Вистава українського театру ім. В. Василька так яскраво виринула на видноколі театрального життя, що відразу стало зрозуміло: театрального життя не тільки Одеси, але й України.
Чи прихована іронія в назві “Щастя поруч” порівняно з “Украденим щастям” - п’єсою Івана Франка, за якою виставу здійснено - хтозна? Творці вистави самі протягом дії дошукують відповіді, пробують так і сяк, і співчувають, і обурюються. Ми стільки років дивилися й читали про життя і бідних, і багатих, про бурі в душах знедолених із прохолодою стороннього спостерігача, як на історичний анахронізм, - і ось помічаєш за собою, що, на жаль, це знову стало животрепетним, що шляхи до щастя знову далеко не бездоганні, і режисер Дмитро Богомазов, обравши для постановки саме цю п’єсу та поставивши її на такому високому градусі, влучив у найболючіше.
“Мудрість світу цього є безумство перед Богом” – проголошує Істина. Слово “мудрість” можна замінити словом “щастя”, - житейське щастя за будь-яку ціну, коли несподівано, серед нових реалій, несформульованих і розмитих вартостей, усі, хочеш чи не хочеш, стали змушеними пристосовуватися до запропонованих правил, щоб бути щасливими. Украдене – не вкрадене… “Один бо раз живемо”. Не вкрадеш ти – вкрадуть у тебе. “Сотні людей живуть так, як ти”, “Давай будемо щасливими, доки можна”, “Хочу бути щасливою, доки можна”, - звучить зі сцени.
Герої весь час з’ясовують для себе й одне для одного, що можна дозволити, і що виправдати. Якщо для революціонера Івана Франка в усталених соціальних відносинах зрозуміло, що таке вкрадене, і що з цього випливає, то тепер нам знову доведеться навчатися цієї моралі і шукати меж дозволеного.
Чуже щастя поруч із твоїм лихом. Чуже лихо поруч із твоїм щастям. Це виразно й винахідливо вирішено режисером та художником Олександром Другановим в облаштуванні самої сцени. Увесь світ – великий барабан, що обертається, поділений на лунки-сектори, у кожній – власний світ, власне життя. Або навпаки – це різні світи, зібрані в один барабан. Протягом вистави ці лунки-світи збираються в одне і розподіляються, їх то відгороджено дверима, то просто прикрито рогожею, а то й зовсім прозорою плівкою, - нібито й зовсім не відгороджено. Іноді між перегородками цілі вулиці, іноді – різні кімнати того самого житла. А іноді – різні стани того самого героя: була Анна у відчаї – перейшла до іншої лунки, здійснила для себе вибір – і опинилася в забороненому коханні, забороненому щасті. І крутиться, обертається ця сцена, цей барабан фортуни – і не дає спокою шукачам щастя.
Вистава насамперед зачаровує тим, що це не ілюстрація, а справжнє театральне видовище, від завіси до завіси. Не порушуючи розповіді класичної п’єси, нас переводять з однієї театральної знахідки до іншої, жодної незначної сцени: ось, погляньте, таке бачили? а таке? а ось таке ще? а ми й таке вміємо! і таке!
Щойно вперше відкривається завіса, і бачиш ряд дівчат зі швейними машинками на колінах, що ніби позросталися з ними, вросли в них, і розумієш, що тут усе буде не просто так, налаштовуєшся дивитися виставу, сповнену неповторної образності.
Ось Анна (арт. Ольга Петровська), щойно була така пригнічена, закутана в сіре, викрадається темною силою до сусідньої лунки, де перетворюється у яскравому сподіванні кохання, готова заради нього на все. Ось такий образ: темна сила відкриває щастя, яке поруч. Тепер світ Анни – ліжко, вона живе в ньому, - тільки Анна і ліжко. Вона лежить на ньому й так, і ось так, і скочується з нього, і знову вилізає. Постіль, скуйовджена коханням, скочується разом із Анною, і вже немає в цьому ліжку та цій постелі краси. Але знаходяться наручники: отже, Михайло (арт. Яків Кучеревський) був тут. Замість звичного сьогодні борсання двох тіл – порожнє ліжко, але як Анна грає цими наручниками, вдягає їх, як прикрасу, як справжні, не умовні, браслети, як вона милується ними, як приковує себе і милується своєю прикутістю.
Михайло та Микола (арт. Ігор Геращенко) за тим самим столом, але один п’є зі склянки, міцної гранованої склянки, яку можна обхопити міцною впевненою рукою. А другий – із пластикової склянки, яку можна зім’яти й викинути, що й робить Микола після кожного тосту, нібито мне й викидає щоразу від себе, від власної долі. Це - справжній театр; актори завжди вдячні, коли рисунок ролі весь полягає в тому, що можна посмакувати.
І, звісно, сокира. Ще до вистави на авансцені танцюють із сокирами парубки, нібито провадячи нас у світ гуцульських лісорубів. Але це не топірці для танцю, а сокири, у них відразу присутня загроза. Микола повертається додому і ховає скривавлену сокиру, встромляючи її в колоду й накриваючи квапливо ганчіркою – і так сокира стоїть посеред сцени, як пам’ятник стратній пласі перед урочистим відкриттям. А у фіналі, коли всі перегородки лунок прозорі або відкриті, - це вже не поділений світ, а об’єднаний, - персонажі вільно рухаються в якомусь радісному й дикому танку (балетмейстер Лариса Венедиктова) – і тільки плахи з сокирами на місці кожної лунки, де було сяке-таке життя. У пам’яті, звісно ж, одразу виринають “сокиру гостру наточить і заходиться вже будить”, “к топору зовите Русь!”. Дуже своєрідне нагадування про розплату за дике прагнення дикого щастя. Але це й просто гарний виразний фінал – цей чи то танок, чи то шлях на голгофу серед плах під парафраз у стилі троїстих музик улюбленої радянської пісні про синій іній і зорю над головою (музичне вирішення Олександра Курія).
Пластика акторів така виразна, так у ході, русі, поставі виказано кожен характер і суть кожної сцени, що здається, - виставу можна було б дивитися німою, без слів, як балет, - і все було б зрозуміло. І. Геращенко – сама покора, наслідування чужих рухів, упокорення себе всьому довкола, але в цьому якась мудрість, він, як Божа людина, - простакуватий, а такому немає щастя світського. Але коли стає на коліна, востаннє благаючи полишити йому вкрадене щастя, він неначе вивищується над усіма, а далі – повстання: не заводьте простої людини до розпуки!
Я. Кучеревський – за його владною та гордою поставою, як тінь, вбачається передчуття несталості вкраденого щастя. О. Петровська, залишаючись Анною з п’єси І. Франка, зуміла протягом вистави використати всю мислиму жіночність і майстерність для створення цілого роману. Ользі Равицькій для її Насті відпущено зовсім небагато, кілька проходів задерикуватої жіночки з сумочкою, кілька порухів плечима, але ось – вона, впізнавана, така, що живе за узвичаєними нормами й точена заздрощами та ревнощами до чужої пристрасті, хай навіть і трагічної. А поруч із нею – такий самий переконливий антипод героям – Олекса Віктора Лисенка.
І наше щастя поруч – на сцені Одеського українського театру та на великій сцені театральної України. Щастя для акторів, щастя для глядачів, що не будь-де за морями-океанами можна доторкнутися до справжньої майстерності, глибокого відчуття сучасності, серйозного новаторства, а – поруч.
