Миколаївський район
29 вересня 1941 року радянські війська залишили територію Миколаївського району, і почалися довгі місяці окупації, жорстокі репресії, насильства загарбників над місцевим населенням. Румуни створили окупаційний режим і вважали Одеську область за свою вотчину. Фашистами були розстріляні активісти радянської влади в селах Новопетрівка, Андрієво-Іванівка, Стрюкове і Олексіївка.
Масовому знищенню підлягали у вересні 1941 року жителі району єврейської національності. В селах Андрієво-Іванівка, Ісаєве кати кинули живими в криницю єврейську сім’ю з чотирьох чоловік, в тому числі і двох дітей.
За даними Одеського обласного державного архіву, а також з інформації, яку залишили живі свідки, 15 березня 1942 року в село, яке раніше називалося Христофорове Новопетрівської сільської ради, етапом із міста Одеси пригнали 150 євреїв. З метою залякати жителів села, прибульців вивели за його межі і розстріляли. Потім трупи облили бензином і підпалили в присутності мешканців. У 2003 році на цьому місці з ініціативи жителів с. Новопетрівки установлено пам’ятний знак безневинно загиблим євреям.
В березні 1944 року близько п’ятисот хлопців та дівчат погнали етапом в німецьке рабство. В селі Левадівка троє хлопців при спробі втечі з колони були розстріляні. Багато жителів цього села стали жертвами фашистських снайперів, артилерійських обстрілів.
Не зважаючи на ці звірства, в районі розгорнулася активна протидія окупантам. Особливо ефективно діяла партизансько-десантна група під керівництвом С.Т. Вітюкова, в складі якої брали активну участь жителі смт Миколаївка брати І.Д. і Т.Д. Гагаузи, сім’я колгоспника М.Г. Верби та інші. За допомогою десантників партизани підірвали залізничний міст і ділянки залізничної лінії в Веселиновському районі, мінували автодороги, по яким відступали окупанти, здійснювали напади на німецькі транспортні колони.
В березні 1944 року настали радісні події для району. Почалася військова операція 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф.І. Толбухіна по визволенню Одещини. Бойові дії по визволенню смт Миколаївка і в цілому району від загарбників вели 38-ма, 228-ма, 56-та стрілецькі дивізії і 61-ша танкова бригада.
Жорстокі бої за р. Тилігул розгорнулися в ніч на 1 квітня в селі Андрієво-Іванівка. Воїнам частин 37-ї армії 3-го Українського фронту вдалося під прикриттям ночі переправитися через р. Тилігул, вибити із укріплення ворога і вийти на західний берег ріки. В результаті цього прориву були визволені Андрієво-Іванівка, Стрюкове, Петрівка (Корнієве). Завдаючи ворогу значних втрат, вони з 28 березня по 1 квітня 1944 року вигнали його за межі району.
В цій операції було знищено понад 400 ворожих солдатів і офіцерів, захоплено 78 танків, 6 тракторів і 110 автомашин. 25 бійців Червоної Армії загинули при визволенні селища. Вони поховані в братській могилі в центрі Миколаївки. Тут встановлено обеліск. Пам’ятають вони свого земляка, учасника громадянської і Великої Вітчизняної війни М.М. Власова. За виконання покладених завдань, проявлену в боях мужність і відвагу командир 140-ї Сибірської Новгород-Сіверської гвардійської дивізії був нагороджений орденом Леніна, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
За часи окупації району було завдано великого матеріального збитку, який за приблизними підрахунками, складав близько 30 млн руб.
До складу діючої армії протягом квітня 1944 року було призвано і пішло добровільно на фронт 5800 жителів району. З фронтів Вітчизняної війни не повернулось до своїх сімей 3094 земляків. Понад 900 миколаївців здійснили подвиги і віддали своє життя за визволення народів Західної Європи від фашистів. При визволенні району загинуло 356 воїнів-визволителів, їх прах покоїться в 34 братських і 5 одиночних могилах. Імена воїнів-визволителів увічнено на обелісках і пам’ятних плитах.
На території району поставлено 17 пам’ятників радянським воїнам-односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Загиблі воїни поіменно занесені до Книги Пам’яті України.
Балтський район
Йшов 1944 рік. Після розгрому Корсунь-Шевченківського угруповання противника, війська 2-го Українського фронту почали здійснення Умансько-Ботушанської наступальної операції. Основними силами вони наносили удар в напрямку Умані і далі до Дністра, на Бельці та Ясси. Під час наступу планувалося визволення Гайворона, Балти, Котовська, Дубоссар. Ця військова операція була однією з найважчих за часи Великої Вітчизняної війни. Маршал Радянського Союзу І.С. Конєв писав у своїх мемуарах: “Історія війн не знає більш широкої за своїм розмахом і складністю в оперативному відношенні операції, яка була здійснена в умовах повного бездоріжжя і весняної повені”.
В напрямку Балти просувалася 53-тя армія під командуванням генерал-лейтенанта І.М. Манатгарова, до складу якої входили 25-та Червонопрапорна, Синельниковська стрілецька дивізія під командуванням Героя Радянського Союзу генерала Г.А. Криволапова і 94-та гвардійська стрілецька дивізія Героя Радянського Союзу гвардії полковника Г.Н. Шостацького та інші частини цієї армії.
22 березня 1944 року підрозділи 25-ї дивізії увійшли на територію Балтського району і звільнили село Шляхове. 23 і 24 березня точилися запеклі бої за інші села району. Відбивши декілька міцних контратак піхоти німців, з’єднання 111 стрілецької дивізії оволоділи селом Пужайкове, а війська 78 стрілецької дивізії – селом Оленівка. 375 стрілецька дивізія після звільнення села Мошняги почала наступ на село Сінне. 78-й полк 25-ї дивізії під командуванням А.Н. Потьомкіна, звільнивши село Козацьке, просувався до Балти. Запеклі бої точилися за села Мирони і Коритне. А 25 березня почалися жорстокі бої за Балту. Наші частини протягом 25-26 березня здійснювали чітко спланований маневр по повному оточенню міста. Після звільнення сіл Переліти, Мирони, Андріяшівка і Бендзарі це кільце було замкнуте.
