Наші читачі звертаються до «ОВ» з проханням розповісти про ситуацію, яка склалася довкола Національної Спілки письменників України. На наш погляд, відповіді на багато запитань з’ясує запропонована стаття «Мітингом по закону», опублікована в одинадцятому номері тижневика «2000»
«Ностальгія по репресіях» – так називалася моя, присвячена подіям ще ІІ з’їзду Спілки письменників України, стаття, надрукована 6 листопада 1996 року в газеті «Україна молода». «Є речі неможливі за своєю природою: наприклад, лікар у ролі ката або ветеринар на шкуродерні. Письменник повинен бути гуманістом, готовим захищати того, кого б’ють. Каральні функції – не його діло», - писала я з приводу поповнення спілчанського Статуту репресивним пунктом, який передбачав виключення з НСПУ за антидержавну діяльність. У листопаді 2003 року одним з обґрунтувань мого виключення з НСПУ стало... звинувачення у співробітництві з державною владою, а з 3 березня 2004 року та ж сама «Україна молода» із захватом повідомила, що підняттям рук на вуличному зібранні було ухвалено порушити проти мене вже й кримінальну справу. Що відбувається в нашому суспільстві?
Про позачерговий з’їзд НСПУ мова точилася давно: ще покійний Володимир Дрозд збирав підписи... Надто багато очевидних і для стороннього ока проблем нагромадилося! Тодішній голова Володимир Яворівський і слухати не хотів не те що про з’їзд – про звичайні збори, де б можна було прийняти конструктивні рішення. Саме його свавілля, небажання хоч трохи зважати на думку колег, які відхиляються від “магістрального курсу”, й стали причиною того, що 29 жовтня 2003 року відбулися письменницькі збори, на яких Яворівському висловлено недовіру. Але й тоді на засіданні президії, проведеному по гарячих слідах, пан Яворівський насамперед наклав мораторій на всі з’їзди – до завершення передвиборної кампанії. І от, як-то кажуть у народі, “загорілося”. То й зрозуміло, адже 19 лютого апеляційний суд м. Києва затвердив рішення Святошинського райсуду від 10 грудня 2003 року про визнання загальних письменницьких зборів 29 жовтня легітимним з’їздом НСПУ і обрання її законним головою мене, Н. Околітенко. Коротше кажучи, Яворівський програв процес, який сам же й ініціював. І, як за останній шанс, вхопився за проведення акції на свій захист.
З’їзди за лічені дні не готуються і як спектакль навколо інтересів однієї особи не проводяться. Щоб не було похмілля на “чужому весіллі”, ми дали своїм колегам телеграму, де роз’яснили суть того, що відбулося. Згідно з заявами до прокуратури щодо зловживань в НСПУ працюють відповідні органи, йде слідство.
Зокрема, і за заявою прибічників Яворівського, позов яких апеляційний суд прийняв частково. Коли ці процеси завершаться, після закінчення слідства відбудеться з’їзд (орієнтувалися на травень), і на ньому на альтернативній основі буде обраний новий законний голова. Бо, як те я задекларувала ще на зборах в Пущі-Озерній, себе я маю за перехідного.
