Рік 2003-й увійде до культурного літопису Одеси і як рік пам'яті П.І. Чайковського. Лютневий фестиваль в оперному театрі, серія концертів “Золоті лауреати конкурсу імені Чайковського” - так Одеса вшанувала Петра Ілліча, який сто десять років тому відвідав наше місто.
Перебування в Одесі стало помітною сторінкою в біографії геніального майстра.
“МРІЇ ЗИМОВОЮ ДОРОГОЮ”
Скромно одягнений пан у чорному рединготі, із сивою борідкою, стояв біля вікна вагона і очима кольору північного неба вбирав безкраї засніжені простори. Потяг мчав на скаженій, на ті часи, швидкості - п'ятдесят верст на годину. Жвавий паровозик надсадно пихкав і сипав на непорочні сніги сажею, а по ночах – вогняними джмелями іскор.
Петро Ілліч задумливо курив. Здавалося, все кануло, як у Лету, у ці сніги: недавні гастролі в Парижі, Брюсселі, Берліні, Базелі... Оплески, раути, чужа мова... Його музика у виконанні кращих оркестрів світу. І зараз його думками володіла музика. Попереду було задумане, незакінчене... Географічно попереду була Одеса.
Важко було повірити, що в цьому місті, яке йому “жахливо сподобалося”, де він шість років тому, проїздом з Батума до Відня, провів всього два дні, - важко було повірити, що тут може стояти зима. Він згадав, як вперше побачив Одесу розбуджений слугою на світанку, під скрип і хитавицю пароплава “Володимир”. Тоді, у липні 1887-го, чи міг він думати, що безтурботна ніч у розкішному “Отелі дю Норд” біля нового театру, що споруджувався, прогулянки по чудесному місту, оркестр у Міському саду, обідня у великому соборі, літній дощ і кафе на бульварі залишаться у пам'яті щасливою тихою гаванню... Звідси терміново викликаний телеграмою він відбув через Відень до Аахена, де провів болісні тижні поруч з вмираючим другом Миколою Дмитровичем Кондратьєвим... І от потяг знову мчить його до блаженних берегів Одеси. Промайнули непоказні хутори й акуратні німецькі селища. Потяг підходив до вокзалу. Повільно пропливла водокачка. Високі чавунні колеса вагонів завмерли. Чайковський ступив на дошки платформи назустріч стугонливій юрбі друзів і шанувальників. Пара гнідих по прямій, як стріла, вулиці, миттю домчала його до знайомого вже “Отелю дю Норд” у Театральному провулку. Спляча красуня Одеса прокидалася, передчуваючи зустріч з чарівником російської музики.
“ЩО НАШЕ ЖИТТЯ? ГРА!”
Залитий першими несміливими променями сонця Літній сад у Петербурзі. Алеями поважно розгулюють придворні дами. Діти граються під доглядом нянь та гувернанток. Це – на сцені. А в одній з лож переповненого Міського театру за дією опери уважно стежить ставний, укритий сивинами пан середнього віку. Петро Ілліч Чайковський. Січень 1893 року. Одеса.
Прем'єра “Пікової дами” у приватній антрепризі Грекова проходить феєрично-тріумфально. Чудова гра оркестру під керуванням бенефіціанта пана Еммануеля. Вокалісти, гідні столичних імператорських сцен. І, нарешті, публіка, золота одеська публіка! Вона завмирає, слухаючи лиховісну таємницю трьох карт; вона тремтить, коли божевільний Германн погрожує пістолетом старій графині; вона ридає, коли бідна Ліза кидається у темні води Зимової канавки. Але ось, отямившись від магічного дійства, публіка зривається з місць, до самозабуття аплодує і нескінченно захоплено дякує Петру Іллічу. Композитор, який пізнав всеросійську, всеєвропейську та заокеанську славу, розчулений до сліз і, в свою чергу, дякує чутливій публіці. Блискучий тріумф музичного духу знаходить свій матеріальний відголос: на пам'ять Чайковському від антрепренера Грекова підносять клавір “Пікової дами” у червоній плюшевій обкладинці, у вигляді двох срібних пластин. На одній з них – напис “Пікова дама”, вінок і дама пік. На іншій – віялом три карти: трійка треф, бубнова сімка та піковий туз. Артисти дарують композитору срібний вінок з написом, що став знаменитим: “Смертні – безсмертному. 19 січня 1893 року”. А за стінами театру – не травневий Літній сад, а на рідкість, не по-південному сувора зима. Не Зимова канавка в Ермітажі, а заледеніле на десятки верст Чорне море. Остання зима Чайковського. Два тижні з неї йому судилося провести в Одесі.
“ЩО ДЕНЬ ПРИЙДЕШНІЙ МЕНІ ГОТУЄ?”
Ці два тижні були важкі фізично, але, як писав композитор в одному з листів: “Скаржитися було б смішно, тому що зрештою мені приємно буде згадувати ці небувалі овації і захоплення”... Милий, соромливий Петро Ілліч чемно розкланювався, коли, здавалося, стіни театру впадуть від оплесків. І вся недодана енергія холодного зимового сонця немов з лишком надолужувалася протуберанцями овацій навколо сонця російської музики.
Вже в перший свій вечір в Одесі Петро Ілліч по залитому фосфоричним мерехтінням газових ліхтарів місту проїхав до оперного театру. Давали “Демона” Антона Рубінштейна. Публіка, впізнавши Чайковського, вибухнула тривалими оплесками.
Наступного дня композитор непомітно пробрався до напівтемного залу на репетицію “Пікової дами”. І тут був знову приголомшений громом оплесків. А коли оркестр зіграв туш, артисти підхопили його на руки і довго гойдали. Тиха літня заводь шестирічної давнини обернулася нині штормовою стихією тріумфу.
А Петро Ілліч все так само кожен свій новий день в Одесі починав з ранкового чаю, під час якого йому показували музичних вундеркіндів. Батьки вимагали письмових атестацій. І знехотя Чайковський писав відгуки: “Цим свідчу, що 18 січня 1893 року я мав нагоду послухати гру на скрипці малолітнього Рувима Камінського...” і т.д. і т.п. Малолітньому Камінському Петро Ілліч допоміг і матеріально.
Вдень він ішов на чергову репетицію перед чотирма (!) виставами “Пікової дами” і п'ятьма (!) симфонічними концертами. Потім – обід, зазвичай в артистів, увечері – черговий приголомшливий успіх, а після – прийом у перших осіб міста.
Одесі судилося стати оазою посеред останньої зими Чайковського. Востаннє він почув тут свою “Пікову даму”. Востаннє побував на репетиції “Онєгіна”. Перефразовуючи знаменитий рядок з пушкінського роману у віршах, він міг би сказати: “Я жил тогда в Одессе снежной”...
Тут, на берегах Чорного моря, через сімдесят років після перебування Пушкіна, знову зустрілися Північна Пальміра і Південна. Тут досі бронзовий Пушкін чекає не дочекається бронзового Чайковського.
Одеса, що так палко полюбила Петра Ілліча, вдихнула у нього нові сили. Уже наприкінці життя, містично знаючи, що “покінчив роль”, він змахнув могутніми крилами духу і одразу ж після Одеси почав писати Шосту симфонію – “з такою програмою, яка залишиться для всіх загадкою”... Він сподівався не вмерти, не виконавши задуманого. З надзвичайною швидкістю він завершив свій останній трагічний опус.
Вслухаймося: у цій великій симфонії скорботи є невеликий острівець щастя – безтурботний вальс. Будемо вірити, що це – спогад про Одесу...
