Колись мені трапилася на очі стаття, автор якої стверджував, що по-справжньому людина живе тільки на схилі років після виходу на пенсію. Можна погоджуватися з цим, а можна – ні, але одне безперечно – число прожитих років не свідчить про довжину життя. Можна стати старим і в двадцять років, а можна й у вісімдесят опромінювати усіх своєю енергією та життєлюбством. Саме про це сказав В.В. Левчук, голова Овідіопольської райдержадміністрації, виступаючи на чудовому святі – десятирічному ювілеї клубу “А життя триває...”.
Мені здається, що у своєму короткому, але дуже щирому виступі Володимир Володимирович відзначив головне: є люди, що навчилися, незважаючи ні на що, жити щасливо. Звичайно, це непросто, особливо якщо врахувати, що подеколи нам нав’язують інші правила гри, і хтось губиться, а хтось узагалі втрачає себе в цьому житті. Адже недарма говорять, що старість або змінює, або перетворює на камінь... Щоб не зачерствіти, не скам’яніти, а радуватися й насолоджуватися кожним прожитим днем, і з’явився в Овідіополі єдиний в області, та мабуть і в Україні, клуб, що об’єднав тих, хто пішов на заслужений відпочинок. Так делікатно, тактовно ми говоримо про пенсіонерів. Інше питання – чи правильно? Адже хіба тільки відпочивати і не діяти повинні ці люди? І хіба не неробства та ліннощів вони повинні насамперед остерігатися?
Напевно, першими на ці питання й відповіли овідіопольці, що організували цю дивовижну спілку, яка навчає їх жити щасливо. По цю науку до них їдуть із усіх кінців, і не тільки нашої області, країни, але й інших держав. А повчитися є чому. По-перше, оптимізмові, енергії самих організаторів, що вирішили об’єднати всіх, кому не сидиться вдома. Саме Л.О. Веліченко, В.О. Крючковій, Є.Ф. Бачинській десять років тому спала на думку ідея відкрити такий клуб. Зрозуміло, що колишні активістки, які мали величезний досвід культурно-масової роботи, і самі не хотіли сидіти вдома й іншим цього не радили. Але будь-яка найсвітліша ідея потребує підтримки. І тут овідіопольцям, прямо скажемо, пощастило. Місцева влада стала на їхньому боці. І не випадково на ювілейному святі стільки вдячних слів прозвучало на адресу й голови райдержадміністрації В.В. Левчука, і начальника відділу культури Н.Ф. Пушкаренко, і, звичайно ж, селищного голови В.М. Гоменюк. Адже не таємниця, що спершу й сісти ніде було, і чаю попити було не можна... Але поступово клуб набув рис реальної спільноти: з’явилася в нього в районному Будинку культури своя вітальня, меблі, чайні сервізи, костюми, музичні інструменти й багато чого іншого, що дозволяє йому успішно діяти та квітнути...
До речі, статут, усі документи допомогла оформити журналістка Є.Д. Тельпис, нині редакторка районної газети “Наддністрянська правда”. Отже, допомагали клубові всі, хто розумів, що щастя все-таки більше залежить від спілкування з іншими. Ця можливість завжди високо цінується в усьому світі. І коли я вивчала історію цього альянсу, то мимоволі задумалася, а що, власне, заважає в інших районах створити такі самі спілки та зміцнити нашу духовність не словами, а справами? Бо ж нерідко ця сама духовність з’являється в нас у вигляді книжково-наукового терміну або чогось ефемерного, що не піддається реальній конкретиці.
Тут же жива, доступна робота, що допомагає людям користуватися, незважаючи на вік, усіма радощами життя. Про них докладно розповіла М.І. Татарчук. Марія Іванівна відразу підкреслила, що вона старійшина цього об’єднання – недавно їй виповнилося 85 років. Та й життя в неї, скажімо так, не цукор, усього натерпілася, досхочу настраждалася. І сьогодні вона живе із сином-інвалідом, якого часто доводиться піднімати своїми руками. І де тільки сили беруться?
– Як це де? Звичайно, у клубі, – відповідає Марія Іванівна. – Тільки й чекаю, дні по пальцях лічу, щоб зустрітися тут зі своїми подругами, душу зігріти...
Як з’ясувалося, моя співрозмовниця і сто грамів уміє випити, і швидкий танець станцювати. Адже для того і збираються разом, щоб таланти свої продемонструвати, один одного зі святом, днем народження повітати, або інший сюрприз піднести. Якщо вже комусь зовсім знемога, усі кидаються на допомогу. Добре що селищний голова В.М. Гоменюк завжди готова підставити своє плече. І не було випадку (за десять років!), щоб хоча б одна акція або зустріч зірвалася...
Слухаю М.І. Татарчук і відчуваю, що від неї лине якась невідома сила, яку можна сьогодні назвати енергетикою.
– Ми всі тут підзаряджаємося бадьорістю, оптимізмом, – розповідає М.І. Васякіна, колишня лікарка-стоматолог.
За її словами, вона прийшла до клубу п’ять років тому, разом зі своїм чоловіком Ю.А. Васякіним, викладачем овідіопольського ПТУ-21. Чоловік і жінка чудово співають, виступаючи в народному козацькому хорі. І на ювілеї вони подарували всім дві пісні, причому чоловік акомпанував дружині на балалайці. Не відстали від них і Г.О. Титомир, і В.П. Шатохін, і Г.С. Климова. А Є.Ф. Бачинська, що сиділа поруч із мною, на сцену не піднімалася, за неї це зробила її правнучка (!), однолітка клубу “А життя триває”... Талановитих, життєлюбних людей об’єднала ця спілка. На жаль, немає можливості перелічувати імена усіх, хто співав, танцював, читав свої вірші на цьому святі. Але всі вони, мабуть, дотримуються мудрої істини: для того, щоб жити довго, потрібно приберегти для себе старого вина і старого друга.
