З завтрашнім святом - Міжнародним днем театру - вітаємо акторів, режисерів, усіх творців вистав, а також тих глядачів, для кого театр - завжди свято! Стало вже доброю традицією проведення в ці березневі дні фестивалю “Інтертеатр”!

Глядачу, що є для тебе театр?

Великим є той артист, що змушує глядачів забути про подробиці.

Сара Бернар

Юлія Філіппова, студентка, журналістка:

- Театр - це, безсумнівно, свято! Коли туди приходиш, на якийсь час забуваєш про проблеми, а йдучи, - задумуєшся глобальніше про сенс свого існування. В голові раптом щось “перевертається” - і починаєш по-новому дивитися на барви життя. Приходячи до театру, хочеш переживати щось глибоке. А це можливо, коли на сцені ми бачимо трагедію й відчуваємо її всією своєю шкірою.

Ганна Фіалко, тележурналістка, студентка:

- Для мене театр - це спосіб релаксації, якесь внутрішнє колесо, що змушує тебе зробити щось нове та цікаве. Це входження в інший загадковий світ, де артисти виставляють тобі свою казку, окрему від реальності. Ну а для самих акторів театр - це внутрішній спосіб самовираження, психологічне розвантаження, відхід від багатьох проблем.

Ірина Швидченко, викладачка англійської мови:

- Театр - це частина мого життя. Не можу себе уявити без нього. Тут, з одного боку, віє чаклуванням, недовисловленістю, чистотою та прозорістю. З іншого боку, розумієш, що це теж реальний світ, де грають реальні люди зі своїми реальними проблемами. І це відчуття чарівності, у яке “занурюється” глядач, здатен передати тільки театр. Він перетворює нас на наївних дітей, ми сприймаємо все, що діється на сцені, по-справжньому. І це прекрасно.

Ганна Сироткіна, кореспондентка, PR-менеджерка:

- Тривалий час я не ходила до театру. Але зараз мене цікавить цей вид мистецтва. Цікаво спостерігати, як театр знаходить якісь нові зображальні засоби, способи, щоб зацікавити глядачів. Мені приємно стежити за грою акторів, що “вливаються” у свою роль, живуть абсолютно іншим життям. І в цій грі ми бачимо, наскільки глибоко здатна розкритися людська натура. Мені подобається не академічний театр, а більш сучасні вирішення постановок: класичні твори Лермонтова, Пушкіна, Чехова з елементами сучасності. Дуже незвичайно і цікаво, коли на сцені поєднується минуле із сьогоденням і, можливо, з майбутнім. Не виключено, що й на телебаченні відбуваються аналогічні зв’язки з часом. Але в театрі все природно. Ми бачимо якийсь витвір, що, з одного боку, розділяє Мене - глядача і Тебе - актора, але з іншого боку - все єдине, все поєднується.

Вероніка Саломончук, стилістка:

- Мені здається, що час театру минув. І хоча зараз намагаються відродити традицію ходити до театру, наше молодіжне сприйняття, світовідчуття не сприймають цього мистецтва, оскільки ми зросли на бойовиках, детективах. Я не розумію його синтетичності. Людина, не призвичаєна до театру, ніколи його не зрозуміє, як не розумію його я. Інша справа балет і опера. Тут нічого не коментуватиму.

Наталя Нанківська, літераторка, журналістка:

- У театрі я здобуваю моральне й естетичне задоволення від вистав, байдуже які вони за жанром: трагедії, комедії, мюзикл. Насамперед це відпочинок, споглядання прекрасного. Чого б я хотіла від театру? Якнайбільше якісних вистав. Одеські режисери не досить компетентні у своїй роботі. І це відразу видно, якщо порівняти зі виставами київських або московських режисерів. Але треба віддати належне Українському театрові за його постановку “Щастя поруч”. І у зв’язку з цим хотілося б, щоб у Російському театрі ставили більше драматичних вистав.

Наталя Митрова, педагог:

- Театр - те, чим я живу. Іноді ладна ходити туди щодня, але, трапляється, порушую свої принципи і йду в кіно. Коли вистава (або актор) зачіпає за живе, то хочеться ходити й ходити, дивуватися й захоплюватися. І тут настає мить, коли можеш спіткатися з виставою, після якої в голові й у душі - порожнеча. Але навіть у цьому разі розумієш, що таке життя і хто ти в ньому. Мені бракує психологізму в театрі. Іноді за плетивом акторських фраз немає жодної проникливості. Суцільний гумор, висміювання самих себе - це не зовсім до мого смаку. Коли виходиш із театру, має бути відчуття недовимовленості, тоді про виставу думаєш день, тиждень, знову приходиш подивитися її, і знову думаєш. Зі мною таке було один раз: після вистави “Щастя поруч”.

