Наближається чергова – 96-та – річниця з дня народження нашого земляка, поета-сатирика Степана Івановича Олійника. Не заростає “народна стежина” до його рідних місць – сіл Пасицели Балтського району, де він народився, і Левадівки Миколаївського, куди родина поета через якийсь час переїхала. У Пасицелах є “Олійниківська світлиця” у школі і пам’ятний знак біля неї. У Левадівці вже понад двадцять років існує музей С.І. Олійника.
Одеса теж залишила свій не скороминущий слід у долі Степана Івановича. Більш того, тут починалося не тільки його доросле, але й творче життя.
Правда, вірші писати (“римувати”) він почав ще в рідному селі. Першими слухачами, перед якими чотирнадцятилітній Степан зважився обнародувати свої твори, виявилися чотири сусіди. Ні про що не підозрюючи, вони сиділи під дубом і курили, коли перед ними постав юний поет. Вони ж стали і його першими критиками.
Був у Степана Олійника і ранній журналістський досвід. У газеті “Червоний степ” (редакція якої містилася на Пушкінській, 32) були опубліковані його нариси про односільчан. На перший гонорар - дев'ять карбованців сорок копійок – батьки купили Степанові гасову лампу і новий зошит.
Одеса входить у життя С.І. Олійника у 1923 році, - коли батько привіз його у трудшколу-семирічку. Через три роки він вступає до кооперативного технікуму.
Це був час непу. У магазинах “усього повно”, по Дерибасівській прогулюються виряджені “непманші”, зухвало поблискуючи розкішними золотими сережками. “Непманські” діти навчаються й у технікумі, однак більше там дітей робітників, службовців і “сільських хлопчиків”. Викладачі в технікумі хороші, крім спеціальних предметів викладають мови, літературу, історію, математику, фізику...
Живеться студентам важко – на 12 карбованців стипендії на місяць не розгуляєшся. Підробляють хто як може – пиляють дрова, чергують у магазинах, платять їм “карбованець за ніч”. Охоронці озброєні дробовиком з п'ятьма патронами. Якщо чергування в самому магазині, - можна брати булки, ковбасу, халву і їсти, скільки хочеш. Так студенти забезпечували собі вечерю, обід, сніданок. Після сніданку йшли зі служби на заняття. Якщо ж магазин охоронявся зовні, і в цьому знаходили свою принадність: цікаво було спостерігати за життям нічного міста, милуватися зоряним небом... Особливо запам'яталося Степанові Олійнику одне чергування на розі Пушкінської та Пантелеймонівської. Менш романтичною, але більш прибутковою роботою виявилася та, котру знайшов собі його однокурсник Коля Щербань. Вивантажуючи за ніч вагон вугілля, він одержував відразу п'ять стипендій – шістдесят карбованців.
Ще про “зоряне небо”... У задушливі літні ночі вирушали мешканці гуртожитку на вулицю Толстого спати на “дачу”. Так спритні студенти називали простір, що поріс травою, між тротуаром і бруківкою. Мимо йшли перехожі, мчали авто і візники, над головою шелестіли акації і простиралося оксамитне південне небо.
В ті роки літературне життя в Одесі вирувало. У місті діяли літоб'єднання “Гарт”, “Плуг”, “Перевал”, “Молода гвардія”, “Потоки Жовтня” і об'єднання при Центральній робітничій бібліотеці. На літературних вечорах, що відбувалися там, (щотижня по визначених для кожного об'єднання днях) письменники читали свої доробки, потім влаштовувалося їх обговорення. Мали право прочитати щось своє і початківці. Так одного разу на вечорі об'єднання “Гарт”, яким керував Іван Микитенко, уперше наважився привселюдно прочитати свої вірші Степан Олійник. Керівник попросив дебютанта залишитися...
До періоду навчання в технікумі відноситься знайомство Степана Івановича з Володимиром Сосюрою. Його творчістю він захоплювався давно, й одного разу, ще у Левадівці, вирізав портрет Сосюри з бібліотечного журналу “Всесвіт”... І от якось на Дерибасівській він побачив свого героя. Не стримався – підійшов. Володимир Миколайович повертався зі свого виступу в Клубі моряків і запропонував юному незнайомцю провести його до готелю – на вулицю Радянської Армії, 40. Незабаром поет мав їхати до Харкова. За бесідою, читанням віршів минув час. Степан Олійник провів Володимира Сосюру на вокзал. Так почалася їхня дружба. Пізніше, в один із приїздів Сосюри до Одеси, Степан Іванович запросив його до себе в гості на Ольгіївську, 27, де в той час гостював і його батько. Володимир Миколайович читав вірші і зворушив Івана Олійника до сліз...
Після кооперативного технікуму Степан Іванович навчався у педагогічному інституті. Пробував себе в журналістиці. Одного разу стався випадок, що зіграв, можливо, свою роль у його подальшому формуванні як сатирика. Очікуючи на виступ артистів в інститутському актовому залі, Степан розповідав товаришам одну з численних смішних історій з життя свого земляка діда Герасима. Актор українського театру, що підійшов, улюбленець публіки Юрій Шумский уважно слухав, а потім попросив Степана записати розказане. І прийшов за “рукописом” в інститутський гуртожиток – на вулицю Комсомольську, 79, у 77-ю кімнату на четвертому поверсі. Два роки потому, у 1935-му, Степан Іванович уже працював викладачем у сільськогосподарському технікумі на Херсонщині. І одного разу почув по радіо передачу з Москви. На концерті, включеному до програми Декади української культури, Юрій Шумський читав ту саму історію. Діду Герасимові присвятив Степан Олійник цілий цикл розповідей.
…Жаль, звичайно, що не написав Степан Іванович свою одеську епопею – хроніку “часу великих сподівань”. Але залишилися новели, що доносять до нас атмосферу епохи і юний образ майбутнього корифея-сатирика.
