Була Женя красивою і щасливою. Любив її Никифір більше себе, ніжив, носив на руках. Він – колгоспний столяр, наче сплетений із м’язів, легко, ніби граючись, піднімав свою маленьку, тендітну дружину і отак, тримаючи на долонях, любувався і цілував.
Одне за одним пішли дітки: Ванечка, Лідуся, Галинка. Клопоту з ними було багато, але ж і радості скільки від їх щебету та сміху.
Жили без шику, але й не бідували. Хоч одяг, котрий переходив від старшого до меншого, був і штопаним, і з доплетеними рукавами, хоч курку ділили на кілька борщів, - те ніколи не було підставою для смутку і сварок.
Раділи першим дитячим крокам, і першим словам, і першим п’ятіркам Вані та Ліди у школі. Разом з усім селом, всією країною пишалися, що на Дніпрі збудовано електростанцію, а Валерій Чкалов без посадки долетів до Америки.
Никифір Онисимович ні на мить не показав стурбованості, коли дружина повідомила, що чекає четверту дитину. Тільки пригорнув її обережно і сказав просто: “Де троє, там і четвертому дамо раду”.
Їх щастя обірвалося, коли оголосили, що почалася війна. Кисилівський пішов на фронт одним із перших з села Глибочок Савранського району.
Як було витримати Євгенії непомірний тягар, котрий одразу звалився на її плечі? Нинішнім молодим це й зрозуміти важко. Зараз нерідко жінка, залишившись з кількома дітьми, а то й з одним, втрачає в собі впевненість, пиячить, впадає в розпусту, віддає своїх малюків у дитбудинок. Можна, і є за що, звинувачувати державу. Вона мало допомагає таким мамам. Так бувають же сім’ї, де й при обох батьках дітям доводиться гірко. І тут уже треба вести мову про почуття обов’язку перед синами і дочками, які з твоєї волі з’явилися на світ. Бо відомі й протилежні приклади, в тому числі на Одещині, коли мати й тато мають 15 – 16 дітей, і ці діти не никають по вокзалах, не жебрачать, виростають достойними людьми.
Як жилося Євгенії Кисилівській в роки окупації, голодовки, вона розповідає неохоче, повільно, ніби з острахом, що ті часи можуть повернутись.
Сказати, що працювала нарівні з іншими жінками, так цього буде замало. Щоб прогодувати чотирьох “гавриків”, вона бралася й за ту роботу, якої сторонилися інші. Могла верхи на коні пасти худобу, їхати по солому в заметіль, коли можна замерзнути в заметі.
Був у селі бугай. Такий скажений, що й на чоловіків наганяв страху. А його треба прив’язувати в стійлі. Ніхто не погоджувався навіть за 2 трудодні його доглядати. А Євгенія взялася. І, мабуть, стільки рішучості, сили волі було в худенької, маленької жінки, що бугай її слухався.
Від Никифора листів не приходило. Інші одержували солдатські вісточки-трикутники, і вони надовго зігрівали рідню. А то якимось чином у село потрапляли й записки на папері, картоні, шматках білизни. Це були сумні, короткі повідомлення з концтаборів, з вагонів, в яких полонених везли на Захід. Глибочок на кілька днів наче накривали темні хмари, коли хтось одержував похоронку.
Інколи поверталися й чоловіки. Хто без руки, хто без ноги, а хто й незрячий. Та сім’я раділа й таким. Жінкам і дітям інвалідів навіть заздрили. Хоч і покалічений господар, а все ж живий, і вже не треба тліти душею, що прийде страшне повідомлення: “Загинув смертю хоробрих”.
Вдень за роботою, за турботами про дітей Євгенії ніколи було себе жаліти. А вночі, коли скніли, не давали заснути перетруджені руки і ноги, вона подумки кликала свого коханого, ділилася з ним тугою, а по щоках котилися горючі сльози. Затемна через силу піднімалася, бо від їхньої хати до колодязя було далеко, а треба ж встигнути щось діткам зварити.
Інколи він з’являвся до неї в снах. То якось, наче сидить вона біля дому під горою, а до двору Никифір підходить. Усміхнувся та й питає: “Ось бачиш, купив тобі нову хату поряд з криницею. Чи рада?”
Проснулася: в комині вітрище виє, сіпає сінешні двері, а діти від холоду пригорнулися одне до одного, як кошенята.
В 1944-му прийшло повідомлення, що її чоловік Никифір Онисимович Кисилівський пропав безвісти. Що це означає, знають до кінця тільки ті, кому довелося жити з таким документом.
До родичів загиблих воїнів і влада, і односельці ставилися зі співчуттям, допомагали. А до сімей таких фронтовиків, чия доля невідома, трималася певна підозра. І на державному рівні її не пробували розвіяти. Траплялися негідники, котрі говорили єхидно: “А хто його знає, може, твій чоловік здався у полон і зараз тушонкою об’їдається”. Та більшість з тих, хто сам пережив горе, Євгенію не ображали, а то й підтримували.
Жила надією, що чоловік повернеться і в дітях кріпила цю віру.
А вони росли слухняними, добрими, роботящими. Скільки могли, допомагали по господарству. Шукали в полі кукурудзу після того, як урожай виламають колгоспники, збирали колоски і соняшники після комбайна. Було, правда, що заскакували нишком за качанами, щоб за пазухою принести додому. Та якщо наздожене об’їждчик, то може шмагонути батогом, все відбере, а потім ще й мамі погрожуватимуть в’язницею. Інколи натрапляли на мишині нори з запасом зерна, набирали його цілу жменю.
В селі дивувалися, як це Євгенія справляється з колгоспною і домашньою роботою, дає лад дітям і не падає духом. Кілька разів до неї сваталися то одинаки, що втратили сім’ю, то вдівці з дітьми. Відмовляла. Ждала додому свого.
Були в селі вдови, що запрошували в гості чоловіків, щоб хоч крадькома, хоч від випадку до випадку, хоч на хвилини поринути в шал кохання. І що дивно, часто жінки, у котрих чоловіки “підгулювали”, ставилися до цього без драматизму, терпимо, а то й поблажливо: “Вистачить і для мене. А вона ж бідна сама-самісінька. Нехай щось і їй дістанеться”.
Євгенія такого перелюбу собі не дозволяла. Десь же є її Никифір.
Коли підросли діти, стало легше. Найстарший Іван пішов працювати ковалем, а це в селі одна з найшанованіших професій. Та й брата його і сестер люди хвалили. Хвалять і зараз. У всіх дружні, працьовиті сім’ї.
Живе сьогодні Євгенія Юхимівна в Полянецькому у Лідії Никифорівни. Зараз бабусі 96-й рік. Коли почали перераховувати правнуків, то збилися з ліку. На допомогу прийшов сільський голова Михайло Іванович Кульов: “Разом давайте згадаємо: Кирило – раз, Юрко – два, Юлька – три…”
Треба віддати належне дітям Євгенії Юхимівни: вони віддячують їй за добро, піклуються про свою матусю. Вона щаслива своїми синами і дочками.
Здоров’я вже слабеньке. Пам’ять хороша, а ноги підводять. Так воно ж, як задуматись, скільки ніженьки походили, а рученьки переробили, то диву даєшся, де сила бралась?
Здається мені, та міць – з великої любові. До дітей, до людей, що її оточували, і до свого Никифора. Так, так, Євгенія Юхимівна ще й зараз думає, що, можливо, він живий, і говорить, що таких, як Никифір, вона більше не зустрічала. Тому й називаю її солдаткою, а не вдовою, і захоплююсь красою душі цієї звичайної сільської жінки.
