На околицях Балти ще залишилися сліди стихійного лиха трирічної давності. Деревам, що лежать у лісосмузі вздовж дороги, так і служити природним пам’ятником катаклізму кінця сторіччя і тисячоліття. В розмові про справи сьогоднішні у людей раптом прориваються спогади: «Коли була стихія...»
У минулому році Балтський район відзначив небезуспішно своє 80-річчя. Розмова з головою райдержадміністрації Василем Юхимовичем Степчуком підтвердила стару істину про роль “людського фактору”. Характерно, що керівники тутешніх успішних господарств і підприємств надають допомогу тим, хто особливо її потребує. Зокрема, школам і установам культури.
Становище останніх особливо цікавило мене. В цьому році з бюджету розвитку виділено сто п’ятдесят тисяч гривень на потреби культури. Особливу увагу буде приділено ремонту клубів, будинків культури, підтримці творчих колективів і окремих майстрів, - тих, від кого залежить не тільки інтенсивність, а сама наявність культурного життя. У Балтському районі воно не просто є, а розвивається з новою силою, проростаючи скрізь труднощі і проблеми, що стали класичними: мізерні зарплати культпрацівників, застаріле технічне оснащення клубів і будинків культури, їхній аварійний стан, відсутність в них опалення або відсутність їх самих.
БРАТ БРАТУ ДОПОМАГАЄ
Село Пасицели, батьківщина поета-сатирика Степана Олійника, з тих, де клуб у жалюгідному становищі і практично не працює. Осередком культури є школа. Одинадцять років у ній директорує Петро Васильович Сорока. Школа в Пасицелах простора (двоповерхова), затишна, кожен клас дбайливо і з любов’ю оформлено. І все це в умовах “самовиживання”. Гроші з бюджету виділяються тільки на зарплату...
- Ми взяли п’ятдесят вісім гектарів землі, вирощуємо соняшник, продаємо. У минулому році на виручені гроші купили комп’ютер, і дещо залишилося на потреби школи, - говорить Петро Васильович. - Плюс батьківська плата. Ще нам віддали у користування яблуні в “Саду пам’яті” (котрий посаджено на честь односельчан, що загинули на війні). Частину урожаю продали до Кодими, на консервний завод, частину залишили собі - на зиму дітям і свіжі яблука, і компот з сушених.
Діти забезпечені не тільки фруктами, але й безплатними обідами – за рахунок продуктів, котрі приносять батьки і котрі одержуємо завдяки спонсорській допомозі. Втім, спонсорами у буквальному розумінні цих добрих людей назвати не можна. Помічники у Петра Васильовича Сороки – Микола Васильович Сорока, директор Білинського хлібоприймального підприємства, і підприємець Віктор Петрович Сорока – рідні брат і син, відповідно. Брат все, що потрібно, зробить, ні в чому не відмовить. Були, наприклад, неприємності з котельнею (згорів двигун, ремінь згорів) – допоміг одразу. Син допомагає продуктами. А якщо б не було цих добрих і рідних у буквальному розумінні людей?..
А починав Віктор Сорока вчителем – як батько, молодший брат Анатолій, його дружина Оксана, інші родичі. Анатолій і Оксана теж працюють в школі, в Пасицелах. У цілому ж педагогічний колектив тут стабільний, з чотирнадцяти чоловік - у дванадцяти вища освіта, у двох – середня спеціальна, а майже половина вчителів – молоді, до тридцяти років. Хто повернувся до рідного села, хто пов’язав долю з місцевим жителем. Працюють з ентузіазмом, творчо, при тому, що час і сили треба берегти і для домашнього господарства. Без нього – на одну зарплату – вчителю в селі не прожити.
ЗАТИШНО, ПО-ДОМАШНЬОМУ
У кожного класу пасицельської школи своє обличчя. До обов’язкового щорічного ремонту Петро Васильович Сорока підійшов творчо і, як показав час, раціонально. Кожного року ремонтуються два-три класи, але грунтовно. Стіни не білять, а обклеюють шпалерою. Виходить гарно, незвичайно і – “як вдома”. Діти цінують це і ставляться дбайливо. Квіти, картини, тематичне оформлення кабінетів довершують оздоблення. І в результаті виходить навіть не клас – світлиця.
У цій незвичній школі і відбуваються культурні події, на які збирається все село. Новий навчальний рік починається з фізкультурного свята, за ними йдуть свята квітів і урожаю, День вчителя, і ось уже обирають “Міс Осінь”, і козачата розважаються. Відзначаються календарні дати, проводяться вечори відпочинку. А якщо б ще, мріє Микола Васильович Сорока, придбати “Караоке”...
До речі, не лише щодо культури, але й фізкультури учні з Пасицел мають добру репутацію в районі і області – посідають призові місця на змаганнях. Особливо люблять тут настільний теніс, легку атлетику, шахи.
В цій прекрасній школі є чудовий етнографічний музей. Бувають незвичайні шкільні музеї і цей – один з них. Односільчани знесли сюди те, чим користувалися ще зовсім недавно їхні батьки, діди і прадіди. Сільськогосподарське знаряддя, предмети домашнього побуту, котрі нині вийшли з ужитку - дерев’яні миски, діжі, корита. Величезна експозиція глиняних горщиків – великих і маленьких. Залізне ліжко, котре дбайливо застелене. Не електричні, а чавунні праски - деякі з них односільчани забирали додому, “коли була стихія” і не було світла.
Приємне враження залишає школа у Пасицелах - чиста, гарна, хороший колектив. Але, зітхає Петро Васильович, її директор, як би не вийшло так, що незабаром і навчати буде нікого. Школа малокомплектна, в ній 84 учні. І якщо в 11 класі - дев’ятнадцять дітей, то в інших - по вісім, дев’ять, десять... Молодь виїздить і не повертається, їхні діти ростуть не в рідному селі. Двісті порожніх будинків у Пасицелах...
