Жінка розігнулась, важко обіперлась на сапу, обмахнула кінчиком білої полотняної хустинки піт з обличчя і тихо промовила: «І який дурень видумав це сорго?»
Нині вже й не з’ясуєш: хто ж перший завіз до Савранського району цю культуру. Одні стверджують, що то були вільшанці, другі віддають пальму першості мешканцям Полянецького. Тепер це вже суттєвої ролі не грає. А от те, що сьогодні савранські віники знають і в Санкт-Петербурзі, і в Москві, і в Читі, і в Новосибірську – незаперечний факт.
Виготовлення віників настільки тут прижилась, що вже ніхто не уявляє Осичок, Саврані, Вільшанки, Концеби та Дубинового без них. І як не “клянуть” це сорго, значна частина мешканців району не вбачають свого життя без цього промислу.
– А з чого ж жити? – говорить бравенька жіночка з Осичок. – От подивіться на наше село. Більшість людей побудувались саме завдяки віникам. А скільки машин придбали!
– Та що там говорити, – долучається до розмови її сусідка, – якби не сорго, за що дітей навчати? Більшість же студентів “на контракті”. Де ж ті тисячі брати, щоб платити за них? Ніякої зарплати не вистачить.
– Ще ж і не всі мають роботу та зарплату.
– Справді, аби не сорго – то багато хто взагалі бідував би.
– Хоча і тяжко працювати, та все ж маєш копійку.
Робота біля цієї культури справді дуже важка й брудна. Проте за останні двадцять років вирощування сорго та виготовлення віників на Савранщині максимально механізували. Навіть спеціальні верстати сконструювали.
Проїжджаючи вулицями Вільшанки, Дубинового на багатьох воротах можна побачити виставлені різної величини і форми віники. Отже, у господарів є готовий на продаж товар. І оптовики, які нерідко заїжджають в цей край, можуть придбати необхідну кількість віників, навіть не чекаючи базарного дня. До речі, про ринок. Раніше всім виробникам цього товару доводилося наймати машину і везти його у великі міста, де місяць або й більше торгувати вроздріб.
Тепер, на радість багатьох віничників, у райцентрі відкрито оптовий ринок, де двічі на тиждень (у середу і суботу) місцеві товаровиробники можуть реалізувати будь-яку кількість віників оптовим покупцям. Щоправда, й тут запрацювали ринкові закони. Зокрема, конкуренція. Трапляється, один може возити свій товар декілька разів і не продати, а іншому досить десяти хвилин. Як і всюди в торгівлі, головну роль відіграє якість. Віник, зроблений абияк, збути дуже важко. Це вже добре усвідомили товаровиробники. Промисел набирає розмаху. Якщо колись сіяли сорго на невеликих городах, то тепер перейшли на пайові наділи. Нерідко орендують цілі поля. Віник став своєрідною “емблемою” Савранщини.
Років 15 – 20 тому була спроба зайнятись іншим промислом. У колгоспі “Дружба” (с. Осички) почали підплівкове вирощування овочів. З усього району тоді їздили в Осички, щоб подивитися, як у березні зав’язуються огірочки. Пробували запровадити цю новинку і в інших господарствах, та згодом все те зазнало краху.
А от у Ширяєвому і нині важко знайти хоча б один двір, де б ще з кінця зими не виблискували на сонці оновленою плівкою теплиці та парники. Ширяївці спеціалізуються на вирощуванні болгарського перцю та баклажанів. Яких тільки сортів тут немає! Які тільки технології не застосовують, аби виростити вищий врожай, і щоб городина мала якнайкращий товарний вигляд. Щоправда, ширяївським овочівникам значно важче, ніж савранським виробникам віників. По-перше, їхній товар швидко псується. По-друге, тут немає оптового ринку. Кожен товаровиробник возить свій перець або баклажани до міста або на трасу, де нерідко простоюють цілими днями, чекаючи покупців. А машини пролітають мимо, обдаючи пилюкою з такими труднощами вирощені овочі.
Частенько, постарівши, люди змушені відмовлятися від цього промислу. В одному обійсті побачила кілька парникових каркасів з пошматованою вітром плівкою, всередині яких росла звичайна картопля, трохи цибулі, моркви. Біля городини поралась бабуся. Привітавшись, поцікавилась, чому занепало її підплівкове господарство.
– Сил немає. Доки дід був живий, то займались цим промислом. А тепер ледве обробляю оці грядки, – сказала старенька.
Потім, щось обміркувавши, додала:
– Якби ще було кому продавати, то, може, ще б з один–два парнички обійшла. А так...
Безнадійно махнувши рукою, жінка знову взялась за сапу. Справді, збут продукції – це проблема і не тільки для цієї бабусі. Щоб мати якийсь приробіток, у Ширяївському районі городиною займаються і вчителі, і медпрацівники, і службовці. Підготувати грунт, посіяти, доглянути і зібрати овочі вони можуть після роботи, а от везти їх на ринок, то найважче.
– Було б добре, якби в районі працював заготівельний пункт або оптовий ринок. Хіба б я їздив двічі на тиждень до Одеси чи Києва?, – важко зітхнувши, сказав чоловік, який через дорогу від нашої попередньої співрозмовниці вантажив мішки з баклажанами в досить таки пошарпану “Ниву”.
Ринкові відносини, хоч і повільно, вступають в свої права і на селі. Люди вчаться “робити гроші”: відкривають свій маленький бізнес, фермерують, займаються підсобними промислами. Проте, ще потрібен не один рік для їхнього остаточного становлення. А щоб швидше вийти на цивілізований рівень, необхідно найперше врегулювати відносини між товаровиробником, брокером і споживачем.
Савранський – Ширяївський райони