27 березня почалися вуличні бої в місті. Вони тривали і протягом всього дня 28 березня. Перетворивши будівлі на укріплені вузли оборони, частини дивізії СС “Мертва голова”, підрозділи 11-ї танкової дивізії гітлерівців і курсантські підрозділи унтер-офіцерської школи здійснювали відчайдушний опір.
Рано-вранці 29 березня 1944 року підрозділи 25-ї та 94-ї стрілецьких дивізій пішли на вирішальний штурм міста. До десятої години ранку, а місто Балта було повністю очищене від фашистських загарбників.
В повідомленні Радянського інформбюро від 29 березня 1944 року говорилося: “На південний захід від міста Первомайська наші війська вели успішні наступальні бої. Декілька днів тому радянські частини, здійснивши обхідний маневр, оточили районний центр Одеської області місто Балту. Численний гарнізон, який складався з підрозділів танкової дивізії СС “Мертва голова”, 11-ї танкової дивізії та курсантів унтер-офіцерської школи, здійснював відчайдушний опір. В результаті штурму та запеклих вуличних боїв радянські війська сьогодні розгромили гарнізон і оволоділи містом Балта. Лише окремі невеликі групи противника прорвалися крізь оточення, поборсавши всю свою бойову техніку. Взято декілька сотень полонених і серед них багато есесівців. На вулицях Балти підраховано більше 2000 ворожих трупів”.
Жителі Балти і району радо зустріли своїх визволителів і по можливості надавали допомогу частинам Червоної Армії. Тисячі людей по весняному бездоріжжю переносили на своїх плечах снаряди, міни, ящики з набоями, допомагали тягнути гармати, збирали подарунки для фронтовиків. До фонду перемоги тільки жителі міста зібрали і внесли 135000 рублів.
На фронтах війни воювало 12013 жителів Балтського району, 4626 – загинуло в боях, 4829 – нагороджено орденами і медалями СРСР за бойові і трудові подвиги. За героїзм, виявлений у боях з ворогом, семи жителям міста Балти і сіл Балтського району присвоєно звання Героя Радянського Союзу: В.І. Сороці, П.І. Чумаку з Пасицел; Є.П. Маріїнському, Л.М. Галицькому з Балти; О.А. Тряскіну з Миронів; О.В. Танасійчуку з Березівки; С.Д. Леоніцькому з Чернечого. Повними кавалерами ордена Слави стали К.Г. Білоус, В.О. Мотробай, М.М. Шуляченко.
Мешканці Балтського району завжди пам’ятали і пам’ятають сьогодні про мужність і відвагу своїх визволитилів. Їх бойова слава безсмертна!
ВКЛОНІТЬСЯ ЇЙ...
Згадаємо минулу війну. Відправивши чоловіків, братів, синів на битву з ненависним ворогом, наші жінки не тільки страждали і сумували. Вони цілком узяли на себе, здавалося б, непосильну працю воєнного часу, замінили чоловіків, що пішли на фронт. На заводах і полях трудилися мільйони жінок. Вони складали понад половини (56%) працюючих у всіх сферах. У сільському господарстві цей показник був ще вищим - 75%. Багатовікова історія всіх країн і народів не знає такої масової участі жінок у збройному захисті своєї землі. Вже в перші дні війни понад 500 тисяч патріоток стали до лав армії, понад 300 тисяч призвані до лав ППО. У партизанському русі і підпіллі брали участь 100 тисяч жінок. У розпал війни з ворогом боролися майже мільйон представниць «слабкої» статі. З них були сформовані три авіаполки, 1-ша окрема жіноча добровольча стрілецька бригада, 1-й окремий запасний стрілецький полк, Центральна жіноча снайперська школа. За бойові заслуги в боях з фашистськими загарбниками понад 150 тисяч славних доньок Батьківщини нагороджені орденами і медалями. 86 присвоєно звання Героя Радянського Союзу (19 з них посмертно).
Особливо слід відзначити велич подвигу жінок-медиків, які боролися за життя воїнів. Своєю самовідданою працею вони змогли повернути в стрій три чверті поранених. Шляхетну місію сестер милосердя на полі бою виконували наші землячки Емма Мойсеївна Костюхіна, Олександра Василівна Елькова, Ірина Павлівна Остапенко, Марія Іванівна Власенко і багато інших.
В Одесі живе чудова патріотка Олександра Петрівна Рутянська. 22 червня 1941 року вона, студентка Харківського хіміко-технологічного інституту, здавши черговий іспит, добровільно пішла на фронт. Пережила гіркоту відступів, битву за Сталінград і вогненну Курську дугу. Після поранення була визнана непридатною до військової служби. Незважаючи на це наздогнала свою частину, брала участь у боях за визволення Польщі й взяття Берліна. Нині вона шановний педагог Одеської музичної академії, викладає іноземні мови. 23 лютого 2004 року їй виповнилося 84 роки.
Жінка на війні. Нелегко уявити собі це. Яку потрібно мати силу волі, красу душі, любов до своєї землі і людей, щоб перетерпіти всі злигодні фронтового життя! Після Перемоги минули десятиліття. На землі живуть нові покоління. Нині живущі, озирніться на шляху. Ви побачите жінку з орденськими колодками. Вклоніться їй. Вона найшанованіша людина на землі.
Назим ЯКУПОВ, Герой Радянського Союзу, професор.
