Історія політичних реформ дає нам широку палітру пристрастей, конфліктів, потаємних ходів, марнославства і самовідданості, корисливості і відкритості найрізноманітніших реформаторів світу. Ця ж історія навчає нас, що далеко не всі реформи і далеко не завжди давали сподівані результати.
Найбездарніший і найаморальніший тип реформаторства - це так звані “реформи самодурів”. Сенс такого реформаторства – “показати Себе Видатного, створити щось таке, про що довго будуть пам’ятати”. При цьому неважливо, як це відобразиться на людях. Блискуче такий тип реформаторства описав М.Є. Салтиков-Щедрін в історії міста Глупово.
Уроки глупівського реформаторства аж занадто часто були в історії нашого суспільства: від повсюдного введення кукурудзи до вирубування виноградників з шумовими ефектами “прискорення” і “гласності”.
Другий тип реформаторства – так звані “вимушені реформи”. Вони, як правило, є поступками чиємусь тиску (людей, обставин, корисливих інтересів тощо). Такі реформи, як правило, мають авральний, мало продуманий характер, а тому хаотичні, безглузді і, в остаточному підсумку, шкідливі для народу. Результатом такого реформаторства є структурна криза з можливим катастрофічним результатом (революції, громадянські війни, етнічні конфлікти, розпад держави).
Третій тип реформаторства можна визначити як “продуктивні реформи”. Вони виникають тоді, коли реформатор бачить і відчуває ситуацію в її розвитку, коли він володіє достовірними знаннями про те, що відбувається, коли достатньо самокритичний і готовий до самокорекції. І, головне, коли усвідомлює, що метою реформи, її змістом є люди, їхній добробут, їхня гідність, їхня самоповага, їхня свобода.
Хрестоматійний приклад реформаторської діяльності Франкліна Рузвельта, гадаю, має бути предметом вивчення усіх учасників політичного бомонду України (незалежно від того “за кермом” вони нині, чи в опозиції). Без розмахування будь-якими прапорами, без формування “образу ворога”, без стрясання повітря ідеологічними “ізмами” Рузвельт дійшов до простого висновку, який його обезсмертив: “Головним інвестором американської економіки є американський народ”. Тобто, не треба ганятися за закордонними інвесторами, не треба йти на уклін до міжнародних банків і фондів. Треба все зробити таким чином, щоб у народу з’явилася робота, можливість підприємництва, гроші. Треба звільнити народ для усіх видів активності (економічної, соціальної, організаційної, політичної). Тоді в країні буде висока купівельна спроможність, тоді гроші поллються у виробництво, тоді в країну прийдуть закордонні інвестори. На жаль, наша нинішня практика наводить приклади з точністю до навпаки.
Чи потребує сучасна Україна реформ? Ще й як потребує! Але такі реформи, котрі не будуть самодурськими або вимушеними, вистражданими. Україна потребує глибоких продуктивних реформ. Одна з цих реформ – реформа політичної системи.
Всі ми випробували на собі десятиріччя різних експериментів. І виведення України з рубльової зони, і крах всієї ощадної системи, і купонну інфляцію, і введення виборності губернаторів, і заборону виборності губернаторів, і переділ повноважень на політичному олімпі і т.д. і т.п. Не знаю, як читачі, але я, особисто, хочу жити в передбачуваному суспільстві, де прихід кожного нового президента не буде означати докорінного ламання всього того, що було зроблено його попередником, де була б наступність всього розумного і компетентне відсіювання всього несуттєвого. У силу цього (незалежно від гри амбіцій діючих політичних персонажів) нам справді потрібна ефективна система стримування і противаги, котра здатна обмежити до мінімуму можливість сваволі і самодурства.
І ще одне міркування. Сьогодні можна почути багато думок політиків різних відтінків про те, як вони рвуться “побудувати громадянське суспільство”. Уже таке формулювання говорить про повне нерозуміння проблеми. Можна побудувати піраміду, дачу, каналізацію, можна, зрештою, “побудувати” своїх підлеглих. Але “побудувати” громадянське суспільство – абсурд. Треба просто не заважати цьому суспільству сформуватися, дати можливість прорости колоскам громадянської активності і громадянської гідності.
Але це питання не лише і навіть не стільки до влади. Це, передусім, запитання до громадян. Чи збираємося ми подібно до глупівських обивателів: “трепетати несвідомо”, “трепетати з усвідомленням власної користі” або “підноситися до трепету, перейнятого довірою”? А може, час згадати все те, що ми старанно вивчали по закордонних підручниках протягом всіх минулих післяперебудованих років. Проста думка, що йде ще від Локка і Гоббса: мета держави – охороняти і обслуговувати інтереси громадян. Гадаю, необхідно використати всі можливості для активного паритетного, вдумливого діалогу громадян і держави, дискусії, в якій хотілося б, щоб істина зрештою народилася.
Постскриптум. Вношу пропозицію, щоб під час обговорення політичної реформи було сформовано експертну громадянську раду з питань внутрішньої і зовнішньої політики України.
