ТЕТЯНА ТА АНДРІЙ
Репрезентуємо молодих акторів театру музичної комедії ім. М. Водяного Тетяну Гурінову і Андрія Мірошниченка.
Тетяна – нещодавня випускниця Одеської музичної академії ім. А.В. Нежданової. Навчалася у Галини Жадушкіної, Люції Глибко-Долинської. Дружні стосунки пов’язують Тетяну з її улюбленим педагогом із Овідіопольської музичної школи, більше того – “творчою матір’ю”, Людмилою Дмитрівною Дударенко, яка й досі їй допомагає.
Першою роллю Тетяни у театрі була Мальвіна (“Пригоди Буратіно”), потім Маня у “Мариці” І. Кальмана. В опереті Ф. Легара “Весела вдова” вона грає Ельгу. До цієї вистави було введено одразу декілька молодих акторів. Один з них – Андрій Мірошниченко.
Його творчий шлях почався у Театральному ліцеї Анатолія Івановича Падуки, потім були 8 років роботи у театрі юного глядача і... московський період тривалістю у три роки. І знову – Одеса. Театр музичної комедії, інший жанр. Легкий... Втім, уточнює Андрій, “легкий для глядача, але не для актора”. Він грає у виставах “Дон Сезар де Базан”, “Весілля Кречинського”, “Мишоловка”, “Весела вдова”.
Тим, хто приходить зараз до театру музичної комедії, пощастило – це час пошуків, експериментів. Можна пробувати себе у нових жанрах. То ж, на усіх нас, і акторів, і глядачів, чекають сюрпризи.
ФЕСТИВАЛЬНІ РАДОЩІ
Березень у нашому місті видався по-справжньому театральним. Відзначали Міжнародний день театру; “як на роботу”, ходили на вистави фестивалю “Одеса-Інтертеатр-2004”.
Виходжу один я...
Цей фестиваль проходив вже втретє. Можна тільки вітати постійність, з якою кожні два роки до Одеси приїжджають театри малих форм з міст України, близького і майже далекого зарубіжжя. Глядачів на фестивальних виставах (вхід – вільний) багато – театралів зі стажем і молодих (!).
На сцені – один актор; два або три. У цій камерності є щось дуже довірче... Що грають? “Сумні пісеньки Олександра Вертинського” (В. Черношкур, Херсон), “Сон” Т. Шевченка (Л. Данильчук, Львів), “Рідкісну історію кохання” П. Хірча (О. Бабій, А. Петкова, А. Зайцева, Одеса), “Життя людини” (О. Бабій, Одеса)... Так, добре знайомий актор українського театру Олександр Бабій був одним із “солістів” фестивалю, - як і Олена Шаврук з тюгу (“Про фатальне у жінці”). Відкриття своїх акторів у іншому амплуа – один із сюрпризів.
... Дві моновистави із зрозумілої причини привернули особливу увагу глядачів – “Кохання старовинні тумани” за поезією М. Цвєтаєвої (Л. Трояновська-Плотнікова, м. Київ) і “У кожного поета своя трагедія” за віршами і щоденниковими записами А. Ахматової (Н. Каменєва, Кишинів). Мимоволі тягне на їхнє порівняння - як складових фестивального дійства. І причаїлася в кутку “пальма першості”... І якщо вже присуджувати її, то Нелі Каменєвій...
Родзинкою “Інтертеатру” став приїзд до Одеси народної артистки Грузії і Вірменії Софіко Чіаурелі.
Тут, з нами...
Ах, чи варто говорити про те, що вона... трохи... змінилася... Поява С. Чіаурелі на сцені російського драматичного театру була зустрінута овацією. Її творчий вечір став, за словами самої акторки, “святом душі”. “Я тут, з вами, щоб озирнутися, розділити радість і смуток життя”. Ми чітко відчули, що знову разом, і спогади у нас спільні.
Її батько – відомий режисер Михайло Чіаурелі, мати – легендарна акторка Веріко Анджапаридзе. І дитинство у Софіко було, “як у казці”. А пізніше, коли донька стала акторкою, батьку подобалося все, що вона грала.
“Мені завжди щастило на режисерів – і в театрі, і в кіно: Тенгіз Абуладзе, Георгій Шенгелая, Лана Гогоберидзе, Роберт Стуруа. Сергій Параджанов – це окремий острів. А на запитання “що мені більше подобається – кіно чи театр”, відповім - звичайно ж, театр. Театр – це життя! Входиш у образ поступово, крок за кроком, вживаєшся і, нарешті, проживаєш життя. А в кіно... На початку зйомок тебе можуть вбити... І взагалі не відомо, що вийде після монтажу. Кіно, все ж таки, більше мистецтво режисера.
Грузинський кінематограф зараз щез. Ми всі поза справами... Добре, що є театр. Адже актору весь час хочеться грати. Це одна з професій, - небагатьох, мабуть, - коли людина не може без роботи. Чим більше роботи, - тим краще. Якщо в залі є актори, вони мене зрозуміють”.
