Петельку за петелькою гачок своїм гострим носиком “вимальовує” новий візерунок на серветці. Анжела вся поринула у своє захоплення, ледь помітні усмішка торкнулась її вуст. Та кроки в подвір’ї повертають її до реалій складного життя. Вона згадує нічний сон, в якому ходила, бігала з подругами. Дівчина поправляє ковдру на нерухомих ногах і з її прекрасних очей скочується сльоза, та вона не дає собі розкисати, змахує непрохану “гостю” і знову береться за роботу.
Лихо прийшло в хату Ліщинських, коли Анжелі було 13 років, - захворіла на менінгіт. Довго лікувалася в районній і обласній лікарнях. Недуг дав страшне ускладнення – ноги перестали рухатись. З тих пір пройшло 22 роки. Влітку вона їздить у інвалідному візку по подвір’ї, по селі.
- А взимку сиджу в хаті, - з болем говорить Анжела. – Вже чотири місяці не була на дворі.
Щоб не нудьгувати і хоч трохи розраджувати свої важкі думки, дівчина в’яже серветки. Це захоплення приносить їй і певний прибуток. Саме за нього Ліщинські купили новий кольоровий телевізор. Тепер Анжела Євгенівна має ще одну розвагу. Любить вона й читати. Як не сутужно в цій сім’ї з грішми, та регулярно передплачують газети.
Живе А.Є. Ліщинська зі старенькою матір’ю – Валентиною Григорівною, яка народила і виховала семеро дітей, сестрою Таїсою Євгенівною та її сином, семикласником Валериком.
Глянувши на хлопчика, подумала, що лихо саме не ходить, а ще й біду за собою водить. Минулого літа Валерик вдарився п’ятою об педаль велосипеда. Лікували вдома, в райлікарні, в Одесі. І врешті діагноз – остеомеліотіт. Вже більше півроку хлопчик не ходить. Його ліжко поруч з ліжком тітки Анжели. Разом дивляться телевізор, читають книжки. А ще до Валерика приходять класний керівник Ніна Василівна Малимон. Не полишають його й однокласники. Вчителі дають завдання, і він продовжує навчання.
Оптимізм і мужність не полишає цих людей. Вони намагаються переборювати труднощі. Та є проблеми, яких самотужки їм не здолати. Тривале лікування потребує чимало коштів. Лише за останні півроку на це було витрачено близько шести тисяч гривень. Звичайно, у Ліщинських таких грошей не було. Допомагали й сільрада, й райдержадміністрація, й односельці. Та довелось і позичати. Найбільша проблема полягає в тому, що Валерію необхідно у березні знову лягати в обласну лікарню на повторний курс лікування. А коштів для цього немає. Живуть Ліщинські на три пенсії (бабусина, Анжелина і Валерикова, яку він отримує за батька, що помер). Таїсія Євгенівна не працює ніде. Та в селі, де вони мешкають, і працювати ніде, хіба що на сезонних роботах у місцевих фермерів.
Як ота бджілка клопочеться біля всіх Валентина Григорівна. У її 75 років вже б і відпочити пора, та на кого перекладе свою ношу. Чоловік – Євгеній Михайлович, учасник війни, був її опорою, 11 років тому помер. Єдина тепер надія на Бога. Ото помолиться стиха, аби Господь продовжив віку та дав здоров’я, бо хто крім неї поклопочеться за Анжелку та підтримає Таїсу в її горі.
А підтримати цю сім’ю можемо ми всі. В народі кажуть: з громади по нитці – сироті сорочка. Для багатьох з нас гривня, дві і навіть десять не так вже й багато важать, а для Ліщинських вони можуть стати рятувальним кругом, який допоможе вилікувати Валерика.
Всі бажаючі можуть направити свої благодійні внески за адресою: Макарівська сільрада (для сім’ї Ліщинських), с. Макарове Ширяївського району Одеської області, 66800.
Давайте підтримаємо в цих людях віру в добро й милосердя. Не даймо їм втратити оптимізм і розчаруватися в житті.
