КРИНИЦІ ПРИ ДОРОЗІ

«Криницям давнім при дорозі / Я шану віддаю сповна...» Ці рядки, сказані колись поетом, спливли в пам’яті, коли від’їжджала із Чогодарівки Ширяївського району. Тут справді шанобливо поставились до “давніх криниць”. Хоча в усіх селах, що відносяться до Чогодарівської сільради, колодязі є майже в кожному дворі, останнім часом облаштовано вісім громадських криниць у Чогодарівці та дві – Качуловому. І це при тому, що в кожному селі є діючі водогони.

А от дороги... Раніше всі вони були з твердим покриттям. Точніше, вони й тепер з ним, але багато ділянок потребують серйозного ремонту. Щоб його провадити, необхідно 50 тисяч гривень.

– А річний бюджет сільської ради, – говорить Чогодарівський сільський голова Володимир Михайлович Шимков, – 71 тисяча гривень. Отож, самотужки відремонтувати ми не можемо.

І це не реальна оцінка фінансового стану, адже на балансі сільради три клуби, два ФАПи. Треба й про школи подбати. А з наповнюваністю бюджету ой як складно. Основні статті доходів цього органу місцевого самоврядування – орендна плата за землю і фіксований податок. Але це так, до слова. Володимир Михайлович не скаржився і не хвалився. Він просто показував, як живе його громада.

Зайшли до Чогодарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Всюди тепло і чисто, з їдальні пахне борщем. Без пояснень було зрозуміло, що тут вчасно зроблено ремонт, завезено дрова і вугілля. А місцеве СТОВ “Нива” (директор Віктор Бондаренко) дбає про харчування школярів і про підвезення учнів із села Качулового, а вчителів – із Ширяєвого. Нестача педагогічних кадрів – відчутна проблема для Чогодарівської ЗОШ, хоча на учнях вона не позначається. Всі уроки тут викладаються вдповідно до навчальних програм. На досить високому професійному та естетичному рівні оформлені навчальні кабінети. Є в школі актова та спортивна зали. Та найбільш вразило те, що в багатьох класних кімнатах і в коридорах стіни прикрашають різноманітні малюнки. Чого там тільки немає?! Казкові і літературні герої, фрагменти рідної природи, українські козаки та всілякі чудернацькі квіти. Як пояснила директор цього навчального закладу Ольга Борисівна Чернятинська, все це роботи учнів їхньої школи.

На пагорбі біля школи зеленіють молоді сосонки. Як виявилося, це справа рук сільського голови та учнів. Грунти тут майже не придатні для вирощування дерев. Ще років сорок тому в цих краях не було ні садів, ні гаїв. Тепер село озеленене повністю. Тут цінують кожне деревце, бо для його вкорінення в цю місцину вкладається чимало людських зусиль.

Щоб створити затишок у сільському ФАПі, довго не мудрували – просто збудували звичайну селянську плиту, завезли паливо. І тепер завідувачка Тетяна Топале приймає пацієнтів в теплі. А санітарка цього закладу Валентина Бондаренко стежить, щоб всюди була стерильна чистота. Аналогічний ФАП працює і у Валентинівці. А от у Качуловому, де мешкає всього 54 сільчан, утримувати ФАП і фельдшера недоцільно, але ж без медичного обслуговування залишити людей теж не можна. Тому двічі на тиждень Тетяна Петрівна веде прийом там. Для цього облаштовано при сільському клубі одну кімнату.

До речі, у всіх трьох селах не тільки є приміщення клубів, усі вони діють. Скажімо, у Валентинівському клубі, де завідувачкою Валентина Мочко, є чудова хор-ланка, дитячий танцювальний колектив. Через дорожнечу на пальне централізоване опалення всіх трьох клубних закладів, в яких, до речі, розміщені і бібліотеки, відключено. Та по одній, дві кімнатки обігріваються масляними радіаторами.

