«МЕДИЦИНА СЕРЙОЗНО ХВОРА?»
Під таким заголовком у нашій газеті були опубліковані 4 лютого стаття і читацькі думки про сьогоднішню непросту ситуацію в системі охорони здоров'я. І ось – перші відгуки.
Прочитала статтю про стан справ у медицині і як лікар, тепер уже пенсіонер, з 39-річним стажем роботи не могла залишитися байдужою. Так, медицина наша хвора. І насамперед тому, що держава не піклується належним чином ані про неї, ані про тих, хто працює в галузі. Уважно слухала виступ нового Прем'єр-міністра Ю. Тимошенко про програму уряду на сесії Верховної Ради, але стан справ у медицині країни залишився, що називається, за кадром, хіба що у відповідь на запитання із залу кілька чергових слів... Мимоволі подумалося, а навіщо було загострювати увагу на медицині, адже наші керівники воліють обстежуватися і лікуватися за кордоном, хіба не так?
Образливо це. Хіба в Україні мало гідних лікарів, досвідчених фахівців, які буквально чудеса творять навіть при наших відомих недоліках у плані матеріально-технічної бази медустанов. Для поліпшення медичного обслуговування треба фінансувати охорону здоров'я не за залишковим принципом. Піклуватися про сучасне діагностичне устаткування, зокрема і в районних лікарнях, адже медицина має бути максимально наближеною до хворого. Важливе питання – підготовка кадрів: тут не можна не відзначити й те, що післядипломне навчання (а воно для лікаря обов'язкове, наука не стоїть на місці) здійснюється, переважно, за власний рахунок, і за нього треба викласти 600 грн при зарплаті у 300. Чи мислимо? Правильно в статті говорилося, що сьогоднішня зарплата лікаря не витримує ніякої критики.
За нервовою напругою нашу працю не можна порівняти, напевно, ні з якою іншою. Згадую свої безсонні ночі в тривогах про хворих – мешкала за 8 кілометрів від райлікарні в Раухівці, а телефонного зв'язку із Березівкою не було.
Давно настав час взятися за таку наболілу проблему, як забезпечення медиків житлом: не їдуть молоді фахівці в села насамперед через відсутність перспективи одержання квартир. Соціальний захист лікаря – питання, яке, мабуть, не швидко буде знято із порядку денного.
Згодна, є й такі серед медиків, хто зазирає у кишеню до пацієнта. Але мені хотілося б, користуючись нагодою, сказати добре слово про моїх колег із центру імені Б.Я. Рєзніка, де мене обстежували, і очного відділення обласної клінічної лікарні, де мені довелося проходити досить складне лікування. І в першому, і в другому випадку справу мала із високопрофесійними фахівцями і чуйними, щирими людьми. Особлива подяка – завідувачеві відділення ОКЛ Ю.В. Цисельському.
Ще одне підтвердження тому, що від гарного, вимогливого керівника і грамотного професіонала залежить в медустанові дуже і дуже багато чого.
І наостанку: все ж таки сподіваюся, що уряд більше уваги буде приділяти охороні здоров'я. Здоров'я нації – категорія, без якої процвітаючої держави не побудуєш.
Євгенія ВИНОГРАДОВА,
пенсіонерка,
м. Южне
БІЗНЕС НА СТРАЖДЕННИХ
Хотів би звернути увагу на таку тему, як несумлінна реклама лікарських засобів: хтось несе за це відповідальність?
Втім, по порядку. Я, що називається, «купився» на рекламу по телевізорі, яка розписала «чудові» якості препарату «Вогненний дракон», зокрема і в плані лікування моєї хвороби – пухлини передміхурової залози. Зателефонував я до Одеси за зазначеним в передачі телефоном фірми-розповсюджувача. Зв'язали мене із якоюсь особою, сказали – лікар. Вона дуже мене переконала, що ці ліки мені допоможуть. При цьому наголос робився на те, що не треба буде йти на операцію, яка, мовляв, обійдеться в 1000 доларів. Під ніж хірурга, звичайно, ніхто не хоче, а ось ліки, мовляв, рекламовані допоможуть стати на ноги і без операції.
Запитав про вартість – сума приголомшила: 2300 грн (!). Щоправда, довідавшись, що я – інвалід ІІ групи, зробили знижку і ціну призначили 1188 грн. Для мене й це, зрозуміло, сума дуже відчутна. Але на домовленості я піддався, за що зараз себе нещадно лаю.
Буквально через 3 години кур'єр на червоному «жигульонку» доставив мені ліки із описом їхніх якостей і рекомендаціями щодо прийому, одержав гроші, залишив квитанцію про сплату й помчав. Пив я ці ліки і був переконаний, що вони мені допоможуть. Але на жаль... Становище тільки погіршувалося. Зателефонував знову до Одеси тому самому лікарю, а вона говорить – треба повторити курс. Де ж мені знову взяти такі гроші? А це вже ваші проблеми, була відповідь.
Вважаю, що реклама ввела мене в оману. І ось запитую: чи можна вірити тому, що барвисто подається із екранів телевізорів, особливо стосовно подібних лікарських засобів? Адже обдурили не тільки мене, хтось набив собі кишені бізнесом на хворих.
