Місяць тому Любов Сергіївна очолила це управління. Новачком її не назвеш, багато років працювала тут, обіймаючи різні посади – від керівника відділу до заступника начальника управління. Її призначення сприйнято по-різному: одні радіють, інші засмучені. Хоча б тим, що звикли бачити в ній надійного куратора вищої школи, а тепер на вузи залишиться менше сил і часу. До того ж усім відомі її професійний підхід, тверда вимогливість і, я б сказала, непоступливість, якщо йдеться про принципові речі.
– А яку якість сама начальник управління вважає за необхідну для керівника такого рівня?
– Насамперед спроможність самостійно вирішувати ту чи іншу проблему. Будь ти хоч стонадцять разів мудрий – і компетентним, і проникливим, і трудоголіком, але якщо не здатний довести справу до кінця, «пробити» те чи інше питання, на добрі результати не сподівайся. І ще один важливий момент: якщо я самостійно можу це зробити, нема чого спускати питання підлеглому. Оперативність цінується сьогодні, як ніколи – швидко розібралися, вирішили і забули...
– Це Ви слушно підмітили, люди в нас змучені ходіннями по коридорах влади, коли їхні справи футболять із одного кабінету до іншого... Але ж є проблеми, які навіть Вам, енергійному, пробивному керівникові, одразу не вирішити...
– Так, вивчаючи всі нормативні документи, основні напрями, я ще раз переконалася, що, на жаль, школа так і не стала основним пріоритетом у нашому житті. Але ж все починається з неї – і людина, і її сім’я, і майбутнє країни. Недарма з'явився навіть афоризм, мовляв, буде школа, буде й село... Маю на увазі нашу глибинку, адже скільки прикладів, коли закривається школа, і одразу вимирає вулиця. І навпаки, кожна новобудова завжди прикмета відродження. І тут багато чого залежить від першого керівника району. Якщо в нього школа на першому місці, це одразу впадає в око. І ремонти робляться безболісно, і педагоги не ображаються, влада знаходить кошти, щоб вирішити їхні соціальні запити. Саме такі відносини із освітою склалися у Євгена Миколайовича Ігнатовського, голови Біляївської райдержадміністрації. Немає школи, у якій би він не побував і якій би не допоміг. Опікують вчителів та дітей і в Овідіопольському районі: тут всі школи комп'ютеризовані, а молоді педагоги одержують надбавки до зарплат, стипендії. Відомі всім і здобутки в м. Одесі, де вчительство оточене пошаною і турботою. В якому ще місті вчителі кожного року одержують квартири?
– Судячи з усього, в новому кріслі Ви по-новому поглянули на шкільні проблеми?
– Не зовсім так, адже я й раніше з ними тісно стикалася. Тепер же буде продовжено реалізацію обласних програм, пов'язаних і з комп'ютеризацією, і з відновленням навчально-лабораторного обладнання. Обстеження всіх навчальних закладів завершено і здані заявки на 2005-й рік. Добре, що у нас з'явилися вітчизняні виробники, які здатні наповнити навчальні класи всім необхідним. Буде довершено і експеримент щодо створення освітнього округу (Котовський р-н), до речі першого в нашій області. Мета його – забезпечити доступ до якісної освіти всіх дітей, незалежно від їхнього місця проживання. Адже не секрет, у віддалених селах в дітей чимало проблем і з одержанням атестата, і з вступом до вузів. Створення округів допоможе зрівняти всіх і одночасно підтягти сільських учнів. До речі, не випадково таке значення ми надаємо шкільним олімпіадам, де кожний може заявити про себе. Укладено навіть договір із ОНУ ім. І.І. Мечникова, студенти якого стають членами комісій, громадськими спостерігачами під час таких змагань.
– Якщо вже зайшлося про студентів, нагадаю, що в рейтингу «Кращі вузи України» одеські університети й академії виявилися серед провідних. Йдеться про ОНУ ім. І.І. Мечникова, економічний університет, морську академію, інститут Сухопутних військ та інші...
– Так, вибір у наших випускників непоганий. До того ж кількість студентів кожного року зростає – елітарна освіта стає масовою. Інша справа – наскільки якісні освітні послуги. Так, в Одесі чимало престижних вузів, але навіть у кращих із них є проблеми, і насамперед у відносинах між викладачами і студентами. Долі останніх найчастіше мало хвилюють тих, хто читає лекції, проводить заняття. Їм би побільше та швидше вичитати години, нерідко в різних вузах. Де вже тут зацікавитися особистістю студента, його планами, амбіціями... Це відчуження нещодавно дало про себе знати, причому в досить різкій формі. Наша мета – встановити партнерські, творчі відносини між тими, хто навчає і навчається.
– А як Ви ставитеся до того, що нібито назріває стрімке скорочення вузів, що в цілому їх забагато по країні?
– Моя думка: освіти ніколи багато не буває. Високорозвинені країни ніколи на інтелекті не заощаджують. До речі, в США понад чотири тисячі вузів (для порівняння в нас понад шістсот). Інша справа, що не можна займатися профанацією і відкривати академії, університети, нові спеціальності, як кажуть, на порожньому місці. Тут справді треба подивитися, на кого працює даний вуз – на студента чи на свою кишеню...
– Ви маєте на увазі приватні вузи?
– Не обов'язково. І в державних навчальних закладах можна знайти приклади, коли в гонитві за престижем хапаються за все підряд... Звідси й диспропорції на ринку праці, і явний крен у бік гуманітарної сфери, і нестача фахівців інженерно-технічного профілю. Що стосується приватної освіти, то якщо на неї є попит, отже, вона має право бути. Адже ніхто силоміць дітей до приватних шкіл і вузів не заштовхує, вони самі туди йдуть. Інша справа, що треба ретельно вивчити умови навчання, перш ніж поставити свій підпис на договорі. А то потім приходять батьки й обурюються: нам обіцяли японську мову, де вона? До речі, в Одесі є непогані приватні школи, які добре себе зарекомендували. Це «Інтелект», «Мрія», «Ступени» та інші. Але є й такі, хто лише імітує навчання.
– Гадається, із цим Ви розберетеся, а от як бути зі школами-інтернатами?
– Ви праві, це явно справжній головний біль. В області 39 таких навчальних закладів, де зібрано понад 10 тисяч знедолених дітей. Із них дві тисячі – круглі сироти. Я іноді ловлю себе на думці, що наше управління для них – єдині мати й тато. Ми маємо їх одягти, взути, нагодувати. Та ще й навчити. А грошей, як завжди, не вистачає. Виходить, треба залучати кошти зі сторони, шукати спонсорів. Будемо робити все можливе, адже йдеться про дітей!
