Як вже повідомляла наша газета, в Одесі відбувся науково-практичний семінар, присвячений питанням охорони білого лелеки) в окремих регіонах України його ще називають буслом, або чорногузом; російською – аїст). У ньому взяли участь українські та польські природоохоронники, представники наукових товариств та екологічних організацій. Сьогодні над цією проблемою розмірковує публіцист-еколог Богдан Сушинський, чиї публікації на захист білого лелеки з’являлися в республіканській пресі ще в 80-ті роки тепер уже минулого століття.
...Називаючи Україну “лелечиним краєм”, я ніколи не вдаюся ні до поетичної метафори, ні до ностальгійного перебільшення. Так вже повелося, що і в наші часи, і в часи оні найбільші в Європі колонії білого лелеки були і залишаються, орнітологи тому свідками, саме в Україні. Тепла, плодюча земля, безліч річок, озер, ставків з луками, заплавами та плавнями; солом’яні й очеретяні стріхи осель і клунь, шанобливе, майже побожне ставлення людини – все це разом узяте й створило чудові умови для життя й розмноження лелечиного роду-племені.
“...А коли вороги напали на місто й обложили храм, у якому шукали порятунку його жителі, одна жінка побачила біля дзвіниці лелеку і, простягнувши йому маля, почала благати: “Лелеченько-серденько, врятуй дитинча моє!..” Скільки таких легенд-переказів зберігає пам’ять народна! І в кожному з них – гімн благородству цього волелюбленого птаха; у кожному – відбиток літопису землі нашої, в якому доля України, цього лелечиного краю, освячувалася гордим духом козацької звитяги і лелечиної вірності. І український селянин завжди й твердо вірив, що під стріхою, на якій з’явилося гніздо лелеки, назавжди приживаються мир, любов і злагода, а голоси лелеченят доповнюються голосами дітей.
На превеликий жаль, в останні десятиліття міжнародного перепису цих птахів не проводилося, а треба було б. Але в моєму досьє – дані перепису, що відбувався в середині вісімдесятих, і з яких добре видно динаміку вимирання лелеки. Ще у 1983-84 роках в Україні налічувалося 10 тисяч гнізд (на всій іншій території СРСР – 27 тис.) але в 92-му з них уже не вивелося жодного лелеченяти. Через чотири роки гнізд на думку фахівців, залишалося не більше 8 тисяч проте лементу пташенят не чулося вже в 2 тисячах.
Можливо, когось ці цифри й здатні були настроїти на мажорний лад, мовляв, їх он іще тисячі, чого ж непокоїтися? Але, повірте, непокоїтися є чого. Тим паче, що в Україні вимирання цих птахів поки що перебуває в тій стадії, коли непокоїтися ще не пізно. А згадаймо, скільки видів пташиного і тваринного світу ми почали оплакувати в своїх “Червоних книгах” уже тоді, коли це вже не мало сенсу.
Хроніка ж вимирання білого лелеки залишається сумною: щороку в республіці зникає 5 відсотків гнізд, а на кожні 100 гніздівних пар гине 6 дорослих птахів, 10 яєць і 15 пташенят. Крім того, майже 46 відсотків лелек-злітків неминуче гине вже на першому році життя. Досить часто гнізда лелек руйнують стихія або підлітки. А люди, які повинні допомогти птахам у цій скруті, тільки збайдужіло махають руками, мовляв, якось викрутяться. Лелеки ж, побачивши своє гніздо зруйнованим, здебільшого, назавжди залишають цю територію. Величезної шкоди здоров’ю лелек завдає і хімізація (щоправда, зараз рівень її, через розвал у сільгосподарствах, дещо знизився) наших ланів, нагромадження в кормі канцерогенних та всіляких отруйних речовин, важких металів і солей. І це ще один заклик до вдумливішого землекористування, гуманнішої технології землеробства.
До речі, відстріл лелек суворо заборонено. Але в моєму журналістському досьє є факти (різних літ), коли в одному місці сп’янілі мисливці відкрили вогонь по перелітній зграї лелек задля розваги, в іншому – щоб не повертатися додому без мисливського трофея, мовляв, зійде за дику гуску. У двох випадках лелек повбивали запопадливі охоронці ставків, побоюючись, щоб птахам не перепало зайвої рибини. Хоча відомо, що поїдають вони, передусім, хворих та ослаблених риб, оздоровлюючи в такий спосіб рибне стадо. Ясна річ, годуючись на ставках, вони завдають і певних збитків, але ж лелека є найактивнішим споживачем сарани (це його делікатес), мишей (популяція яких в окремих регіонах півдня України сягає критичної, їх розвелося занадто багато); змій, жаб та всіляких, не дуже милих нам, комах, личинок і тваринок, беручи в такий спосіб посильну участь у підтриманні самою природою визначеної еколого-біологічної гармонії.
Вже зараз селяни та дачники з кооперативів, які розташовані обабіч Тилігульського лиману, стривожені: в останні роки різко збільшилася популяція небезпечних для життя степових гадюк, яких можна зустріти тепер повсюдно: на узбережжі, в огородах, сараях і навіть в дачних оселях. І пояснення літнього дачника, давнього городника, було, простим: “Що ж ви хочете? На півсотні кілометрів навкруг – жодного лелечиного гнізда!”
Під час уже згадуваного науково-практичного семінару обговорювався досвід польських енергетиків: вони споруджують спеціальні платформи, аби лелеки гніздилися на них, а не на опорах лінії електропередач – на яких птахи і самі нерідко гинуть, і призводять до аварійних ситуацій. Проте не слід забувати і досвід наших селян: у дворі вкопують стовп, або надпилюють вершечок всохлого дерева, і на них закріплюють старе колесо від воза, невеличку, зубцями догори, борону, або споруджують поміст. Тільки не варто братися за спорудження самого гнізда. По-перше, лелеки все одно забракують його через низьку якість, а по-друге птахи вважають, що тут уже гніздується інша пара і, покружлявши, відлітають далі, на пошуки нового місця (принаймні, так траплялося).
...Я стою перед останнім на селі і в усій окрузі лелечиним гніздом, яке теж оце рік тому спустіло, і вітровії вже починають руйнувати його. І наче чую, як сама Природа благає: “Не зраджуєте своєї землі, лелеки! Не зрікайтеся лелечиного краю!”А й справді, поверніться, лелеки, ми вже схаменулися!