Ось і хочу звернутися до людей: не вірте бізнесменам від фармацевтики, усім цим пропагандистам засобів від схуднення, ліків, що швидко зціляють, скажімо, від псоріазу й інших хвороб. Вірте лікуючому лікарю і тим препаратам, які він вам пропише.
Розумію, рекламіст відповідальності не несе, але все ж таки підвищив би вимоги до випуску в ефір подібного роду реклами. Люди ж страждають далі…
Василь БАШНЯКОВ,
с. Тузли,
Татарбунарський район
Відгукніться, колишні курсанти!
Багато років передплачую вашу газету, але написати зважилася вперше. Поштовхом послужила публікація «Через 60 років», у якій йшлося про Барнаульське військове мінометне училище. Тут же – фотографія пам'ятної медалі «Защитнику советского Заполярья». Цю медаль було подаровано адміністрацією міста-героя Мурманська і передано учаснику боїв у Заполяр’ї, автору статті Євгену Горелюку, який був курсантом Барнаульського училища в роки війни.
Я добре знаю історію цього училища. Воно було евакуйоване в серпні 1941 року із м. Лепель, відповідно і називалося Лепельське, а в Барнаульське його перейменували вже після переведення на нове місце. Начальником його був генерал Резніченко. Мені, уродженці Барнаула, довелося працювати друкаркою в училищі до грудня 1942 року. І я дуже б хотіла зустрітися або листуватися із його колишніми курсантами. Напевно, у нас багато спільних спогадів, спільних знайомих – командирів дивізіонів, батарей.
Троти розповім про свою долю. У грудні 1942 року я була призвана до армії, закінчила Кемеровське авіаційне училище за фахом радиста, у званні сержанта була направлена в розпорядження Центрального, пізніше 3-го Білоруського фронту. У складі військ Першої повітряної армії дійшла до Кенігсберга. Як радист, тримала зв'язок не тільки із наземними військами, а, головне, – із авіацією в повітрі. Довелося обслуговувати і легендарну дивізію нічних бомбардувальників, якою командувала Марина Раскова. До Перемоги героїчно воював разом із нами авіаполк «Нормандія-Неман».
У 1981 році з нагоди 40-річчя утворення Першої повітряної армії приїхали до Москви на зустріч ветеранів і французькі льотчики знаменитого авіаполку. Тоді Франсуа де Жоффер подарував мені свою книгу «Нормандія-Неман». Бережу її як найціннішу реліквію. Як будь-який фронтовик, вище за все ціную дружбу, що народилася в роки війни.
Коли працювала в училищі, друкувала біографічні дані курсантів, то ж ніби заочно знайома з багатьма із них. Впевнена, нам є що згадати про ті незабутні роки, цікаво буде й довідатися, як склалися долі моїх однокашників по Барнаульському училищу. Зараз я працюю в Балтському комітеті ветеранів Великої Вітчизняної війни, кожне свідчення очевидця й учасника її подій дуже цінне для нас.
Відгукніться, колишні курсанти!
Катерина ГРУЦЕНКО,
м. Балта
P.S. Адреса і телефон ветерана війни К.Ю. Груценко (у дівоцтві – Папонової) є в редакції «Одеських вістей». Усіх, хто побажає відгукнутися на її лист, просимо звертатися до редакції нашої газети за адресою: 65107, вул. Канатна, № 83, м. Одеса.
Замість квітника – смітник автомотлоху
З чиєї мовчазної згоди двори багатьох наших будинків перетворилися в стихійні автостоянки і монументальні смітники автомотлоху – зараз, напевно, з’ясувати важко. Не інакше, як з потурання міської влади за участі горезвісних ЖЕКів, ДЄЗів та їм подібних. Потворне явище, що не дозволяє спокійно і безпечно жити у власних квартирах, можна спостерігати й у нашому будинку № 43 по вулиці Ніжинській. Наочний приклад безгосподарності, безладу й чиновницької байдужості.
Невеличкий, колись затишний, дворик будинку буквально забитий автотранспортом, особливо у вечірній час і у вихідні дні. А, крім цього, один із наших сусідів спорудив «нерукотворний пам'ятник» з трьох «автотрун» – по-іншому назвати те, що залишилося від колишніх машин, які давно вичерпали свій ресурс, не можна. Можливо, хобі таке в людини – колекціонувати автомотлох, думали ми спочатку. Либонь, знайде згодом інше місце для свого захоплення. Але «колекція» так і залишилася постійною «експозицією» під вікнами наших квартир.
Ніякі доводи на «колекціонера», як і на інших автолюбителів, не діють. Ми зверталися й до ДАІ Центрального району, і до начальника ДЄЗу, писали до різних газет, запрошували телевізійників. По 38-му каналу показали наш будинок у його первозданному вигляді, із доглянутим чистеньким двориком, розповіли, що тут жив колись відомий художник. А потім контрастом те, що являє собою двір зараз – із продавленим асфальтом, потьоками машинної олії, автостоянкою й автомотлохом під вікнами.
