми брали участь у виставках «Знімок року» і «Вічні цінності», на яких роботи наших випускників посіли призові місця, у зйомках масштабних міських заходів, готували фотоматеріали для міських фестивалів і презентації нових проектів на телебаченні. Плануємо запровадити добру традицію перетворення майстерні практичної фотографії на майстерню репродуктивної фотографії: до кінця кожного курсу на світ мусить з’являтися бодай один новонароджений фотограф.
– А як виникла така ідея? З чого все почалося?
– З дружини (сміється). Вона мені все казала: «Відкрий фотошколу, відкрий фотошколу».
– Усвідомлювати себе викладачем – це особливе почуття?
– Це велика відповідальність, коли на тебе рівняються, тебе наслідують і ти не маєш права на помилку. Я взагалі вперше почав викладати. А сам я ціле життя вчуся у своєї дружини Рити.
– Розкажіть, який з Бориса учень, – звертаюся я до дружини майстра Маргарити Кременчуцької.
– Ми як підкорювачі вершини – завжди у зв’язці. Коли двоє піднімаються на Еверест, кожен підтягується й іншого підтягує. Я вже давно читаю лекції, а він завжди мріяв про це. Я справді неодноразово йому казала, мовляв, ти вже в такому статусі, що до тебе приходять учні, ти вмієш працювати, тож почни викладати.
Вже є чимало різних шкіл, які дають теоретичну базу, але з власного досвіду я знаю, що жодному теоретикові ніхто не дасть гарантії, що він зможе реалізуватися на практиці. І я порадила Борисові, крім теорії, більше часу приділяти практиці, водити учнів «у люди». Він спершу думав, що ми будемо працювати разом, але я відмовилася й наполягла, щоб він робив усе самостійно. І от визначилися наші ідеї, і з’явилася директорка – Інга Одарич. Інга навчалася у школі іншого майстра, була захоплена фотографією, хотіла розвиватися далі й займатися практичною зйомкою, на той час у неї вже була купа ідей.
– Отже, вона ключова ланка у вашій зв’язці?
– Так. І чарівна директорка, і хороша адміністраторка. Їй так подобається цей процес, що вона просто горить своєю роботою. З її появою почалася реалізація ідеї щодо майстерні. Причому моя справа в нашому тріумвіраті – лише підштовхнути. За гарною назвою «Майстерня практичної фотографії» стоїть колосальна праця, адміністративна, організаційна робота. Всі, хто займається яким-небудь проектом, знають, що все залежить не від центральної фігури, а від команди, яка тягне цей віз. Ось так і у нас: я задумала, а Інга з Борисом організували.
– Майстерня – це ціла подія, про яку говорять і багато хто в ній задіяний – творці, учасники і просто глядачі. В чому основа успіху?
– Ми всі троє харизматичні особи і створюємо особливий настрій. Майстерня дедалі більше схожа на клуб однодумців. Люди самі щось організовують, пропонують ідеї, одразу знаходяться ті, хто їх підтримує та втілює задум. Нас – учасників, симпатиків і просто відвідувачів – стає все більше й більше, і мені здається, що такими темпами років через десять дві третини одеситів уже будуть не учнями майстерні, а членами «Клубу практичної фотографії».
До розмови долучилася чарівна Інга Одарич – директорка і одна з ідейних натхненників майстерні.
– Інго, як ми вже зрозуміли, скоро Одеса увійде в історію як місто фотографів...
– Мені здається, це просто доля, що всі ми зустрілися. В Одесі багато шкіл, які випускають фотографів, але в нас інше завдання. Ми не даємо інструкцій, ми ділимося знаннями й досвідом. Відсоток тих, хто до нас приходить поставити фотографування на комерційний рівень, досить малий, – переважно всі навчаються фотографії «для душі». Не можна бути просто технічним фотографом. Потрібно цю справу любити, жити нею. Я навіть у пологовому будинку була з фотоапаратом.
– Ви ходили туди з фотоапаратом?
– (Сміється). Ні, я народжувала з фотоапаратом. Борис теж хотів, але я його не пустила.
– Так ви ж його учениця, сама можете… пофотографувати.
– Ну й народити теж (сміється)… За цей рік у моєму житті відбулося багато знакових подій. Вони повернули помірний плин мого життя в бурхливе річище! Таке бурхливе, що словами описати важко. Я стала мамою, великі зміни сталися й у роботі, хоча це не робота, це мрія! Ну і незмінною залишилася творча спілка з Борисом Бухманом і Маргаритою Кременчуцькою. Я їм вдячна за по-батьківськи тепле ставлення, турботу й піклування. У моєму житті з’явилося багато людей, які стали мені любі. Такі споріднені душі зазвичай стають однією родиною.
