У Троїцькому, історія якого починається з ХVІІІ століття...
Село Троїцьке Любашівського району нерозривно пов'язане з ім'ям і пам'яттю художника Ростислава Михайловича Палецького. Залишилися там його роботи, залишилися учні. Одна з них – Лариса Миколаївна Бабинець, – яку по праву можна назвати послідовницею Палецького, продовжувачкою його традицій. Протягом багатьох років вона займається з дітьми декоративним живописом. Сама Лариса Миколаївна, хоча навчалася у Р. Палецького з дитинства, не одразу присвятила себе мистецтву. Різні життєві обставини визначили зрештою її вибір. Чималу роль зіграло і те, що народилася вона і все життя прожила в Троїцькому – селі із самобутніми художніми традиціями. Отже, їй слово...
(Закінчення. Початок у номері за 6 січня 2005 р.)
«Я НЕ ВПАЛА З НЕБА»
– Палецький писав пейзажі, портрети, натюрморти... Якось мистецтвознавці з одеського Будинку народної творчості запропонували йому взятися за відродження місцевого декоративного живопису. І почалося вивчення народного настінного живопису, який був поширений в Троїцькому. Виявилося, що були у нас майстри, які розписували стіни, печі, писали просто на папері. Малюнки потім продавали на ярмарках – їх купували і прикрашали оселю до свят. Саме декоративний живопис лежить в основі всіх цих “рушникових” мотивів, що у нас поширені.
Палецький відкрив для мене великий світ мистецтва. Зумів відкрити орнамент, тому що мені, семикласниці, було незрозуміло, як можна малювати те, чого я не бачу. Для мене це було одкровенням, тому що програма тих років не передбачала розвиток фантазії у дітей. Малювали, наприклад, конкретний предмет вісім годин, але фантазії не було. Що таке народне мистецтво – для мене було таємницею. Мені його відкрив Палецький. Хоча, у мене зовсім інший стиль, відрізняється від стилю Палецького, тому що в нього своє було світосприйняття, у мене своє.
Саме завдяки Палецькому – усі мають це знати – у нас було створене літературно-художнє середовище. У центрі всієї цієї роботи був Палецький. Після його трагічної загибелі все розпалося. Кудись поділися ті, хто сьогодні називає себе його друзями. Після того, як “Голос Америки” повідомив, що Палецького вбили “кадебісти”, всі замовчали. Викинули на вулицю те, що було зібрано в нашому Будинку народної творчості.
Ще страшніше сталося при житті Палецького. Він домігся через обласне управління культури відкриття студії на офіційній основі і відразу “надійшов сигнал”, що в нього немає спеціальної художньо-педагогічної освіти, і він не має права працювати з дітьми. Це був шок. Мене дивує та політика, яку намагаються сьогодні провадити деякі діячі, – говорячи, що вони були друзями Палецького і взяли активну участь у формуванні його як майстра. Друзями були ті, хто ними залишився. Другом Палецького залишився художник Іван Іванович Козирод.
Леонід Вікторович Голобородько (він був завідувачем райвідділу культури) у 1979 році сказав мені: “Я дуже вас прошу, треба відновити роботу студії і відродити те, що робив Палецький. Інакше все загине”. І відразу сказав, що зарплата в мене буде сто карбованців. А я працювала вихователем у спецшколі-інтернаті, де платили 25 відсотків понад звичайні ставки. Що були ці 100 карбованців у порівнянні з 215... Чоловік мені говорить: “Йди – інакше цього не буде”.
Я прийшла. Почали ми робити студію. Я тільки дітей почала навчати, тому що дорослі мене не цікавили. Я не хотіла збирати всіх тих, хто його зрадив, хто говорив: “Не треба, Ларисо, почекай, не говори про Палецького. Мине час, можна буде говорити”. Тільки один Іван Іванович Козирод, який відкрито в той лихий час писав про Палецького, говорив: “Якщо ми не будемо цього говорити, про нього забудуть, якщо ти не будеш працювати, про нього забудуть”. Так само мені говорив і мій чоловік. Можливо, за підтримки чоловіка я і залишилася художницею... Голобородько знайшов гроші, папір дав. І тут почалося те, чого слід було очікувати. Голобородько поставили “на вид” за те, що він відкрив студію. “Підеш з роботи і взагалі не знайдеш роботи”, – сказала йому третій секретар райкому партії. І почалися звичайні перипетії. Нас посварили між собою. Але заслуга його величезна – він відкрив цю студію, не побоявся. Він міг би і поплатитися за це.
