Добре, коли мама одна і на все життя. Гостріше за все це розумієш, буваючи в дитячих будинках, школах-інтернатах. Але життя не стоїть на місці, й образ матері теж оновлюється. Особливо в соціальному контексті. Погодьтеся, порівняно недавно ми познайомилися з матір’ю, котра живе в галасливому «дитячому будинку сімейного типу». Словосполучення не дуже поетичне, але в порівнянні з казенним «школою-інтернатом для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки» звучить тепліше. А тепер все частіше згадується мати з дітьми, котрих об'єднала прийомна родина.

Все це не від гарного життя, від бідності, - зауважить уважний читач і буде правий. З іншого боку, як не згадати такий ось заклик: дайте нам кращих матерів, і ми будемо кращими людьми... Ось чому і з інтересом, і з бажанням вирушила я в село Полянецьке, де живе перша і поки єдина в Савранському районі прийомна родина.

До будинку, де живуть Жанна Анатоліївна і Олександр Іванович Пересуньки, ми під'їхали вже в сутінках, і доки увійшли й озирнулися, за вікном вже стемніло. Але все ж таки я встигла роздивитися у віконце «уазика», доріжку, по якій мати Жанна і її діти ходять до школи. І хоча підступний лютий зробив свою справу і замів її снігом, неважко уявити, як по чистому, майже теплому снігу, що буває тільки в дитинстві, вони щодня прокладають стежину до знань. Тим більше, що мати викладає українську мову в Полянецькій загальноосвітній школі.

Чому ж навчилася п'ятирічна Ярослава, прийомна донька, в цій родині? Одразу важко підібрати потрібне запитання, але маленька Яся сама допомагає мені. У невеличкій, але охайній і жарко натопленій кімнаті, ми затишно влаштувалися і дивимося з нею сімейний фотоальбом. Яся з радістю доповідає мені, що поруч з нею стоїть «подруга Оксана». Схоже основні цінності життя вона вже освоїла: як приємно похвалитися перед незнайомою тіткою, що в тебе (хоча, ти ще маленька) є чудові друзі. Найвідданіший друг сидить поруч. Це – рідний син Жанни Анатоліївни. Братик Сашко і сестричка Яся, як мені потім сказали, «нерозлийвода». Міцніших стосунків важко уявити.

Сильну половину, тобто чоловіків, я в цей день, на жаль, не застала. Батько, Олександр Іванович Пересунько, за професією слюсар-механізатор був на роботі, а старший прийомний син – у своїх справах.

Не приховаю, перш ніж зайти до цього будинку, я багато чого дізналася про його господарів.

- Працьовита, дружна і порядна родина, - сказав сільський голова села Полянецьке М.І. Кулєв. – Є в них підсобне господарство, пасіка, влітку свої фрукти, овочі, полуниця.

Взимку я побачила піраміди віників (із сорго) – праця, як мені потім пояснили не дуже вдячна, але скажемо так, тонка і повчальна. При такому різноплановому навантаженні мати Жанна виглядає дуже молодо, сучасно, любить модні костюми і стильні зачіски. Як їй все це вдається – нехай залишиться жіночим секретом, а я прошу її поділитися іншими таємницями, відкрити завісу над створенням прийомної родини.

Чому вибір випав саме на родину Пересуньків? Чи легко було прийняти рішення – взяти на виховання двох дітей, до того ж різних за віком. Старшому Вікторові рукою подати до повноліття. В таку пору, як відомо, плюси і мінуси помітні особливо чітко. Але в матері Жанни така вдача (та й професія теж) – вона бачить спочатку все гарне. І складний характер, і деяку відчуженість Віктора (все ж таки хлопцю незабаром 18 років) вона трансформує до позитивних якостей. Мовляв, впертий – отже, самостійний, твердо стоїть на своєму – отже доможеться свого. А зважаючи на все, Вітя і справді непоганий хлопчик: коли вмирала рідна бабуся (вона пішла з життя останньою), онук віддано доглядав за нею, готував їжу, прибирав у будиночку. Охайний, акуратний.

А потім зайшла розмова про п'ятирічну Ясеньку, і очі у матері Жанни по-зрадницькому заблищали, не приховати їй своїх сліз. Батька в прийомних дітей не стало ще раніше, а мати (вона працювала дояркою) померла від важкої хвороби. На похороні сирітку Ясю кожний намагався пригріти, приголубити, а вона щоразу виривалася з чужих рук і бігла до Жанни: мамо, візьми мене! Чим здивувала сільських бабусь: дивіться, не встигла рідну мати поховати, як нову знайшла...

Так, історії про дітей-сиріт різні, але одна справа їх слухати, а інша – брати в них участь. Ось чому, швидко взявши себе в руки, мати Жанна звичним рухом притискує Ясеньку до свого серця.

Пізніше Ж.А. Пересунько розповість мені, що незважаючи на свій великий педагогічний досвід, участь турботливого чоловіка, вона все ж таки дорожить підтримкою райдержадміністрації. Мова йде про її перших помічників – Людмилу Дмитрівну Гончарук і Людмилу Василівну Римшу. Перша очолює відділ у справах сім’ї і молоді, друга – службу у справах неповнолітніх. Торік на прийомну сім’ю було виділено 4000 грн, в цьому закладено вже понад 5300 грн. Так, на відміну від людей, котрі всиновили дітей, прийомні батьки одержують щомісяця зарплату. Як бачимо, невеличку, хоча відповідальність велика. Адже діти перебувають в такій родині до свого повноліття, і доля їхня багато в чому залежить від світогляду і ціннісних орієнтирів вихователів. Можна тут поміркувати про морально-естетичні ідеали, трудові навички, але в селі про це скажуть простіше і доступніше: які батьки, такі і діти. Тут кожний на очах, а секрети народної педагогіки відомі всім.

- Найголовніше – правильно підібрати сім’ю, - говорить Л.Д. Гончарук. – Тут потрібно поспішати, не кваплячись...

Так, помилки можуть обернутися психічними травмами для обох сторін. Одного разу я була свідком, як повертали до дитячого будинку дівчинку, з якою не впоралися новоспечені батько і матір. Моторошна історія! Так калічити дитячі душі не можна!

Не дивно, що на одному з обласних семінарів щодо питань сирітства й опікунства його учасники були близькі до суперечки – що краще - сімейний дитячий будинок чи прийомна родина. Зрозуміло, що однозначної відповіді тут бути не може. Все залежить від обставин, умов, підбору кадрів. Але за кордоном перевагу віддають все ж таки прийомній родині. Створено Національну Асоціацію прийомних батьків і в Україні. В Одеській області їх вже шістнадцять, де виховується 28 прийомних дітей. Безумовно, не варто гнатися за кількістю, «перевиконувати план», як висловився заступник голови Савранської райдержадміністрації В.В. Рябокоровко.

- У прийомній родині завжди є час і можливість прийняти остаточне рішення, - продовжує Віктор Васильович. - І якщо це справжні батьки, швидше за все справа закінчиться удочерінням або усиновленням.

Як кажуть, життя покаже. Але в родині Жанни Анатоліївни й Олександра Івановича Пересуньків воно вже показало: є мати, котра хоча і не єдина, але найкраща у світі.