Кажуть, що жінці дають стільки років, на скільки вона виглядає. Олена Кіндратівна ПОЛОЗОВСЬКА, що мешкає у Петрівці, у червні відзначить своє дев'яностоліття. Вона ще «бігає», має світлий розум і з висоти цих літ осягає все своє життя, в якому були і радощі, і горе, і просте жіноче щастя!
Сама Олена Кіндратівна «розділяє», так би мовити, прожитий шлях на періоди до війни і опісля. Тоді, в 1937-му, коли побрались з Іваном Пантелійовичем, ніщо не віщувало разлуку. Будувало молоде і дуже подружжя не тільки власне «гніздечко», а й плани на майбутнє. Мріяли, як виростуть їх дітки, Оля і Володимир, як підуть вчитися, а вони потім колисатимуть онуків. Але у їх мрії втрутився 1941-й рік.
Провела Олена свого коханого на війну. Працювала в колгоспі на різних роботах, чекала з нетерпінням пташок – трикутничків з фронту. Їх «прилетіло» кілька. Вечорами, на самоті, перечитувала їх, гладила пальцями нерівні рядки листів, написані “хімічним” олівцем. Кожний з них закінчувався обнадійливим: “Чекай, незабаром буду вдома”.
...Перемогу святкувала сама. Але надія на зустріч з Іваном не полишала її.
- Мабуть, десь забарився у дорозі, - думала.
Тільки в 1946 році ще раз “відлуння війни” дійшло до її оселі: отримала повідомлення про те, що чоловік загинув смертю хоробрих і похований під Берліном...
Все життя жінка трудилася – дояркою, свинаркою. Має похвальні грамоти, розповідає, що її портрет часто красувався на Дошці пошани.
- На нелегких роботах була зайнята, - каже. – Але, знаєте, фізично важко не було. Часом, упораємось біля худоби з дівчатами, такими ж як я вдовами, зберемося докупки і згадуємо своїх чоловіків: їх любов, ласку, зустрічі під місяцем. Наплачемось досхочу... А потім котрась і пісню затягне. Особливо любили співати “...вернися, Іванку, буду шанувати”. Тоді кожна бачила перед собою свого коханого. Чую і зараз її співають. Хороша пісня, душевна...
На жаль, втратила Олена Кіндратівна і сина, котрий загинув трагічно. Зараз живе біля своєї донечки, Ольги Іванівни, в минулому виховательки дитячого садка. Така ж непосидюча та дбайлива, як і в молоді роки: порпається на городі, порядкує в палісадниках, мете двір...
- Відпочивати, або просто сидіти без діла, це – не для матусі, - говорить Ольга Іванівна. – Оце доглянуте обійстя – її невтомних рук справа.
...Ось так і живе старенька мати у господі. Трудиться, готується до свого ювілею. А ще... чекає. Тепер уже своїх онуків, правнуків, які мешкають у місті Одесі. Щосуботи вбереться - і до воріт, чи не видно дорогих гостей? А ще дуже жалкує, що Іван їх не бачить.
