ВИЗВОЛЕННЯ ТОВАРИШ МАЙОР
Молодший лейтенант Євтодій одержав завдання супроводжувати 150 мобілізованих до міста Бердянська. Потім мав повернутися до Кодими на підпільну роботу. Групу він допровадив, а назад зміг добратися лише до Запоріжжя. Далі були німці...
До війни Яків навчався у початковій Лабушненській школі, а з четвертого і до сьомого класу – у сусідньому молдавському селі Плоті. Оскільки був “вченим”, то працював у колгоспі обліковцем. Солдатську службу юнак проходив на Далекому Сході. Там довелося брати участь у боях з японцями на озері Хасан. Поморожені ноги і руки – гірка пам’ятка про ті буремні дні і ночі...
...Погнала Якова Євтодія війна фронтовими дорогами. Були бої за Сталінград, визволяв Одесу, а потім Болгарію, Угорщину, Югославію, Австрію. Мав солдат ніби захист від неба: за всю війну лише одне поранення. Побачив Яків повержений Берлін, та додому повернувся нескоро. На жаль, не було кому зустрічати воїна-переможця. Батько, матір, сестри померли через злигодні...
– Поважають у нашому селі подружжя Євтодіїв, – чемно відгукується про стареньких Лабушненський сільський голова Віктор Горбешко. – Нелегка доля чоловікові випала, та не зламала, а лише додала сил і мужності. Яків Никифорович Євтодій пропрацював 25 років начальником опергрупи воєнізованої охорони залізниці. Їздив на роботу до Котовська. Вийшов на пенсію – і ще 18 років трудився у колгоспі експедитором. Нині ж Якову Никифоровичу найзатишніше біля дружини Фені. Для незрячого чоловіка дружина стала його очима. Душевна, щира і привітна жінка не печалиться цією обставиною. Ще вправно господарює на своєму 80-му році життя. Все робить за двох, хоч рученьки вироблені на колгоспній ниві. У хатині затишно, охайно, багато квітів, ікони в рушниках, стіни обрамляють фотокартки. Тут весь їх родовід, є і Яків – молодий та вродливий.
Нещодавно дійшла до колишнього воїна приємна звістка: йому підвищили військове звання. Капітан у відставці Я.Н. Євтодій став майором. Для 90-річного чоловіка – це зворушливо. Дружина майора, щоб сфотографуватись, подала чоловікові святковий піджак, сама пов’язалась гарною хустиною. І з усмішкою, як і завжди, мовила:
– Сидимо, мов голубки, як у молодості...
Кодимський район
Тетяна СТОРЧАК, власкор «Одеських вістей»
ТАК ЦЕ БУЛО
Сьогодні, коли час наближає нас до 60-річчя Перемоги, фронтовики мимоволі згадують події тих далеких днів, коли вони боролися проти фашистів. Мені довелося обороняти Одесу, Севастополь, Кавказ, і коли наприкінці січня 1944 року я прибув зі своєю зенітною батареєю у складі 249-го армійського зенітного полку в район, де завершилося оточення Корсунь-Шевченківського угруповання, то мав за плечима солідний бойовий досвід.
12 лютого після розвантаження із залізничних платформ у Білій Церкві наша батарея зайняла позицію на південному сході села Журжинці. А 13 і 14 лютого особовий склад залучався до перенесення на руках матеріальної частини 466-го мінометного полку на відстань 25 кілометрів. І вже без зволікань він завдав потужного вогневого удару по ворогу.
Нагадаю, що перед цим в кільці оточення опинилося близько 80 тисяч солдатів і офіцерів, до 1800 гар–мат і мінометів, понад 250 танків, багато іншої військової техніки. На ультиматум німецьке командування відповіло 14 лютого відмовою.
Мені було наказано із гарматною обслугою сержанта Черкашина висунутися до села Комарівка. Ми влилися до терміново сформованого армійського розвіддозору. Коли на світанку гітлерівці підпалили трасуючими кулями будиночки, які ми обороняли, ми придушили їх вогневу точку. Тільки почали маневр, куля вбила сержанта Черкашина. І в цей час по селу, зайнятому фашистами, завдали удару “катюші”. Один снаряд потрапив до будиночка, де ми тримали оборону.
Коли я доповів про хід бою в с. Комарівці, командир полку майор Дардікер наказав обладнати позиції для ведення вогню з гармат по наземному супротивнику. 16 лютого похолодало, почалася завірюха зі снігом. Ми припускали, що супротивник може скористатися негодою для прориву кільця оточення із району сіл Шендерівка - Хілки. Так і вийшло. Близько третьої години ночі 17 лютого небо освітили спалахи, земля затремтіла від вибухів. Німці пішли на прорив. І тоді, як згадував згодом маршал Конєв, він звернувся до льотчиків із проханням добровільно, усупереч нелітним умовам, скинути в районі Шендерівки і Хілки освітлювальні й запалювальні бомби. Першими підійнялися в небо на ПО-2 комеск капітан Злевський і штурман молодший лейтенант Локатоша, які стали Героями Радянського Союзу.
