Біля залізничного вокзалу в Одесі зграйка хлоп’ят віком від восьми до дванадцяти років нюхає клей з пакетів. Раніше вони одурманювали себе в підворіттях, ховаючи пакет у рукаві. Зараз займаються цим у всіх на виду.
Підходжу до цієї групи з півтора десятка “нюхачів”, пробую усовістити. Даремно стараюсь. У всіх посоловілі очі, у деяких незв’язна мова. Беру двох, щоб доставити в відділення міліції при вокзалі. За них вступаються інші: “Дядечку, відпустіть, бачите, він і так побитий!” Дійсно, в одного хлопчини з-під зсунутої шапочки показався свіжий шрам.
Відпускаю. Іду сам до відділення. Назустріч наряд з кийками.
- Хлопці, скажіть, міліція якось реагує на пацанів, що нюхають клей?
- А це не по нашій лінії. Є група, яка займається наркоманами.
У відділенні два співробітники з тих, котрі мають відношення до нарко-і токсикоманії, виясняють між собою, кому йти зі мною: у одного закінчується чергування, інший ще не приступив до виконання обов’язків. Зрештою йде їх начальник.
Я не дуже сподівався, що хлопчаки чекатимуть, поки ними займеться міліція. Мабуть, на якийсь час сховаються.
Нічого подібного. Вони без помітної тривоги чекали нашого наближення, не ховаючи пакетів з клеєм.
Працівник міліції підійшов, подивився і… повернув назад. На моє німе запитання почав пояснювати:
- А от скажіть самі, що я можу з ними зробити? Ганятись навкруг вокзалу? Всіх забрати – і куди з ними? В кращому разі, їх візьмуть на місяць у притулок. А потім знов – те ж саме. Проблему бродячих дітей сама міліція не вирішить. Її повинні вирішувати держава, суспільство.
Мені нічим було заперечити. Згадали, як після революції і громадянської війни бідна, розорена держава зуміла таки вирішити проблему безпритульності неповнолітніх. Дитбудинки, дитячі колонії, фабрично-заводські училища ввібрали в себе мільйони “босяків”, які б в іншому разі потрапили в тюрми або загинули.
Знов повертаюсь до хлопчаків. Один з них купує кілька пиріжків і ділить між братією. Очевидно, тут уже визначилась ієрархія: хто, вожак, а хто - підлеглий. Старший і висловлюється більш зрозуміло: клей йому ще не виключив свідомість.
- Де спите? – запитую.
- Де прийдеться. В підвалах, на горищах, якщо люк відкритий. Гріємося тут, на вокзалі, поки не виженуть. Або біля труб.
- А за що їжу купуєте?
- Ну, просимо копійки чи хліба. В контейнерах щось знайдеш.
- Клей навіщо нюхаєте?
- А голова крутиться, тепло стає і нічого не страшно.
- А потім же, мабуть, і голова болить, і тіло ломить?
- Ну, да. Тоді знов клей нюхаєш.
- Не думав, що з тебе буде, коли виростеш?
- Мабуть, піду працювати.
- Та який з тебе робітник. Ти ж, як скелет. Хворий, мабуть.
- Ага, чуєте, як я кашляю. Дайте пару копійок…
Вибираю з кишені монети і хочу на прощання щось хороше сказати хлопчакам. А сказати нічого. Бо навіщо їм слова? Їх треба рятувати. Адже на наших очах вони вбивають самі себе. Нехай не за один раз, а протягом тижнів чи років.
Що цим дітям наші подачки? Це лицемірство, коли всякі благодійники роздають обіди і обноски бомжам, не збираючись турбуватись про їх прилаштування до роботи і житла. Не так багато благородства в протягнутій жебракові милостині.
Як не стараються зараз опаплюжити все підряд, що було від Жовтневої революції до перебудови, але люди пам’ятають створену в той час систему соціального захисту. Тоді не було безпритульних дітей, підвали і парки не заповнювали бомжі. Уроки треба брати і з поганого, і з хорошого.
Благополуччя і прогрес країни зовсім не визначаються розкішшю “жирних котів” – мільярдерів. Якщо в зверхбагатія до одного мільярда додасться другий, то це ще не означає, що краще буде й Україні, що стане вона більш цивілізованою. Якщо сьогодні на державному рівні не вжити рішучих заходів для спасіння оцих хлопчиків і дівчаток, які не мають притулку і нюхають клей по вокзалах та базарах, то всі ми разом з ними станемо самовбивцями. Страшно уявити, що з ними і з нами буде в майбутньому, коли на світ з’явиться їхнє потомство! Новоспечені олігархи можуть переїхати в іншу країну. Їм наплювати, скільки нас залишиться і якими ми будемо. Але ж цілому народові переїжджати нікуди.
Не важко проявити показну доброту і роздати гривню чи навіть котел каші жебракам. Важко зробити, щоб країна вилізла з жебрацтва, пияцтва, наркоманії, токсикоманії. Але ж треба знайти для цього добру волю, рішучість, кошти, і в першу чергу, тим, хто стоїть біля керма влади. Бо інакше ми просто виродимося, зникнемо як нація. Декому дуже хочеться, щоб люди не думали про завтрашній день, щоб їх свідомість була на рівні нюхачів клею. Пробачимо діток, які спокушаються цією заразою. Але чи пробачимо ми самі себе, коли будемо дивитись на них байдуже?