І от 28 лютого, в суботу, дійство відбулося: на пленері, перед входом до Спілки письменників на вулиці Банковій. Чому так? Відмовили в приміщенні Політехнічного університету (оце і є наслідок “гарячки” – мали б час, підшукали б щось інше...), а ймовірніше, такий поворот подій був запрограмований. Бо зібрання мало всі ознаки політичного мітингу, по санкції на який В. Яворівський звертався до мера міста (теж відмовлено): маяли прапори, зокрема чомусь і червоно-чорні, гриміли мегафони, звучали промови політичних лідерів – опозиційних, звичайно. Було цікаво. Так, Юлія Тимошенко сказала, що пані Околітенко посадив на Спілку Президент – навмисне, щоб зробила там аудит. Ну, по-перше, питання аудиту Околітенко підняла ще понад десять років тому за президента Леоніда Кравчука, коли, будучи членом ревізійної комісії Київської міської організації НСПУ, провела обстеження стану справ у Будинку творчості “Ірпінь”. Порівняно з тим, що відбувається тепер, то були навіть не квіточки – та ж, може, не визріли б нинішні “ягідки”, коли б передану тоді до прокуратури справу не було “затерто”, бо саме аудит, обов’язковий для кожної структури, що має свою господарку (а НСПУ держава передала дуже велике майно) і не дає розкрадати спільно нажите, чим ми, бува, так обурюємося... Що тут крамольного? От уже не думала, що в такого досвідченого політика, як Юлія Тимошенко, така алергія до цього слова! Між іншим, тодішні пристрасті навколо “недоречної” принциповості ревізійної комісії ледь не закінчилися виключенням одного з наших колег – Василя Рубана з великими труднощами, але вдалося відбити його від розгніваних метрів. Ну це було давно...
А тепер, схоже, передвиборні гонки вже почалися. Завчасу, але, як на мене, це не страшно: дістали можливість довше вивчати політичну ситуацію й придивлятися, хто є хто. От і придивимось.
Про літературу не йдеться, бо не йшлося про неї й на мітингу, який його організатори назвали чомусь з’їздом письменників, але там відбувся один промовистий акт, що чаїть у собі дуже небезпечні для суспільства наслідки. Коли “розкольників”, “гекачепістів” (зі слів Яворівського) було гарненько одшельмовано, виникла пропозиція “притягти їх до кримінальної відповідальності”, за що й проголосували підняттям рук.
Дорогенькі мої колеги і журналісти опозиційних масмедіа! Ви що, не знаєте, що ст. 62 Конституції України твердить: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачувальним вироком суду”? Ви не знаєте, що порушувати кримінальну справу може тільки прокуратура? Це в 1937 році стихія “розгніваного пролетаріату” підняттям рук посилала на розстріл “ворогів народу”. Що ж ви, шановні наші політики-опозиціонери, “освятили” своєю активною участю у письменницькому зібранні? Які ж перспективи чекають на суспільство, до якого “берега демократії” ви його поведете?
Ви можете показати пункт хоч якогось закону, згідно з яким можна притягти до кримінальної відповідальності людину, котра погодилася очолити тих членів профспілкової творчої організації (а саме такий статус, що декого ображає своєю приземленістю, має “захмарна” за часів Радянського Союзу Спілка письменників), котрі не погодилися на авторитарні методи керування ними, не кажучи вже про безгосподарність та матеріальні зловживання? Ми – громадська організація, і як вибираємо собі голову, то так само маємо природне право не погоджуватися з ним і навіть висловлювати йому недовіру з усіма наслідками, що випливають, а кримінальні справи вирішуються через прокуратуру, міру вини визначає суд і тільки! Навіть коли б незгодних була меншість, то й тоді їх належить сприймати як опозицію, а не як “заколотників”, котрих душать усіма відпрацьованими за сталінських часів методами, де мітинговий крик був найпершою зброєю.
Ви ж, шановні політичні діячі, самі опозиція у Верховній Раді, яка колись демонструвала таке бажане тепер для декого “єдиномисліє”. Колись – а тепер ціле суспільство й навіть світ обстоює ваші інтереси, дозволяючи часом навіть витівки в стилі розбещених дітей. Бо наявність опозицій до кожного явища – запорука суспільного здоров’я, розвитку демократії, стабільності, безпеки кожного: за тим – закон природи, де цільність інтегрується на засадах боротьби і взаємопроникнення протилежностей. Скрізь!
