На Одещині проходять традиційні всеукраїнські Дні Степана Олійника, дні сатири і гумору, дні українського сатиричного фольклору. У рамках цих Днів, що відбуваються з ініціативи та під патронатом Національної Спілки письменників України, Благодійного Фонду ім. С. Олійника та Одеської облдержадміністрації, передбачено заходи по вшануванню пам’яті і мистецького таланту класика українського гумору в Одесі, в селі Левадівка Миколаївського району, де діє музей митця, та в рідному селі Пасицели, що на Балтщині; були названі й лауреати премії ім. С. Олійника 2005 року, переможці конкурсу самодіяльних літераторів-гумористів та конкурсу читців. Одне слово, на наш край чекає справжнє літературно-мистецьке свято, в якому візьмуть участь письменники-гумористи, професійні та самодіяльні актори з усієї України.
Сьогодні роздумами про творчість видатного гумориста, про феномен таланту і людяності Степана Олійника ділиться з нашими читачами багаторічний організатор та учасник Олійниківських днів, упорядник першої в Незалежній Україні книжки творів митця “Степан Олійник. Вибрані твори” та автор літературознавчої монографії про життя і творчість видатного гумориста: “Степан Олійник: поет на тлі епохи” академік, лауреат премії ім. С. Олійника 2005 року Богдан СУШИНСЬКИЙ.
Феномен таланту і людяності
Істинний майстер слова завжди пізнається за неперебутнім талантом своїм, афористичністю письма, виразністю і соціальною визначеністю концепцій, і, звичайно ж, за мудрістю сентенцій, котрі визначають його світобачення, отією природною житейською мудрістю, яка формує його ставлення до подій і явищ, до величі і ницості людського єства. Й ось у цьому, у джерельній мудрості житейській, Степан Олійник неперевершений.
Чи не кожну його поезію прискіпливо вивірено терезами непідкупної порядності і кар’єристського осатаніння; щирої відданості своїй справі, своєму, нехай і непоказному, але потрібному людям ремеслу, й егоїстичної зневаги до самої ідеї служіння громаді; сповідної чесності вже навіть не про око людське, а перед совістю своєю; і мізерної, суєтної дріб’язковості… Отієї суєтності й дріб’язковості, про яку в Олійника мовиться предметно і так по-сучасному:
Наради, летучки… Кінця їм нема.
Штани аж блищать від сидячки…
Та ще, як на гріх, затяглася зима,
Розтягши регламент балачки,
…В людей трактори уже в поле пішли –
Гуркочуть на ниві, за гаєм…
Нам теж би отак! Та не маєм коли:
Удень і вночі засідаєм!
Все ясно давно! І тріщить голова
Від тої словесної зливи…
Давайте ж помовчим хоч тижнів зо два,
Хоч поки засіємо ниви!
Серед сьогоденних розвінчувачів мистецьких авторитетів неминуче виявляться – і вже виявляються – такі, що віднайдуть в Олійника і “щедру данину злободенності”, котра у шанувальників високого мистецтва ніколи в пошані не була, і “пожертвування художньою вартісністю задля місткого сатиричного слова”; й натяки на ідеологічну заангажованість…
Але чому, власне, ми повинні вдавати, що всього цього віднайти в Степана Олійника неможливо? Аби тільки бажання! Невже не зрозуміло: поет, який обрав найпідступнішу, терням і стернею порослу, ниву публіцистичної сатири, свідомо прирікає себе на те, що значна частина його творчих зусиль, значний шмат його творчості сходитиме на цій ниві пекучою злободенщиною, неминуче сягатиме приземленості буття, і в одноденності та перебутності своїй свідомо поступатиметься класичним зразкам поезії? І Степан Олійник, цей мужній митець, ця людина ліричного - і то не лише в мистецтві, але і “в миру” – складу душі і мислення; чудовий, пройнятий тонким народним гумором, оповідач житейських історій, віщо передбачив і неминучість подібних втрат, і закиди естетствуючих колег, гаразд усвідомлюючи, що далеко не все з його доробку, що рівноцінне й адекватне його часу та його поколінню, так само адекватно сприйматиметься поколіннями прийдешніми. Одначе його це не зупиняло:
Сатирик рівен хліборобу:
Встає до дня, одягне робу
І знов береться за перо,
Усе лихе руба на ниві,
Щоб люди всі були щасливі,
Щоб захистить від зла добро!
