Інноваційний шлях розвитку економіки України є визначальною рисою нашого сьогодення. Закон України «Про інноваційну діяльність» чітко визначає, що така діяльність має на меті використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і обумовлює вихід на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. Але якщо сьогодні українська продукція і є конкурентоспроможною на світовому ринку, то тільки за рахунок відносно низького рівня курсу гривні і дешевої робочої сили. В той же час, відповідно до стратегічного курсу, наша країна має розвивати власну економіку саме на основі наукових досліджень і розробок.
Відомо, що інновації є реакцією підприємства на прогнозовані чи фактичні зміни в середовищі його існування. Причому це явище є більше соціально-економічним, ніж технічним. Мета кожного інноваційного рішення – підвищення віддачі на вкладені ресурси. І, виходячи із специфіки сільського господарства, як галузі економіки, саме інноваційна діяльність серед інших чинників підвищення конкурентоспроможності цієї галузі є визначальною.
За підрахунками українських вчених, своєчасна реалізація інновацій забезпечує понад 75% приросту продуктивності праці, понад половину приросту національного доходу та зменшує собівартість продукції у два рази. У розвинутих країнах світу на долю нових та удосконалених товарів, техніки і технології припадає 70% приросту валового внутрішнього продукту. Але, незважаючи на неодноразовий розгляд цього питання на рівні колишнього уряду і поважних наукових конференцій, в Україні триває скорочення кількості інноваційно активних підприємств. Так, якщо в середині 90-х років їх частка була на рівні 18 – 20%, то в останні два роки всього 12 – 14%.
Як відомо, інноваційно привабливими в нашій країні були і залишаються підприємства харчової промисловості, переробки сільгосппродукції, машинобудування та обробної промисловості. Цьому сприяли лібералізація підприємницької діяльності, створення оптимального правового середовища, розширення внутрішнього купівельно-споживчого попиту, послаблення податкового тиску, сприяння припливу іноземного капіталу, інформування ділових кіл України та зарубіжжя щодо інвестиційних можливостей та їх здійснення.
Зараз у країні багато точиться розмов навколо ефективності інтеграції виробництва і переробки. І якби це було так, то економічне зростання відбувалося б не тільки у переробників, а й у виробників сировини. Але поки що переробники жирують, а виробники – бідують. Переробні підприємства, користуючись слабким контролем з боку регіональних відділень Антимонопольного комітету країни, створюють так звані “цінові коридори”, куди заганяють виробників сировини і диктують їм свої ціни. Роль селян – акціонерів в цій інтеграції зведена до ролі простих статистів, які жодним чином не впливають на таке становище, хоча, як відомо, виробники і переробники повинні працювати в синхронному і взаємопов’язаному режимі як в управлінні підприємствами і розподілі прибутків, так і у вирішенні соціально-побутових та інших питань. Для перших і других інноваційна політика має стати політикою розвитку. І саме держава, як представницький орган суспільства, має стимулювати здійснення ефективних капіталовкладень за допомогою системи економічних важелів (ціни, кредит, податки і бюджетні субсидії).
Поки що у нас немає і апарату впровадження. Панують взаємні претензії: вчені звинувачують підприємців, підприємці – вчених. На жаль, така ситуація перешкоджає ефективності науково-технічного прогресу. А тому повинні бути особи, які б професійно займалися лише впровадженням і нічим іншим. Тим більше, створювати інноваційну інфраструктуру, організовувати роботу з інноваціями, доводити до кожного підприємства інноваційні пропозиції та займатися виробництвом нової продукції з усіма організаційними, галузевими, фінансовими та маркетинговими особливостями – все це є невластивим для наукового комплексу.
Окремо хочеться зупинитися на питанні існуючого непопулярного фінансового посередництва та зростаючого попиту на банківські послуги. АПК – кредитомістка галузь. Свідченням цього є те, що планове й технологічне оновлення сільськогосподарського виробництва потребує 15 млрд грн щороку. Але незважаючи на поліпшення ситуації із залученням кредитних ресурсів сільгосппідприємствами, їх обсяг зараз становить близько третини загального обсягу витрат на виробництво продукції, тоді як у розвинутих країнах цей показник складає 60 – 70%.
Всім також треба усвідомити, що кредитна ставка не повинна бути вищою за рівень рентабельності. В розвинутих країнах світу явище, коли кредитна ставка перевищує рентабельність, вважається абсурдом. На сьогодні також точиться багато розмов про суттєву державну фінансову допомогу селу. Але, якщо проаналізувати це питання, то побачимо, що державні кошти в структурі всіх фінансових джерел сільського господарства складають всього лише 20%, а 80% – це позабюджетні кошти, тобто, сільськогосподарських підприємств. І це при тому, що в АПК нині виробляється близько 35% валового внутрішнього продукту країни.
Виходячи із зазначеного, ми можемо стверджувати, що тільки за умови повнішої інтеграції науково-освітньої, виробничої і банківсько-фінансової сфер можуть бути створені належні стартові умови для розгортання всеохоплюючої активізації дослідження умов використання ринкових форм вкладення капіталу в сільське господарство, як у самостійну стратегічно важливу галузь.
