ЛИСТИ, НЕ ВБИТІ ВІЙНОЮ
Навесні 1944 року воїни 39-ї гвардійської стрілецької дивізії вели запеклі бої, визволяючи південну частину Роздільнянського району. Поранених відправляли до тільки-но визволеного села Шеметове. Розміщували їх в сільських хатах – по п'ятеро-семеро чоловік. Санінструктори, які доставляли сюди поранених, пояснювали селянам, що це тимчасово – на два-три дні, доки сюди прибуде польовий госпіталь, який затримався на тому боці Хаджибейського лиману.
Шеметівці годували поранених, робили їм перев'язки. І дуже засмутилися, коли їх почали перевозити до сусідньої Єреміївки, де в місцевій школі розмістився фронтовий госпіталь. Всім селом зі смутком проводжали бійців далеко за околицю.
Через кілька днів двадцятирічна Таня Назаренко запропонувала своїм подругам:
– Я вчора була в єреміївському госпіталі. Там поранених дуже багато. Госпітальним медсестрам самим не впоратися. Можливо, ми допоможемо їм...
Бажаючих виявилося багато. Наступного дня услід за Танею Назаренко пішли до Єреміївки Настя Дубровська, Женя Абрамова, Катя Кузьменко, Маша Штумбенко, Ганна Маліцька, Поліна Михайлова, Галя Костенюк...
Начальник госпіталю був дуже радий ініціативі молодих селянок і визначив їхні обов'язки. За важкопораненими доглядали Катя Кузьменко і Ганна Маліцька. В офіцерській палаті працювала Галя Костенюк. Іншим теж виділили палати, де було по 18 – 20 поранених.
Шеметівські дівчата цілодобово чергували біля своїх підопічних. Важко пораненим допомагали писати листи додому.
Трохи пізніше, коли бої тривали вже на Дністровському плацдармі, польовий госпіталь із Єреміївки переїхав до Молдавії – ближче до фронту. Всіх поранених, хто ще не вилікувався, перевезли до Одеси на Лермонтовський курорт.
Дівчата, не приховували сліз, прощаючись. Бійці дякували селянкам за їхню теплоту і ласку. Вони взяли їхні адреси й обіцяли писати листи із фронту.
Я якось зустрівся з однією із добровільних помічниць фронтового госпіталю – Настасією Степанівною Златко, у дівоцтві – Дубровською. Після війни вона із Шеметового переїхала до Єреміївки. Тут вийшла заміж. Про ту весну сорок четвертого в її пам'яті збереглося дуже багато чого. Запам'яталося й те, як вони, шеметівські дівчата, одного разу напекли домашніх пряників, приготували десять глечиків ряжанки і відправили Женю Назаренко і Ліду Малюту з цими подарунками в одеський госпіталь до поранених бійців. Дівчата цілий день витратили на пошуки «своїх» солдатів і офіцерів, за якими доглядали в єреміївському госпіталі.
– Наші дівчата дуже довго листувалися із цими хлопцями, – згадувала Настасія Степанівна. – У кожної з нас було по кілька «своїх» авторів. Я найчастіше листувалася із Василем Семелюком, який родом із Київщини. В мене дотепер збереглося багато листів того часу...
Жінка пішла до хати і винесла кілька листів. На листах-трикутниках добре проглядалися штампи польової пошти, військової цензури, а також Роздільнянського вузла зв'язку.
Ось лист від Василя Семенюка, датований 1 грудня 1944 року. Він писав: «У нас на фронті порядок. Женемо фашистів на захід повним ходом. Буває, просуваємося із боями за день по 30 і більше кілометрів. Я зі своєю пораненою ногою не відстаю в наступі...» Він дуже дякує Настасії та її подругам за все хороше, що вони зробили для них, поранених бійців.
Настасія Степанівна зберегла в пам'яті й зміст багатьох своїх листів, надісланих Василю на фронт. В одному із них вона писала: «Ми добре зустріли Новий, 1945 рік. Грала музика – патефон із платівками. Але все ж таки було трохи сумно: хлопців у селі немає, одні дівчата. Зібралися за новорічним столом всі ті, хто доглядав за вами, пораненими. Ще раз перечитали всі ваші листи, отримані з фронту»...
– Навіть не віриться, що з того часу минуло так багато часу, – говорила Настасія Степанівна. – Всі ми, шеметівські дівчата, вже давно стали бабусями. А пам'ять про воєнну юність бережемо, як і ці фронтові листи, не вбиті війною.
Нещодавно я довідався, що, на превеликий жаль, Настасії Степанівни вже немає в живих. Її старша донька Галина повідала мені:
– Коли мати вмирала, зібрала нас, чотирьох доньок, і сказала: «Після смерті мої речі і меблі можете взяти собі або роздати сусідам. Але обов'язково збережіть мої фронтові листи. Вони мені завжди були дуже дорогими».
Материну хату ми продали. Дещо із домашнього скарбу взяла молодша сестра Олександра. У неї і весь материн воєнний архів – фотокартки і листи з фронту.