На екрані, встановленому на сцені, - фрагменти з таких знайомих і улюблених фільмів: “Хевсурська балада”, “Мелодії Верійського кварталу”, “Древо бажання”, “Не сумуй”, “Шукайте жінку”... Голос Софіко Михайлівни: “З Леонідом Куравльовим ми навчалися у ВДІКу на одному курсі. Важко собі уявити – його хотіли відрахувати за “профнепридатність”. Але курс відстояв його. А “Мільйон у шлюбному кошику” ми знімали в Одесі. У мене стільки теплих спогадів...”
Софіко Михайлівні нелегко відриватися від дому і “зовсім неможливо” поїхати з Тбілісі. “Це дивовижне місто. У ньому особлива принадність. Я не проміняю його ні на яке інше. Тут дуже сильний магніт землі”. В неї велика сім’я. На жаль, нещодавно пішов з життя чоловік – відомий актор і футбольний коментатор Коте Махарадзе. А голос його звучить у пам’яті...
Софіко Чіаурелі проводжали тривалими оплесками, і все більше на сцені було квітів. Наступного дня вона зіграла моновиставу “Любовна одповідь” – на єдиному подиху, і з першої до останньої хвилини “тримала зал”.
А ЯКЩО ВСЕ КРАЩЕ – ДІТЯМ?
Говорити про проблеми театру юного глядача – отже, вкотре натискати на болючі точки. Злидарські зарплати акторів, мізерне фінансування театру, технічна відсталість – як поставити гідний, на сучасному рівні, спектакль? Будинок волає про ремонт, а черга тюгу все ніяк не настане. Але навіть і не це найбільша проблема, впевнений головний режисер Одеського театру юного глядача Володимир Михайлович НАУМЦЕВ.
“Бібліотека дитячого театру, по суті, розгромлена. Гайдара ми не ставимо. Кассіля не ставимо... Тобто, усю радянську та революційну тематику. Непогано, якби пішов у нас “Белеет парус одинокий”, - але і там революційна тематика. Для дітей і раніше не завжди добре писали. Відомі слова “для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки краще” часом звучать, щонайменше, іронічно. Те, що пишеться, майже завжди треба переробляти. Інсценувати. Зараз взагалі придбання нового матеріалу проблематичне. Ніхто всерйоз цим не займається. Треба викручуватися...”
“Головна наша проблема навіть не вбогість, - вважає і завідувач літчастини театру Дмитро Вадимович Костроменко. – Ми дезорієнтовані. Те, що сталося з країною, зачепило саму сутність нашої роботи. Зникла колишня ідеологія, коли було ясно, що – добре, що – погано. Зараз чіткої орієнтації немає. І дуже сильні суперечності між тим, що діти чують зі сцени і бачать у реальному житті. Так, є проблеми з репертуаром. Що стосується малят, то нас виручають казки...”
З казками теж не все просто. “Мене запитують, - продовжує Володимир Михайлович Наумцев, - чому ви не ставите класику – “Сніжну королеву”, “Червону шапочку”? А хто буде грати Червону Шапочку, Білосніжку, Попелюшку? Це архіпроблема! Раніш за щастя вважали почати свою кар'єру в тюгу. А зараз... В усіх дитячих театрах колишнього СРСР проблема проблем – приплив свіжих сил. До нас у театр прийшли дві випускниці з мого курсу в театральному училищі, але вони ніяк не травесті...”
Володимир Михайлович веде серйозні пошуки “свіжих сил”, але... зарплата, яка, навіть із врахуванням п’ятдесятивідсоткової “губернаторської надбавки”, залишає бажати більшого... І непрестижність роботи в тюгу... Але театр живе, затребуваний глядачами, виходять прем'єри...
“Сьогодні працювати в театрі, з погляду психофізичного стану, дуже важко. Якщо на репетиції є всі актори, я щасливий. Тому що вони увесь час мають бігти “на халтуру”. І я не можу, по-людськи не можу, перешкодити їм щось заробити. Але маю сказати, що під час репетицій попередніх прем'єр жодного порушення не було. Усі працювали із задоволенням”, говорить В.М. Наумцев.
Одна з останніх прем'єр – “Зоряний хлопчик”. Володимир Михайлович “схопився” за інсценування цієї казки О. Уайльда, яка з аншлагами йде в тюгах Москви та Петербурга (дістати їх вдалося по своїх каналах, тому що відправити завліта в далеке зарубіжжя і навіть до Києва – проблема). Але там театри багаті, на постановку спектаклю витрачено тисячі доларів. Довелося самотужки переробляти, адаптувати до “місцевих умов”. Уклалися в суму, трохи більшу тисячі гривень. І дія з двох поверхів перемістилася на один. “Так у нас і один важко побудувати”, із зрозумілою гіркотою констатує Володимир Михайлович. Спектакль у підсумку вийшов цікавий, добрий, але глядачі так і не довідаються, яким він міг бути, якби…Пригадується ще одне відоме радянське гасло - “Усе краще – дітям”, теж відправлене на смітник історії.
…Наприкінці нашої невеселої розмови головний режисер і завліт Одеського тюгу пообіцяли запросити на прем'єру.