– Звичайно, хотілося б, щоб умови в наших культпрацівників були кращими, – говорить сільський голова, – та виходимо із наших можливостей. Багато про що мріється, та треба реально оцінювати власні сили й наявність коштів.

Чимало допомагає місцеве господарство, активні депутати: Любов Супрун, Геннадій Висоцький, сім фермерів, які господарюють на території Чогодарівської сільради. Таке взаєморозуміння місцевої влади й господарників вселяє надію на те, що з часом і питання ремонту доріг буде вирішено.

Лариса ПІВТОРАК, власкор «Одеських вістей», Ширяївський район

ПОВЕРНЕННЯ

Ця людина багатьом у нашій області добре відома своїм неспокійним характером, своєю зворушливою відданістю землі, хліборобській справі і людям, які живуть і працюють на селі. Загальний «стаж головування» М.Ю. Деревенчі перейшов за сорок років. Але свій новий відлік він починає з дуже пам'ятного для нього дев'яносто шостого року вже минулого століття.

Тоді він тільки-но встиг оформити пенсію і став задумуватися над тим, як використовувати надалі свій багатий життєвий досвід та можливості кандидата економічних наук. Тим більше, що вже були деякі конкретні пропозиції з кількох вузів.

Але все змінилося майже одразу, коли до нього в село під Одесою приїхали ходоки з Мирного Кілійського району. З КСП «Дружба», де він багато років був до цього головою. Люди слізно просили одне: повертатися до рідного господарства, щоб зупинити його руйнування, допомогти людям вийти з біди.

– І як Вас, Матвію Юхимовичу, зустріло колишнє рідне село?

– Ви знаєте, ця жахлива картина і зараз стоїть перед моїми очима. Розбиті будинки тваринницьких ферм, розтягнена по домівках і схована сільськогосподарська техніка, доведена до повної непридатності зрошувальна система, порожніючі будинки соціального призначення. І ходила селом група “крикунів-активістів”, як це було у “Прогресі” у Миколи Миндру, і вела агітацію за поділ всіх і вся.

До речі, я не випадково згадав нашого вже покійного колегу. Адже саме до Миколи Георгійовича я поїхав у ті дні по пораду. Вже знав, як жорстоко повелися з ним невдячні односільчани, отож, грішним ділом, думав, він буде, напевне, мене відмовляти. І раптом чую: “Сьогодні просто треба рятувати людей. Ми це повинні зробити. Я вже прийняв рішення і повертаюся”.

Ось, виявляється, якими думками весь цей час жила ця неабияка людина. Після цієї бесіди в мене остаточно зміцніло бажання переїхати до Мирного і знову братися за діло.

На зборах дав слово, що, незважаючи на свій вік і не дуже міцне здоров'я, попрацювати три роки, але порядок наводитимемо спільними зусиллями, всім колективом, як це робили раніше. Мене підтримали, і справи незабаром пішли на краще.

Через кілька днів на тракторні бригади було звезено техніку, а тваринницькі приміщення набули свого колишнього вигляду: відновили вікна, двері, зробили необхідний ремонт. А потім... почали з'являтися корови. Їх приводили вночі, потайки від сторонніх очей і випускали у приміщення. Ніколи не забуду переляканого колишнього завідувача ферми, який розгублено десятки разів перепитував: “А що тепер робитимемо? “Як, що? – кажу йому. – Збирати доярок і доїти корів, а заодно і облік установити – і поголів’я, і надоїв”.

– Прямо тобі “Піднята цілина” Шолохова, тільки з точністю до навпаки…

– Так, селянська психологія – дуже тонка штука. Її потрібно знати, з нею рахуватися, інакше нема що робити у сільськогосподарському виробництві, тим більше керівникам.

Не розповідатиму всю багаторічну історію нашого поступового відновлення господарства, розв’язання інших пекучих питань. Ті обумовлені три роки затяглися вже за вісім.

Але я трохи відволікся. Яким стало господарство сьогодні? Маємо майже три тисячі гектарів землі, у тому числі 2,6 тисячі – зрошуваної. У колективі близько однієї тисячі пайовиків. І лише сорок чоловік побажали обробляти свої земельні ділянки самостійно.