Отже, парламентська опозиція з’явилась на мітинг, щоб... задавити опозицію громадської організації, що сміла підняти голову супроти “їхнього”. Вже не кажемо, що цей “свій” має в своєму активі низку скандалів – з Чорнобильським фондом, НЕПом, Демократичною партією, одвертим співробітництвом з тими, проти кого зараз активно виступає... Ну про це говорити не будемо: кому подобається конституція, кому осетрина під хроном, як писав великий Салтиков-Щедрін. Зосередимося на суті.
А суть полягає в тому, що вчорашня опозиція в профспілковій творчій організації, якою є НСПУ, стала згідно з рішенням суду владою. І що тепер робити? За демократичними нормами суспільства незгодні переходять у опозицію і утверджують “свою лінію” законними методами і з додержанням норм культури, за якими – століття гіркого людського досвіду. Однак наші радикали, надихнуті Володимиром Яворівським, так енергійно взяли старт, що опинилися далеко попереду всякої законності й навіть Конституції. Нащо вона, коли мітингом можна ударити по всьому тому!
І навіть коли мітинг виявиться достатньо численний – чи може суспільство дозволяти такий поворот подій?
...Норвезький письменник Сігурд Людерсен, присутність якого так потішила учасників мітингу, після цієї акції години дві розмовляв зі мною та моїми колегами в нашому скромному офісі. Намагаючись зрозуміти, що ж відбувається. На відміну від журналістів наших опозиційних масмедіа, він твердо стояв на відомій цілому світові істині: належить вислухати обидві сторони.
- У вас може бути таке, щоб мітингом на вулиці відміняли судове рішення?
У відповідь він розреготався... Для нього, представника правової держави, навіть така постановка питання неможлива. А ми ж якої держави хочемо для себе? І за яку бореться з владою опозиція на словах, на ділі – принаймні це висвітлив письменницький мітинг – чинячи щось діаметрально протилежне? От до цього нам і треба придивитися.
Що ж до чисельності, то й цифра, яка з подачі Яворівського пішла гуляти в пресі, легко спростовується сучасними технічними засобами, де видно, скільки письменників насправді були присутні “в живому вигляді”, що ж до заготовлених загодя “списків реєстрації”, то це проблеми не становить. Втім, Яворівського й технічні засоби не стримують: адже на міський апеляційний суд він привів “групу тиску” в кількості чоловік п’ятдесят, які поводилися в залі так, що збігалися юристки-практиканточки подивитися, все записувалося на плівку, але й це не завадило нардепу з трибуни Верховної Ради заявити, що процес вівся в “закритому режимі й пресу до суду не пустили”. Геббельс сказав, що брехня має бути дуже великою, щоб у неї повірили, та ж звідтоді людство набуло якогось досвіду! Бо у нас дезінформація зайшла так далеко, що навіть у позові представника В. Яворівського Леоніда Сапи – а її текст простодушно опублікувала “Літературна Україна” – названо цифру, яку влада начебто виділила чи то на боротьбу з Яворівським, чи то персонально головній її діячці Наталі Околітенко – вже й не знаю. А це не жарти! Бо ж не тільки “гекачепе” може “наїхати на Яворівського”, а й на “гекачепістів” – податкова інспекція у згоді з законом, вимагаючи сплати податків за названу суму. І що тоді? Тоді доведеться в судовому порядку представляти докази, що ця сума справді була виділена, а не існує в уяві безвідповідальних осіб, котрі надто покладаються на беззаконня. При нагоді прошу назвати мені адресу отієї розкішної квартири, яку мені начебто подаровано: цілий Київ запрошу на новосілля! Бо поки що люди із дня у день бачать, у якому “палаці” я живу й на якому “Лінкольні” їжджу – бачитимуть те ж саме і через два, й через три роки. Мій “Лінкольн” – електричка Київ – Ірпінь – Київ.