Не випещена, зманіжена ліра естета, не мантія мандрівного – у часі і просторі – філософа від рими; не лаври улюбленця інтимної лірики, а жорстка, пропахла землею і потом трудівника, роба – ось що чекає на поета-сатирика Степана Олійника упродовж усього його творчого життя. Так, щось із його доробку, справді, виявилося на вартісність “одноденки”, щось було актуальним, сприйнятним та й взагалі, зрозумілим лише поколінню самого митця. Але назвіть мені літератора, у творчості якого не було б, тієї чи іншою мірою позначеної, данини своєму часу, злободенності та політичним пристрастям; ідеології виживання влади й ідеології виживання підвладних.
Про С. Олійника як митця мовлено вже чимало. Але люди, які знали поета за життя, цінували його не лише за талант, а й за доброту, щедрість душі, за людяність. Бо й справді, доброта Олійника іноді сягала меж самопожертви, а відтак не могла не вражати багатьох його колег. Про окремі вчинки поета в Спілці ходили легенди, які одначе грунтувалися на реальних фактах. Кому не відомо, як іноді схрещувалися словесні мечі письменників, що виявлялися конкурентами, коли з якихось причин там, де мали публікувати добірку віршів одного поета, раптом з’являлась добірка іншого, що вже казати про місце в плані республіканського видавництва. Так от, під час всеукраїнської наради молодих літераторів, дізнавшись, що в одного з авторів ніяк не може вирішитися питання з виданням книжки, Олійник сказав: “У мене, в “Бібліотеці “Перця”, планується книжечка. Подавайте свій рукопис, і хай він виходить замість мого”. І подбав, щоб так воно й сталося.
Журналіст і літератор Андрій Мельничук, якому упродовж багатьох років випало добре знати Олійника і разом з ним працювати, пригадує: “Навряд чи хто й знає: коли в Києві сім’я Олійників із трьох чоловік переїжджала з комуналки в нову квартиру, Степан Іванович раптом довідався, що його колезі, відомому письменникові, батькові трьох дітей, виділяють у цьому ж будинку помешкання, але менше, ніж йому. Без усяких погоджень з інстанціями, він вселяється у квартиру з меншою площею, а свою, законну, віддає колезі. Його улюблений вислів: “Поспішайте робити людям добро” проявився і в багатьох інших вчинках.
Показово й те, з якою принциповістю ставився Олійник до високого, істинно народного звання “поет”. Для нього поет – це не той, хто віршує, і навіть не той, чиї вірші більш-менш охоче друкуються. Поняття “поет” вбирає в себе глибинне знання віршотворцем життя народу. Саме з побожного ставлення до звання поета, як до найвищої народної відзнаки, Олійник рефреном, немов заклинання, повторює: “Не говори, що ти поет”. Не говори, що ти поет, коли написав якогось там віршика “коханій до альбому”; не смій називатися поетом, коли починаєш “пекти загальники-пісні”; коли ти “втнув замовцю свому чи то сонет, чи то куплет”
…І весь твій шлях “в життя і в люди”
У шість редакцій і назад –
“Штовхати вірші!”… Коли ти в цьому
Вбачаєш успіхів секрет, -
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
За Олійником “здобути право сказати людям: “Я – поет” справжній поет може лише тоді, коли “за вірші, за хороші” назве його поетом сам народ. Усією своєю творчістю, усім своїм громадським життям і громадянською мужністю Степан Олійник заслужив такого права – називатися Поетом. Саме він належить до тих, обраних епохою, митців, котрим святиться репрезентувати український гумор, український національний менталітет століття ХХ – на мистецьких скрижалах всіх інших народів, віків і поколінь.