У тваринництві більше тисячі голів свиней, 400 голів великої рогатої худоби, багато овець, понад 7,5 тисячі голів птиці.

– А як з турботою про людей?

– У нас буквально кожна сім’я на особливому обліку. У значенні своїх матеріальних можливостей. Намагаємося нікого не залишити в біді. Це мій обов’язок і як керівника господарства, і як депутата обласної ради. Всі в селі добре знають, що по четвергах не просто приймаємо людей, але і спільними зусиллями всіх фахівців допомагаємо розв’язувати їхні соціальні проблеми.

Особливу увагу приділяємо пенсіонерам. І справа не лише у разовій або іншій матеріальній допомозі. Добре відомо, як раніше, був обділений учорашній колгоспник, який вийшов на пенсію й одержував її у мізерних кількостях. У нас багатьом ще тоді додали до пенсії по 40 – 50 гривень. Отже, займалися цією справою ми не даремно. І хоча сьогодні пенсії у наших людей значно зросли, питання їхньої підтримки залишаються головними.

– Як зараз справи у господарстві?

– Нинішній рік, звичайно, не зрівняти з минулим. Врожай виростили, вважай, удвічі більший за торішній. Озимий ячмінь дав 51,3 центнера з гектара, а головна хлібна культура – озима пшениця – по 44 центнери. Всього одержали ранніх зернових понад 8,3 тис. тонн.

Залишилося, як кажуть, тільки радіти і дякувати природі і нашим чудовим людям-трудівникам за такі результати. Але, як відомо, у нас врожайний рік створює не менше проблем, ніж посушливий, маловрожайний.

Одразу виникло безліч запитань. Де зберігати зерно, як уникнути всіляких “клієнтів”, що прагнуть будь-яким способом скупити зерно за безцінь. Та й десятки інших. Ми їх багато розв’язуємо. Рентабельність у нинішньому році складе понад 20 відсотків. З'явилися оборотні кошти, що дозволяє успішніше здійснювати поточні справи, оновлювати техніку, більше уваги приділяти соціальній сфері, школі, дитячому садку, ФАПу, Будинку культури, який перебуває на нашому балансі.

– А які турботи додалися у депутата облради?

– Потрібно сказати, що я постійно веду прийом виборців, часто буваю в селах району, де багатьох людей знаю особисто, багато років спілкуюся з ними і це мені допомагає швидко розв’язати будь-які звертання виборців, вчасно подати допомогу тому, хто її сьогодні гостро потребує.

Особлива турбота – це забезпечення населення району питною водою, подальше розв’язання питання про його газифікацію, відновлення Кілійської зрошувальної системи. Тут дуже багато проблем. Але повинен зазначити, що поліпшення ситуації настало буквально в усіх напрямах. І все-таки я не заспокоюся, поки не буде здано остаточно в експлуатацію Кілійський груповий водовід, не розв’яжеться питання з початком газифікації, не запрацює на повну силу зрошення. Вода – це наше головне багатство. Але сьогодні вона використовується вкрай недостатньо. І вже говорять про те, щоб взагалі припинити вирощування рису. Мовляв, не вигідна це справа. Але я на своєму досвіді в СВК “Дружба” можу переконати кожного, що навіть при 30 центнерах з гектара ця культура рентабельна.

– Нещодавно стало відомо, що Вам присвоєно високе звання заслуженого працівника сільського господарства. Редакція “Одеських вістей” від щирого серця поздоровляє Вас.

– Велике спасибі. Це визнання не лише моїх заслуг, але й наполегливої роботи людей всього нашого дружного колективу. Тому і визнання я поділяю на всіх. І, незважаючи на солідний вік, готовий працювати далі. А робити добро людям, бачити, як їхнє життя змінюється на краще – для мене більшого і не треба.