Чи не пора нам ставати вимогливішими до політиків, які дозволяють собі потік, м’яко кажучи, дезінформації суспільства, збурюючи піну чуток і пліток, каламутячи воду, щоб у ній половити свою отруйну для всіх “рибку”? Чи не надто легко ми миримося з нав’язаною нам думкою про те, що політика – справа брудна й іншою бути не може? Доки ми дозволятимемо, доти в суспільстві не буде гараздів – і не має значення, хто візьме владу. Матимем того ж самого зевеофана з хижими пазурами й отруйними іклами. І завжди знайдеться хтось, хто мітинговим криком закидатиме як злочин співробітництво з владою, водночас і маючи на те підстави, і не маючи їх.
Як відомо, при Адміністрації Президента знаходиться Комітет по Шевченківських преміях, який раніше чотири роки очолював Володимир Яворівський: він що – не співробітничав з владою? Не співробітничає з нею нинішній голова Іван Дзюба чи незмінний член цього комітету Павло Загребельний? Може, хтось їх моїх увінчаних дарами колег відмовився – через зневагу до влади – від нагороди, стипендії, відзнаки, інших якихось благ? Киньте фарисействувати, панове, а точніш – безграмотно “плавати” там, де у всьому світі вже давно вироблено чіткі засади, які не дозволено переступати ні за яких обставин. Бо ще Гельвецій писав, що держава передбачає створення влади, без неї держава просто неможлива. Проти влади можна виступати і навіть треба – її дії необхідно контролювати, коригувати, але ж – з конструктивних позицій! У всьому світі розвивається так звана “третя сфера” – громадські організації, що, “обкатавши” на собі демократичні принципи самоврядування, поширюють їх на суспільство, і тут тоталітаризм просто неможливий. Той тоталітаризм, який уособлює Володимир Яворівський, ховаючи свою суть за мітинговим криком.
Так що ж відбувається в Спілці письменників? Всього-навсього природний процес заміни старої номенклатури на тих, хто ніколи нею не був і бути не збирається. Приведення “Олімпу для обраних”, застиглого у своїй величі, у відповідність до ринкових вимог. Ніхто, панове, Спілку не знищує – просто з мертвої структури, в якій зацікавлене (а гроші, між іншим, виділяє влада) вузьке коло осіб, вона має перетворитися на дійове об’єднання творчих людей, яке б захищало професійні інтереси кожного і дбало про українську літературу, котра на сьогоднішній день – з цим усі погоджуються – зайшла в глухий кут.
Так давайте ж її звідти виводити, панове! Давайте розв’язувати всі проблеми, які нам залишив учорашній день.
Вместо послесловия. А пока что В. Яворивский со своими помощниками, сторонниками распространяют через СМИ слухи о том, что я, Н. Околитенко, получила в центре Киева трехкомнатную квартиру, роскошный особняк, а лично от Медведчука – белый лимузин “линкольн”, да еще 100 тысяч долларов; что я, Н. Околитенко, обещаю всем, кто присоединится, по 20 тысяч долларов, да еще разную чепуху. И кто-то в это верит. Кто ответит за эту ложь? Дошло до того, что даже наши знакомые звонят домой, на работу или же приходят сами, чтобы проверить, где я живу, выяснить правду. Так что, заявляю для всех интересующихся: за почти пять месяцев моей работы в должности председателя НСПУ я и наши сотрудники не получили ни копейки зарплаты, на работу добираюсь в электричке, так как машины у нас нет и никогда не было, а живем мы с писателем Данилом Кулиняком в частном доме без удобств в Ирпене, часть которого купили тринадцать лет назад.
От редакции. Точка зрения г-жи Околитенко представляется нам заслуживающей внимания, и мы не сомневаемся, что этот материал вызовет отклики как заинтересованных лиц, так и рядовых читателей. Еженедельник “2000” готов предоставить всем, не согласным с автором, возможность высказать свою позицию. Надеемся, что форма, в которую она будет облачена, окажется столь же толерантной, и просим даже самых резких оппонентов не допускать в полемике тональностей, несовместимых с этикой.