Але результатів ми так і не дочекалися – ані від міської, ані від районної влади, ані від комунальників, ані від ДАІ. Одні руками розводять, інші посилають нас у різні інстанції, як за застійних часів.
Тим часом у квартирі № 32, під вікнами якої смітник автомобілів, проживає Г.В. Чупріна, що страждає на астму, а на другому поверсі – ліквідатор аварії на ЧАЕС, інвалід І групи. У квартирах не можна влітку вікно відчинити через вихлопні гази і «автоаромати».
Ми хочемо посадити дерева замість вирубаних колись, хочемо упорядкувати прилягаючу до будинку територію, причому без залучення коштів і робочих рук з боку, самотужки. Комунальна служба вітає нашу ідею і дає добро, але стосовно ліквідації автостоянки й іншого автонеподобства ДЄЗ свого часу умила руки, пославшись на компетенцію ДАІ. Автоінспекція ж заходів не вживає.
Таке лихо, мабуть, не тільки в нашому дворі. І питання вимагає й уваги, і вирішення, і твердого контролю. Навіть з екологічних міркувань необхідно категорично заборонити стоянки автотранспорту в дворах житлових будинків. Вихлопні гази, ревіння моторів та все інше, що супроводжує автостоянки, руйнівно впливає як на організм людини, так і на фасади будинків, що й без того не дуже міцні, з огляду на час забудови в центрі міста. Наш будинок, наприклад, побудовано у 1912 році. Ми його самостійно укріплюємо, по можливості ремонтуємо і хочемо зберегти як частку історії Одеси.
Немає сумніву, що проблема авто-стоянок в дворах – компетенція міської влади, яка чомусь про це «забула».
В. ГОЛУБЄВ,
інвалід І групи,
м. Одеса
«На зарядку шикуйся!»
Кому із людей старших поколінь з дитинства не знайоме це поняття – ранкова гімнастика? Так, були часи, коли щоранку, після позивних у вигляді бадьорої пісеньки «На зарядку становись!», протягом 15 хвилин мами, тати разом із дітками робили нехитрі вправи – зарядку на цілий день. А о 12 годині дня радіо повторювало спортивні позивні, закликаючи вже до іншої гімнастики виробничої. І незалежно від того, чи в цеху ти працюєш, чи сидиш в аудиторії на лекції, чи займаєшся розрахунками в бухгалтерії, перериваєш роботу на кілька хвилин, щоб розім'ятися і відчути приплив бадьорості.
Зараз ми часто скаржимося на гіподинамію, хворобу, що пов'язана із малорухомістю, яка прийшла в наш електронний час на зміну фізичній втомі. І злегка призабули, що найпростіший спосіб заповнити дефіцит руху – зайнятися фізкультурою, зарядкою, яка кожному під силу. Прості фізичні вправи посприяють зміцненню м'язів, збавлять від зайвої ваги, поліпшать роботу серцево-судинної системи, нормалізують обмін речовин. І добре б, щоб фіззарядкою регулярно займалися молоді люди, починаючи із раннього віку. Одна із моїх давніх знайомих, якій вже за 80 років, резонно вважає, що зберегти бадьорість і здоров'я їй завжди допомагали і допомагають зараз саме зарядки.
– А ось правнуків привчити до ранкової гімнастики не вдається, – скаржилася Ганна Федорівна.
Ось нам і подумалося: а чи не варто відновити щоденну передачу по обласному радіо із запрошенням на зарядку, яку, як і в роки нашої молодості, вели б досвідчені тренери, пропагували б на користь занять спортом відомі спортсмени? А там, дивись, і в моду б у молодих увійшло займатися ранковою гімнастикою разом зі своїми дітьми. І це б усім пішло на користь в плані зміцнення здоров'я.
Микола СТАРОСТІН,
м. Іллічівськ
«Наш полковник»
У житті Людмили Опроненко були значні й дуже важливі дні. Але особливе місце серед них посів один.
… Тоді в сквері вирубали дерева, і всю ніч писала Людмила статтю про браконьєрів, а вранці віднесла до редакції обласної газети. Редактор, прочитавши, дав назву “На природу із сокирою” і одразу відправив у набір. Стаття схвилювала читачів, до редакції надійшли відгуки. Людмилі Опроненко запропонували співробітничати із газетою.
З тих пір з-під її пера вийшло багато статей, нарисів, репортажів. Вона писала про природу, ветеранів, безпритульних дітей у газеті “Ветеран”, і все було осяяне чистим, теплим світлом її душі. Ані роки, ані випробовування не змінили її характеру, вона все та ж – добра, чуйна, готова прийти на допомогу за першим покликом.
Зайдіть до Ради ветеранів – і вам розкажуть, як за ініціативою Людмили Опроненко та її вірних помічників Віктора Лук'яновича Козаря, Валентина Дмитровича Леонова та інших відремонтували кімнату й оновили наочну агітацію, відвели місце для бібліотеки. Ветерани зібрали понад п'ятсот книг – історичні романи, мемуари, класику.
…Не випадково і “позаочі”, і звертаючись до неї, називають Людмилу Опроненко “наш полковник”.
Микола ПОПОВ,
ветеран війни,
м. Одеса