І я по-справжньому щасливий, що в той далекий вже день прийняв рішення повернутися до села, і разом з його жителями знову крок за кроком просувати наше господарство в число передових і в районі, і в області.

Степан СЕРБІНОВ, «Одеські вісті»

СПОВІДЬ СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ

Зізнаюся, був чимало здивований, коли довідався, що по центральній зоні перше місце в обласному змаганні за кращий санітарний стан і благоустрій території було визначено за Петродолинською сільрадою Овідіпольського району. По-перше, в приміських районах чимало населених пунктів, якими, як то кажуть, відразу замилуєшся. А, по-друге, в самому Овідіопольському районі є такі визнані фаворити щодо благоустрою, як Великодолинське, Авангард, Молодіжне. І все-таки...

Час минає, а з ним змінюються самі села, їхній зовнішній вигляд і внутрішній порядок в усьому – на виробництві, у соціальній сфері, у побутовому ладі. І тут мешканці Петродолинського багато в чому змогли випередити своїх суперників.

– Чим “узяли” комісію? – перепитує мене сільський голова О.С. Тебеліус, і додає: – Мабуть, своїм оптимізмом, своєю готовністю переборювати великі труднощі.

От, скажімо, сільська школа. Будуємо нову, та не тільки за типовим проектом, але й на 750 місць. Знаю, зараз запитаєте, як і інші приїжджі, а де стільки дітей наберете. Іншим сусідам і до старих будинків нікого за парти садити: учнів дедалі менше та менше.

Може, в інших воно так виходить, а в нас щодо цього особливої тривоги немає. Уже сьогодні маємо 540 учнів. І великий загін поповнення росте. Ось тільки в один дитячий садок, що, до речі, у нас працює цілорічно, ходять 240 дітлахів. А скільки ще таких, що не відірвуться від люблячих рук бабусь і дідусів.

А до тієї нової школи, що зараз будуємо, уже створили дуже потрібне доповнення – прекрасний спортивний зал. Є де молоді розім’ятися на дозвіллі, потренуватися, готуватися до змагань. А ви знаєте, як до цієї справи в Овідіопольському районі дуже відповідально ставляться? Ніби весь час до Олімпійських ігор готуємося.

Або, зараз будете сміятися, газовід був ще за два села від нас, а ми вже траншеї прорили і труби поклали та сусідів почали квапити, щоб швидше дотягували цю саму залізну трубу до наших кордонів. І станеться це дуже скоро. Гадаю, до нового року смолоскип обов’язково запалимо. А з весною газ піде до соціальних об’єктів, до домівок сільських мешканців. Заживемо зовсім по-новому, не гірше за городян.

Олександр Самуїлович трохи замислився і повів далі свою розповідь:

– Не знаю, може незручно все перелічувати, навіть не скромно якось. Та гаразд, що є, те є. Не даремно ж люди все створювали, будували, плекали, домагалися визнання.

Навіть якби й не було цього конкурсу (а в дужках усе-таки зазначу: добру справу організувала обласна рада) усе-таки кожен скаже, що найкращий ФАП у районі, це, звичайно, у Петродолинському. Славиться він не тільки своєю стерильною чистотою, але і зразковим ставленням до справи. Уже наші пенсіонери, а серед них є й інваліди війни, не нахваляться завідувачкою цього медзакладу Людмилою Станіславівною Крецу.

– А що це за будинок шерифа в селі? – запитую. – Це по вуличному когось так звуть?

Співрозмовник сміється: либонь, замало детективів дивитеся. Тепер і наших дільничних міліціонерів так неофіційно кожен у селі називає. А будинок цей ми побудували спеціально для нашого дільничного Дмитра Петровича Караджа, який 18 років працює на цій дільниці. До речі, комісія цей факт ретельно зафіксувала, як і те, що криміногенна ситуація в селі цілком під контролем, хоча й розташоване воно недалеко від ожвавлених доріг.

