Дитячі роки – найбільш пам’ятні. Влітку батьки привозили мене до Котловини. Величезна череда вгодованих корів – перше враження про село. Вранці бабуся виганяла корівку на вулицю, увечері зустрічала її біля хвіртки і незабаром поїла мене духмяним парним молоком.
Одного разу з батьком ми пішли в гості – до людей, раніше мені незнайомих. По дорозі я поцікавився – чи не родичі це наші? Настала тривала пауза.
- Це сім’я Саранді. Запам’ятай цих людей, Михайле. Вони врятували мені життя...
Батько перевів подих і твердо додав:
- Коли був голод...
Він вийняв хусточку і витер очі. Для мене, радянського піонера, останнє слово прозвучало вперше. Я не знав, що це таке. Але зрозумів: щось страшне...
Про голодомор в Україні, що лютував у 1932 – 1933 роках, у Бессарабії, яка перебувала “під румунами”, нічого не знали. Що таке залишитися без шматка хліба жителі Придунав’я дізналися у 1946 – 1947 роках, коли радянська влада чергового разу організувала голод в Україні.
У гагаузькому селі Котловина, як і в інших населених пунктах, партійно-радянські активісти ходили по дворах і забирали у селян останнє. Сім’я Саранді встигла сховати якусь кількість зерна під скиртою соломи.
Голодної осені 1946 року С.І. Саранді побачив молодого чоловіка, дознемоги виснаженого, що йшов по вулиці, ледве переставляючи ноги (це був мій батько). Зрозумівши, що справи хлопця зовсім погані, Семен Іванович тихенько покликав його до хати...
Це була мужність - дати притулок Костянтину Салабашу, знаючи, що його батьки померли у сибірській висилці, а сам він відбув термін у тюрмі і таборі за 58 статтею (нинішнє молоде покоління не знає, що таке фальсифікація за так званими контрреволюційними злочинами).
Невідомо, що чекало б на родину Саранді, якби у 1944 році вона не здала добровільно на будівництво Дунайської військової флотилії 111719 карбованців і 91 пуд хліба. Але, незважаючи на це, в них на подвір’ї ще не раз робилися обшуки. Під скиртою шукати не здогадалися.
Мій дід за материного боку теж дивом врятував свою сім’ю від неминучої голодної смерті. Коли у 1944 році його призвали до лав Червоної Армії, хтось, мабуть, розповів йому про страшний голод 1932 – 1933 років і дав жителю гагаузького села декілька порад щодо виживання у комуністичній тоталітарній системі. Демобілізувавшись, дід негайно вступив до колгоспу, куди здав весь сільгоспінвентар. Коли у 1946 році побачив, що посуха все на полях знищує, він затіяв таємне будівництво. На кухні вздовж однієї стіни виклав паралельну. В простінок, що утворився, засипав зерно.
- По нашому селу ходили так звані уповноважені щодо заготівель, - розповідає Пантелій Іванович Казани, уродженець Котловини. – Вони нахабно заходили до кожного будинку, нишпорили по всіх кутках, спеціальними списами протикали землю, сподіваючись знайти зерно, сховане у ями. І навіть якщо жменьку прихованого зерна або борошна знаходили, і це, останнє, забирали. Аякже, план заготівель треба було виконувати! Сльози, благання приречених на голодну смерть гагаузів жодного впливу мати не могли. Голод вбивав повільно і жорстоко...
- Я не знаю й досі, де поховані мої батьки, - говорив мені ще один літній уродженець села Костянтин Ілліч Чакир у 1992 році. – Вони померли взимку 1946 – 1947 років. Впали на дорозі. Люди поклали їх на підводу і поховали у братській могилі на кладовищі села Котловина. Після смерті батьків я потрапив до дитячого будинку. Бачив, як помирали мої товариші від голоду. Одного разу і мене визнали за померлого...
- Пам’ятаю, - говорить сільський голова Котловини Савелій Петрович Чакир, - дитячий будинок в нашому селі. Коли вранці прокидався, бачив застиглі трупи моїх ровесників.
Про тяжке становище в Ізмаїльській області у Москві знали. 6 лютого 1947 року Міністр Державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко доповідав Міністру Державної безпеки СРСР генерал-полковнику Абакумову про випадки канібалізму у селах Каіра Саратського району і Котловина Ренійського району. Це відображено у документі “Спеціальне повідомлення про випадки споживання в їжу людських трупів у Дніпропетровській та Ізмаїльській областях”, з архіву СБУ, вперше опублікованому у відкритій пресі в травні 1995 року. Наведено один випадок по Котловині, коли троє людей “...вжили в їжу трупи померлих від виснаження дружини і сина...” У цьому ж джерелі вказується: “До цього випадку (називається прізвище глави багатодітної родини, яке ми з етичних міркувань опускаємо) звертався до голови земельного товариства дозволити відкопувати на кладовищі трупи і вживати їх в їжу”. Наведено пояснення: “Під час розслідування встановлено, що в зв’язку із відсутністю продовольства, становище села Котловина дуже тяжке, в результаті чого за другу половину січня ц.р. в двох селах (Котловина, Каіра – М.С.) померло 33 особи”. Далі вказується, що “Продовольчі позички, що відпускалися для населення села Котловина, у великій кількості розкрадаються”. Наведено факти з чотирьох випадків. Скільки людей, які мешкали у гагаузькому селі, померли від голоду у 1946 – 1947 роках? Ніхто точно не знає. Але за попередніми приблизними підрахунками виходить, що голод забрав 60% населення Котловини.
Молодий фермер з Котловини І.С. Кобзаренко вийшов з ініціативою написати книгу, до якої запропонував занести імена всіх загиблих від голоду. Зголосився надати підтримку.
- У 1943 році, я, гімназист, брав участь у обході села. Його проводив нотаріус Димитру Поп, - згадує П.І. Казани. – У 1992 році я бачив у сільраді цей архівний документ румунською мовою – поіменний список односільчан. Цей список і можна використати для встановлення жертв голодомору. Але до цієї роботи треба приступити негайно, поки ми, старожили, пам’ятаємо, хто залишився живий.
Сільський голова С.П. Чакир вважає, що жертвам голодомору необхідно встановити пам’ятник – на одній з братських могил на сільському кладовищі.
Пам’ятник можна відкрити і через якийсь час. Однак до пошукової роботи справді необхідно приступати негайно. Якщо ми хочемо зберегти історію. Якщо це нам потрібно.
