Колишня головна медсестра центральної районної лікарні, а до того старша – міської лікарні, вона працювала тут з часу її заснування. Як ніхто інший, відповідала посаді заступника головного лікаря щодо роботи з середнім медперсоналом. Роки не висушили, а, навпаки, зміцнили в Надії Іванівні найцінніші її якості: співчуття, постійний інтерес до людей. Тепло згадує про перше знайомство зі своєю наставницею лікар-кардіолог В.І. Рознетовський.
- Тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятий рік, практика в ЦРЛ після третього курсу медичного інституту. Ми тоді були «ніким», а вона, головна з питань кадрів, насправді була головною в стінах лікарні. Дехто з нас до «тремтіння у колінах» боявся одержати зауваження не від головного лікаря, а від цієї суворої, принципової медсестри...
Надія Іванівна була уважною та доброзичливою до всіх. Добрий організатор, працівник високої кваліфікації. Виконувала величезний обсяг роботи. Займалася питаннями атестації кадрів, їхнім розміщенням, оснащенням лікарні. Велика її роль і в становленні місцевої кардіологічної служби. Можна сказати, що Рознетовському вона – «хрещена мати», оскільки стояла біля джерел його лікарської кар'єри.
- Що цінного в Надії Іванівні, - вона вміла бачити перспективи, давала можливість персоналу дорости до висот професіоналізму. Особливо хочу підкреслити: вона залишилася такою, якою я її побачив уперше, – насамперед, небайдужою, - говорить Володимир Іванович. - Скільки вже років я прикутий до постелі – постійно мною цікавиться, телефонує, допомагає... І зараз вона багато чого встигає зробити для навколишніх, мобільна, як у молодості, входить до ради ветеранів ЦРЛ.
… Чоловік Надії Іванівни, Петро Олексійович, вирішив піднести своїй дорогій половині сюрприз – розповісти про неї в газеті. Однак зустріч з журналістами зламала його задум: дуже захотілося поговорити з самою героїнею майбутньої статті. І ось двері до квартири відчиняє блакитноока, чарівна моложава жінка з м'якою посмішкою. Пропонується все, щоб гість почував себе затишно: кімнатні тапочки, чай, солодощі... Але розповіді про себе Надія Іванівна уникає... Всі її думки сьогодні - про те, як зміцнити здоров'я чоловіка-«сердечника». Тепер, коли роки відчутно беруть своє, боязнь один за одного посилюється.
Прожили разом вони без малого шість десятиріч. Закохався Петро Олексійович у майбутню дружину ще в початковій школі на рідній Кіровоградщині. Дуже подобалися її світлі кучерики, із задоволенням носив Надійчин портфель. Батьки пестували дівчинку, – здається, й портфель цей був найгарнішим в школі...
У роки війни Петро брав участь у партизанському русі, у 1944 році потрапив на фронт. Перемогу зустрів у Німеччині. Надія жила в селі Густий Гай (за три кілометри від Кіровограда), переховувалася, щоб не погнали окупанти в неволю... У 1946 році закінчила фельдшерсько-акушерський технікум, Петро Олексійович – будівельний, після чого вступив на третій курс інституту в Москві.
Одружилися в серпні 1947-го. За направленням глава родини поїхав виконробом до Казахстану. Треба було влаштовуватися в невеличкому селищі неподалік від Джезказгану, де проживали переважно ув'язнені. Перед будівельниками стояло завдання спорудити дві мідно-збагачувальні фабрики. Через два місяці сюди приїхала Надія. Роки з 1949-го по 1961-й, мабуть, найяскравіші в біографії.
Коли добиралися до місця, в потязі попутники жахалися: «Куди ви їдете, там же одні зеки...» У таборі сиділи в переважно політв'язні. Інтелігенти, інтелектуали, в багатьох за плечима по дві вищі освіти. Були серед них і лікарі.
- І не ми їм – частіше вони, вільнонаймані, нам допомагали, беручи участь в операціях, - говорить Надія Іванівна. – Всього в таборі перебувало близько двадцяти тисяч чоловік – чеченці, інгуші, татари, німці Поволжя й Одещини. Поруч ще один «лаг» - жіночий. Робота була складною. Мене раз у раз викликали до лікарні, навіть у вихідні. Тому, якщо йшли, записку на дверях залишали зі своїми координатами.
Після Казахстану доля привела родину до Ізмаїла. Петро Олексійович працював у райсільгосптехніці, з його участю будували пологовий будинок, універмаг, готель... А Надії Іванівні, головній медсестрі, пощастило співробітничати з такими авторитетними колегами, як С.Я. Мотняк, В.Я. Верчинський, М.Н. Кошеваров. Єднала всіх цих людей не тільки багаторічна праця пліч-о-пліч, але й та особлива атмосфера фронтового братерства, яку привнесли до лікарняних корпусів ще медики-фронтовики.
За плідну професійну діяльність Надії Іванівні Компан присвоєно звання «Відмінник охорони здоров'я», удостоєна вона й інших відзнак. Її фото, як «Почесного медпрацівника Ізмаїла», - на міській Дошці пошани. У Петра Олексійовича свої нагороди. Найдорожчі йому ордени Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медаль «Партизан України 1941 – 1945рр.» Їхній син, Володимир Петрович – гірничий інженер, повний кавалер орденів Шахтарської слави. Нині він – директор з ліквідації шахт у Горлівці.
Головний «оцінювач» минулого – Петро Олексійович. І про що б не говорив, усе повертається до найважливішої теми.
- Якби не Надія – мене давно б не було. Обов'язкова, чуйна, - сама нездорова, але облишить всі справи, щоб допомогти іншому. А як дбайливо вона ставилася до наших стариків-батьків… Завжди намагається вселити надію в людину – навіть тоді, коли інші вже ні на що не сподіваються.
Схоже, її життєву енергію й підживлює цей самий оптимізм, чистота душі, що переповнена любов'ю до близьких.