Я якось спробувала підрахувати, скільки дітей пройшло через студію, познайомившись із декоративним живописом, довідавшись про Палецького. Коли щось пишуть про нас, я прошу: “Кажіть, що це Палецький, тому що ми починаємося з Палецького”. Я не впала з неба. Я цей світ декоративного живопису не могла зрозуміти дуже довго. Не могла осягти, як можна намалювати квітку, якої немає в природі. Для мене це був шок. Усе-таки я зрозуміла. Я згадала вишивки, які колись дві бабусі у нас робили. Це мені допомогло. Він говорив: “Подивися на вишивки – це люди вигадали з давніх часів”. Звичайно, він не сказав про могутню трипільську культуру, тому що сам тоді про неї не знав. Але людиною він був надзвичайно начитаною, прекрасним поетом, і з таким гумором підходив до всіх життєвих проблем.
Але вже почувався той тягар... Вже було зрозуміло. Був такий випадок... До нас у лікарню приїхав професор робити операцію і говорить: “Мені потрібно зустрітися з художником Палецьким”. Зустрівся. Він хотів тоді Палецького викликати на відверту розмову про національне питання, національну культуру. Але Палецький дуже добре знав... Він дуже добре вивчив біографію Довженка і завжди говорив: “Я боюся, що мене чекає те ж, що і Довженка”. Тому що вже зрозуміло було, що починали стежити за ним. Коли була його перша виставка в художньому музеї на Софіївській, одна туристка американська захотіла весь цей український примітив купити. І він не зміг продати. Що означало для 70-х років – продати примітив за кордон?..
«ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ НАВЧАЮТЬСЯ»
У мене є студія – чудові діти, талановиті діти, які розуміють, що таке народне мистецтво, мислять в області декоративного мистецтва так, як і слід мислити. Я проходжу з ними той етап, що пройшла сама. Спочатку дитина не може зрозуміти, але сьогоднішнім дітям це легше, тому що вони не зашорені. У нас у програмі молодших класів – декоративний живопис, творчість Катерини Білокур. Усе це для них уже відкрите, вони вже готові, я їх беру в другому або наприкінці першого класу. Вони володіють пензлем, володіють фарбами. Декоративний живопис – це великий простір не тільки для рослинних форм і композицій, але і для колірної фантазії. Діти у захваті, – тому що малюй і дій так, як тобі цього хочеться, за своєю уявою.
Що таке уява? Ось ми починаємо говорити про те, що таке уява, і починаються сеанси екстрасенсорики. Діти починають щось собі уявляти, а потім говорять про це вголос, коментують, що там у них у голові. Ось у такому плані я працюю з дітьми. Діти вміють фантазувати. Насамперед, потрібно сформулювати, розкрити поняття, що таке композиція. А все інше дається дуже легко. Рослинні форми ми навчаємося стилізувати окремо, а потім усе це вкладається в композицію. Навчальний процес – це серйозний процес і діти із задоволенням навчаються. А коли вони вже навчені малювати і я стою поруч, вони просять: “Не стійте, будь ласка”. Це вже процес творчості, уже дитина сама митець. А коли я одній дівчинці – у неї такий вишуканий стиль – щось поправила, вона образилася. Це вже митець. Це вже дитина зі своїм уявленням про мистецтво.
Зараз займаюся художніми промислами, що хочу поставити на серйозну основу. І початок уже покладений. Дещо привезла на ваш джаз-фестиваль – деякі гості дуже цікавляться нашим примітивом, купують як сувеніри з півдня України. А свого молодшого сина я попросила показати одну мою ложку у Львові – хотіла визначитися на тлі робіт західно-українських майстрів. Так один поляк як прочитав “Одещина”, закричав: “То не є Україна, там такого немає”. Але ложку все-таки купив. Мені говорять: “Не пиши “Одещина”, пиши “Волинь”, “Галичина”, що завгодно, але не Одещина. Я пишу “Лариса Бабинець, село Троїцьке”. Нехай потім шукають...”. Але сувеніри там йдуть. Я вже забронювала собі місце в Яремчі на ярмарку.
У мене договір укладений – людина мені привозить вироби, я їх розписую, вона реалізує. Сільнички, ступки, дошки, ложки, писанки, привезе намисто дерев'яне. У мене є дуже великі тарілки (діаметром 50 сантиметрів). Їх я буду виставляти, коли розпишу. Так реально втілюються в матеріальне наші орнаменти. Фірмові троїцькі, тому що я сама їх вигадую. Я мислю так, як навчена в цій місцевості.
...Живопис – це як лікування, як терапія для мене. Коли дуже важко доводиться, сідаю і малюю – виліковує. Задоволення приносять діти – обдаровані діти, які малюють. Дивляться на світ моїми очима. Біологічно вони не мої діти, але в плані духовному вони виходять моїми дітьми. Ось вам продовження Палецького.
Любашівський район
