У Будьонному майдану немає. Зате є вулиця. Одна. Уздовж неї по обидва боки тягнуться трачені часом хати зі старими садками коло них. Якихось 30 садиб розташувалися на цьому хуторі з півсотнею мешканців, в основному, людей літніх, спрацьованих, недужих…
Вони, обступивши мене на вулиці, схвильовано, перебиваючи одне одного, скаржились на долю та на несправедливість.
- Живемо, наче край світу, - говорить одна з літніх жінок. - До Ананьєва далеченько, дістаємось туди автобусом. У два кінці - 6 гривень. Дорого. А без райцентру не обійтись, адже там усе, а у нас нічого. Ще й підвозу ніякого, одне слово, полишені ми на узбіччі сам на сам зі своїми бідами.
- А коли, не приведи Господи, зіпсується щось, то хоч гвалт кричи, - додає її товаришка. - І грошей казна-скільки треба за ремонт, і сили та нерви стратиш…
Із подальшої розмови дізнаємось, що побутові проблеми хуторян чи не найболючіші. Воно й не дивно. “Забарахлить”, приміром, у когось телевізор - винаймай за 50 гривень автомобіль і вези до ананьївських майстрів. А ті і правлять дорого, і лагодять абияк.
Ось, скажімо, Олена Ситник змушена була аж тричі везти свого “телека” до міста, оскільки він, щойно бувши з ремонту, знову виходив з ладу. Хто відшкодує жінці збитки?
Щоправда, наїжджають зрідка у сільце “гастролюючі” побутовики, але теж гребуть утридорога за різного роду послуги. Та що там вже казати, вели своєї мої співбесідники, коли й по дрібницю до міста мандруй: то взуття підлатати, то змійку замінити, або ж підстригтися.
Отож і стрижуть хуторяни одне одного та підошви мотузком підв’язують. Справді, не позаздриш їм. Та хіба лише їм. Повсюди у селах району від колишніх майстерень та будинків побуту залишились одні згадки…
Щоправда, є один приємний виняток - село Долинське. Та воно й не дивно, адже як-не-як - колишній райцентр. Тут зберігся доволі пристойний будинок побуту, у котрому 10 років поспіль господарює майстер своєї справи Сергій Петрович Вердиш. Взуття ремонтує - любо глянути. І черевики вміє пошити, що не згірш імпортних. Послуги недорогі - від 2 до 15 гривень, дивлячись за що.
Його дружина, закрійниця Оксана, щоправда поскаржилась:
- Майже нема замовлень на пошиття одягу, бо це для селян дорогувато, та й ширпотребу готового навколо хоч греблю гати. Тож в основному ремонтую або перешиваю речі. Маю постійних клієнтів. Головним чином, це літні люди, яким не по кишені нові вдяганки, а наші розцінки їх цілковито влаштовують…
А ще тут міститься маленька перукарня, де порядкують молоді майстрині Ліда та Наталя. Роблять дівчата гарні чоловічі та жіночі зачіски і усього за три гривні…
Господарі закладу переконані, що їхні послуги конче потрібні землякам, а тому полишати свою справу не збираються.
Ну, а складну побутову техніку на селі ремонтують два умільці - Михайло Майстренко та Станіслав Коваленко. З усього видно, що справу свою роблять добре, бо опитувані нами сільчани на якість не нарікали…
Ось так би й повсюди! Але де там! Побутова галузь на селі знищена фактично повністю. І не лише, звісно, в Ананьївському районі. Наприклад, у Балтському лишилася лише одна сільська телемайстерня. У Котовському теж давно зійшли нанівець колись процвітаючі побутові підприємства. Такі, як, скажімо, були в селах Нестоїті, Коси, в інших. Одне слово, куди не кинь, всюди клин. Така невесела прикмета нашого часу породжена різного роду негараздами.
Але ж попит на різного роду послуги, причому доступних за ціною, на селі не щезає. То де ж вихід, невже так і не вдасться підняти з колін занепалі побутові підприємства? Як на мене - можна. Майстровитих, підприємливих людей ніде не бракує, але далеко не кожному до снаги започаткувати власну справу. Відкрити ту ж швацьку майстерню, перукарню абощо.
Отже, потрібні державна підтримка, певні інвестиції, ініціатива місцевої влади. Приблизно такої ж думки і голова Ананьївської райради Микола Олексійович Балан:
- Я про все це думав не раз, - говорить він. - Розвалили все дощенту, а тепер сидимо і чекаємо, коли хтось прийде і за нас усе зробить. Такого не буває. Я звідусіль чув пропозиції щодо відродження побутових об’єктів. Розумію, людям наболіло. Отже, настав час діяти. Будемо думати, що робити. Розпочнемо, гадаю, з акумулювання коштів, об’єднання зусиль райгосадміністрації, райради, сільських голів, керівників агроформувань, бізнесменів. Треба знаходити консенсус.
Думається, що у деяких селах вже у недалекому майбутньому можна буде відкрити бодай невеличку майстерню, аби полегшити життя людям. За це вони лише спасибі скажуть.
Ананьївський, Котовський, Балтський райони