Бліц-опитування провела Ірина МАРИНОВА

Прем’єра

Нелегке повернення

“Призначення театру за всіх часів було й буде тримати дзеркало перед природою, показувати... кожній добі історії її неприкрашений вигляд”. (Шекспір “Гамлет”).

Незважаючи на думку авторитета, сучасне мистецтво частенько грішить проти правди - телебачення, література, кіно то впадають у стан блаженної ейфорії, то, навпаки, поринають у найчорніші прірви розпуки. На будь-який смак глядачеві пропонується або нестримний шоу-карнавал, безглуздий і беззмістовний, або “чорнуха, порнуха та мокруха”. Серйозна та безстороння розмова про больові точки доби зустрічається вкрай рідко.

Тим більш несподіваним виявився вибір одеського ТЮГу, що взяв до постановки п’єсу Василя Сигарьова “Божьи коровки возвращаются на землю”.

Василь Сигарьов, 28-річний уродженець Нижньої Салди на Уралі, на сьогодні здається найсерйознішим російським драматургом, що підтверджується небувалим “букетом” престижних премій і титулів, зібраних ним за п’ять років творчої діяльності. Серед них “Дебют-2000”, “Антибукер-2000”, “Еврика-2002”, “Evening Standard-2002”, “Новий стиль-2002” і титул “Драматург XXI століття” Венеційського бієнале. Його п’єси йдуть у Берліні, Москві, Венеції, Тамбові, Санкт-Петербурзі... Взятися за такий матеріал, як п’єса Василя Сигарьова, для театру - і честь, і неабияка відповідальність. Визначальна риса цього драматурга - гранична щирість, відвертість, із якими він звертається до глядача, і така сама чесність потрібна з боку режисера й акторів, що наважилися зіграти його п’єсу. Звага, з якою молодий драматург торкає рани сьогодення, багатьох шокує. П’єси “Гуппешка”, “Пластилин”, “Черное молоко” сповнені болісного відчаю й пекучого співчуття до маленької людини, мешканця примарних п’ятиповерхівок край світу. Глибокий сердечний біль у поєднанні з жорстокою іронією плюс скажений темперамент є характерною рисою цього таланту.

Коли одеський ТЮГ узявся за постановку п’єси “Божьи коровки возвращаются на землю” (премія “Новий стиль-2002”), усім було зрозуміло, що доля вистави буде непростою. На якийсь час постановка опинилася під загрозою. Але новий директор театру Валерій Левченко підтримав ідею і сприяв її подальшому втіленню. У такий спосіб театр продемонстрував свій намір відродити традиції проблемних вистав, якою він колись славився.

У постановці заслуженого артиста України Володимира Наумцева акцент посувається зі специфіки молодіжного побуту й мови, багато поданих у п’єсі, в бік загальнолюдських питань. Разом з автором режисер досліджує можливість виникнення й існування людських почуттів у хворобливій атмосфері “дому край цвинтаря”, з-під тиску якої намагаються втекти герої п’єси. Атмосфера ця з такою силою рине в залу, що глядача не раз буквально втискає в крісло, як при старті авіалайнера. Публіка, що, здавалося б, забула щиро реагувати на сценічну дію, то сміється, то плаче, піддавшись раптовому напливу співчуття. У точній відповідності з режисерським задумом йде авторська музика Миколи Безуглова, наголошуючи на контрапунктах дії. Створена художником по світлу Елеонорою Диманіс химерна гра світла й тіні у фантасмагоричній декорації заслуженого художника України Миколи Вилкуна, достеменно відтворює картину світу в розпаді.

Акторам у цій постановці випадає складне завдання. Вони працюють на межі фізичного та психологічного навантаження. Завдяки їм персонажі п’єси стають переконливими й пам’ятними. Головний герой п’єси Діма у виконанні Сергія Юркова - стриманий, небагатослівний, “собі на думці” хлопчина з міської околиці, ладний, проте, будь-якої миті “спалахнути”. Енергійна фантазерка Лерка (Юлія Пляшкова) заражає своєю щирістю та зворушливим оптимізмом. Бридка, зіпсована “пристойна” панянка Юлька (Ольга Саяпіна) та гранично цинічний “діловар” Аркаша (Сергій Демченко) втілюють собою переможне зло, яке регоче, жере та б’є. Симпатичний, зовні сумирний наркоман Славик у виконанні Ігоря Коршунова, здатний на будь-яку ницість, лякає своєю цілковитою байдужістю. Особливо запам’ятовується глядачам чудово зіграний Ігорем Тильтиковим “бухарик” Кульок, зворушливий у своїй беззахисності. Переконливі також епізодичні персонажі - алкаш Коля і безпорадна бабця-сусідка у виконанні Сергія Фролова й Олени Юзвак.

Повна зала на прем’єрних виставах свідчить про жваве зацікавлення публіки. Можна сподіватися, що в житті театру почався новий багатонадійний творчий період.