До речі, про дороги. Вони в нас усі з твердим покриттям. Заасфальтовано всі вулиці та підходи. І все це утримується в належному санітарному стані. Як і будинки односельців, сам будинок сільради, інші громадські місця. От перевіряльники навіть на цвинтар зайшли і побачили, що там усе побілено і пофарбовано, і пам’ятникам дано лад, і огорожі.

– І коли ви все це встигаєте, невже поточна метушня, як інших, не заїдає?

– Ви знаєте, – вів далі свою розповідь сільський голова. – Якщо керівник за все береться тільки сам, то від нього мало пуття. У мене багато помічників. І звичайно, насамперед сільські депутати. Я дуже хотів був скористатися з нагоди і напередодні нашого професійного свята – Дня місцевого самоврядування – відзначити старання деяких із них. Це Микола Андрійович Махновський, Вадим Костянтинович Маноленко, Ніна Іванівна Писарцова та Людмила Йосипівна Жук. Про решту хочу сказати окремо. Вони займаються соціальними проблемами і ведуть цю роботу з душею, щиро турбуючись за долю наших пенсіонерів, пільговиків, особливо ветеранів війни.

Багато нам допомагає депутат райради Дмитро Анатолійович Матуляк, який очолює місцеву агрофірму “Петродолинська”. Він і в райраді успішно веде постійну комісію з питань сільського господарства, і в нас завжди відгукнеться на запити сільради, наших жителів. Про іншого – голову райради Михайла Семеновича Мойсеєнка – говорити можна тільки з вдячністю. Куди б він не їхав, які б питання не вирішував, завжди завітає до сільради, про все розпитає, щось підкаже, а потім і сам залучається до справ наших.

Але селу допомагають не тільки депутати, але й багато які його мешканці, підприємці, фермери, вчителі й учні. Ось, наприклад, фермер Віталій Олексійович Вілан. Він не тільки вчасно розраховується з податками, але завжди готовий матеріально допомогти для вирішення нагальних проблем, особливо в соціальному плані. Та й не тільки він один.

А коштів, як відомо, завжди бракує. Ось наш бюджет зовсім мізерний – 380 тисяч гривень. А весь, як то кажуть, соцкультпобут ми прийняли на свій баланс. Отож, зізнаюся, доводиться нелегко.

Але, спохопившись, мій співрозмовник перейшов до переліку нових конкретних справ, нових планів. І в його розповіді відчувалася і певність, і готовність діяти. Так, такі з великою завзятістю беруть вершини, але вже потім за жодних умов не будуть їх віддавати. Отож, у наших “титулованих” сіл в області з’явився серйозний суперник.

Олексій СТЕПАНОВ

ПЕТРІВКА ЗНОВУ ПОПЕРЕДУ

Останніми роками Петрівська сільська рада Білгород-Дністровського району з різних напрямків неодноразово значилася серед лідерів по Одеській області.

У вересні нинішнього року про неї знову заговорили. Вона стала відправною точкою відліку в списку сільських рад області, приміщення яких, за рішенням облради, будуть послідовно капітально відремонтовані або ж побудовані заново.

І в обласному змаганні за чистоту і благоустрій у цьому році Петрівська сільська рада посіла перше місце по південному регіону області. Петрівці виявилися найактивнішими і найдіяльнішими у благоустрої дворів і вулиць.

В цьому чимала заслуга й сільського голови Петрівки Ольги Костянтинівни Шепельської. Вона належить до тих особистостей, чиїми щоденними трудами й турботами будується життя односільчан. Ольга Костянтинівна – дружина настоятеля Свято-Дмитрівської церкви. Куполи храму добре видно із вікон нового будинку сільської ради, яку Шепельська очолює вже третій рік.

Секретів у матушки Ольги немає ніяких: повне взаєморозуміння із односільчанами і керівниками усіх формувань, шанобливе ставлення до них і прагнення вирішувати усі виникаючі проблеми на місці, керуючись єдиною метою – все для блага людей. Односільчани її добре розуміють і відповідають такою ж добротою, увагою і чуйністю.

Тетяна ГУРІЧЕВА, власкор «Одеських вістей»