Бомби послужили добрячими маяками для нічних бомбардувальників і для артилеристів. По супротивнику, що проривався із оточення, було завдано потужного вогневого удару. Потім пішли танки й кіннота.
До ранку фашисти почали викидати білі прапори. Коли командир гармати старший сержант Гузар виявив рух колони супротивника, дав команду: “Вогонь”. Коли чотири снаряди вибухнули, я в бінокль розглянув білі ганчірки, якими німці махали над головами. Вони йшли здаватися в полон. Це була перемога!
Незабаром до батареї під'їхав “вілліс”. З нього вийшли незнайомі мені офіцери. Один із них дав якісь команди, і з колони полонених вийшли три офіцери. Один із них сказав російською, що знає, де в колоні дивізії СС “Вікінг” йшов гусеничний всюдихід командувача оточеного угруповання генерала Штеммермана.
Наш полковник наказав мені взяти двох солдатів з лопатами і йти з його групою. Ми рухалися години дві повз розбиту техніку, обходячи трупи, доки знайшли величезний всюдихід. В ньому я побачив вбитих, серед яких виявився і генерал. Зробивши кілька фотознімків, полковник наказав солдатам зробити огляд. Всі знайдені сімейні фотографії, документи, зокрема посвідчення, видане на ім'я генерал-лейтенанта Штеммермана і дозвіл на полювання в заповідниках, та дрібні речі полковник сховав до своєї польової сумки. Мені він наказав бути присутнім при упізнанні Штеммермана і підписати акт. Що я й зробив згодом.
Борис Полєвой, який першим повідомив у пресі про загибель німецького генерала, писав, що це був літній чоловік із лисиною, давно не голений, із кощавими вузлуватими пальцями, одягнений у добротні шевронові чоботи на хутрі.
Командувач 27-ю армією генерал-полковник С.Г. Трофименко дозволив полоненим офіцерам поховати свого генерала із дотриманням почестей воєнного часу.
На завершення скажу, що дотепер пам'ятаю той день, коли країна салютувала 20 артилерійськими залпами із 224-х гармат воїнам, що завершили Корсунь-Шевченківську операцію. Було це 18 лютого 1944 р. Мій рідний полк було нагороджено орденом і удостоєно почесного найменування “Корсунський”.
Григорій БУСЛАЄВ,
полковник у відставці
З ПЛЕМЕНІ ВІДВАЖНИХ
Олексій Губрій, на відміну від багатьох одеських хлопчаків, які марили морем, мріяв стати льотчиком. Його кумиром був знаменитий Уточкін.
Свій шлях в авіацію він розпочав у 1929-му, навчаючись у школі молодших спеціалістів у Севастополі. А через рік вступив до Військово-теоретичної школи льотчиків у Ленінграді.
А потім сталося так, що довелося мати справу і з водною стихією – далі він навчався у Єйській школі морських льотчиків. У 1938 році очолив ланку 11-ї авіаескадрильї гідролітаків Балтійського флоту.
Фінську війну Олексій Антонович Губрій зустрів заступником командира 18-ї авіаескадрильї. Виконував бойові завдання у суворих зимових умовах. 25 грудня 1939 р. при польоті над Фінською затокою він потрапив у суцільний туман. Літак обмерз. Здавалося, загибель неминуча, але Губрій зумів по приладах вивести крилату машину до берега і посадити на запасний аеродром. А 2 лютого 1940 р., ризикуючи життям, він врятував екіпаж підбитого білофінами бомбардувальника лейтенанта Г.С. Пінчука. На своєму літаку-розвіднику МБР-2 доставив потерпілий екіпаж в Оранієнбаум.
Слава про відважного, вмілого льотчика капітана Губрія розлетілася по всій країні. 21 квітня 1940 року його, орденоносця, було визнано гідним високого звання Героя Радянського Союзу.
Велику Вітчизняну війну Олексій Губрій зустрів на берегах рідного Чорного моря. Освоївши новий тип літака, він прийняв під командування ескадрилью 18-го штурмового авіаційного полку ЧФ. А в березні 1943 р., коли полк був переіменований у 8-й гвардійський, став заступником його командира. Поряд з хоробрістю, Губрій виявив неабиякі організаторські здібності. У квітні 1943 року його призначили командиром 11-ї штурмової авіаційної дивізії. За подвиги, проявлені у повітряних боях з фашистськими льотчиками в роки ВВВ, О.А. Губрія було визнано гідним двох орденів Червоного Прапора, ордена Суворова 2-го ступеня та інших нагород.
Після війни, славетний фронтовик готував льотні кадри для Збройних сил. Звільнився у запас у званні полковника. Помер О.А. Губрій у 1971 році.