Анатолій ГОРДІЄНКО,ветеран 39-ї стрілецької дивізії
ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ СОЛДАТ
Іван Сидорович Паваляєв із с. Вознесенка Арцизького району рано пізнав важку фізичну працю хлібороба. Будував плани мирного життя, але війна порушила їх. 24 серпня 1944 р., після капітуляції Румунії, польовим військкоматом був покликаний до лав Червоної Армії. Через місяць навчання в м. Плоєшті, після дводобового переходу без сну і привалів прибув до м. Будапешта. З ходу вступив у бій.
Тут, при облозі міста, 11 січня 1945 року, вранці, рядовий Іван Паваляєв був поранений осколком у праву руку.
У Дебреценському госпіталі довго не залежувався. Рвався на передову, але був прикомандирований до комендатури міста Братислави. Там і зустрів День Перемоги.
Служив в армії до 1947 року в м. Броди Львівської області, де вже після війни втратив багатьох своїх бойових товаришів.
Повернувся додому солдат і почав трудитися їздовим у колгоспі разом з батьками і родичами. Сподобалася тоді фронтовику Ганнуся із сусіднього села Введенка. У 1948 році обвінчався з нею у Введенському храмі.
У 1949 році Іван Сидорович закінчив курси механізаторів і багато років трудився на хліборобській ниві.
– Це кращі роки мого життя, – згадує Іван Сидорович. – Грамоти, цінні подарунки, та і взагалі добре слово людське, надихали на високопродуктивну працю на благо своєї родини та й усього колективу. І так було до самого виходу на пенсію.
Понад 8 років тому Ганна Іванівна залишила цей світ, хай буде їй царство небесне, а Іван Сидорович Паваляєв сьогодні живе із сином Михайлом і терплячою, працьовитою, доброї душі невісткою Ніною Іванівною, яка трудиться у рільництві місцевого господарства. Радіє успіхам своїх онуків. А вони пораділи новій нагороді, врученій дідусеві, медалі «Захисник Вітчизни».
Василь БАРАНОВ, с. Вознесенка, Арцизький район
Герої – уродженці Одещини
ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ
В ніч на 26 березня 1944 року біля села Богоявленське, що за 15 кілометрів від Миколаєва, зосередився загін, який складався з моряків-добровольців 384-го окремого батальйону морської піхоти Чорноморського флоту, 12 саперів та зв'язківців однієї з частин 28-ї армії 3-го Українського фронту. Командир загону старший лейтенант К.Ф. Ольшанський пояснив завдання: потайки висунутися по Південному Бугу на човнах до Миколаєва, десантом висадитися в тилу ворога, зруйнувати його комунікації, здійняти паніку і полегшити наступ наших військ. А також зірвати намічене на 26 березня вивезення мирного населення у фашистське рабство.
Серед тих, хто уважно слухав командира, був і загартований у боях заступник командира окремого взводу ППО старшина 2-ї статті Кирило Васильович Бочкович. Управлятися рибальським човном йому було неважко. Він виріс у селищі Саврань на Одещині, і водна стихія була знайома йому з дитинства. А після призову до Військово-Морського Флоту у 1938 році, закінчивши електромеханічну школу навчального загону ЧФ, служив машиністом-турбіністом на крейсері «Ворошилов». На ескадрених міноносцях «Бодрый» та «Фрунзе» воював з фашистами. З травня 1943 р. його перевели до 384-го батальйону морської піхоти, звідки і попросився добровольцем у загін.
…Рибальські човни безшумно заковзали угору по Південному Бугу. Десантники дотримувалися особливої обережності, коли рухалися там, де обидва береги річки були зайняті німцями на відстані 7 кілометрів.
Висунулися до місця десантування на світанку. Безшумно зняли вартових. Використовуючи раптовість, захопили кілька будинків Миколаївського порту, елеватор і зайняли кругову оборону.
Фашисти кинули проти жменьки сміливців 3 батальйони піхоти, артилерію, шестиствольні мінемети. Дві доби радянські воїни вели нерівний, кровопролитний бій. 18 разів ворог запекло атакував ольшанців, але вони не поступалися зайнятими позиціями. Не допомогли фашистам вогнемети і задушливі димові шашки. 700 трупів залишили вони на полі бою до того моменту, коли 28 березня наступаючі радянські війська увірвалися до порту.
У живих залишилося лише 12 зранених, виснажених боєм десантників. І серед них був наш земляк Кирило Васильович Бочкович. У бойовій характеристиці, за якою комуністи приймали Кирила у свої ряди, було написано: «Товариш Бочкович, командуючи відділенням... діяв як безстрашний, сміливий воїн... Будучи відрізаним від основної групи, поклявся з бійцями битися до останнього подиху».
І в наступних сутичках з фашистами старшина 2-ї статті Бочкович виявляв сміливість та відвагу. Так сталося, що фронтовику не випало дожити до того дня, коли йому як учасникові героїчного десанту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Указ Президії Верховної Ради СРСР було підписано 20 квітня 1945 року. Він поліг смертю хоробрих у бою за визволення села Жебріяни 24 серпня 1944 року.
