Коли зустрічаюся з цією дивовижною людиною, завжди думаю: от же доля – як у дзеркалі в ній відбилося збурене, непередбачуване, а часто-густо такий нещадне до людини двадцяте століття.
Він народився 1925 року якраз на багатого на сніг Василя, тому батькам не довелося довго синові ім’я добирати. Коли минав Василеві Стецюрі восьмий рік, упав голодомор. Не обійшло лихо і його рідного села Бурлача Балка, що недалеко від Одеси. Сім’ю, що ледве долала злидні, врятувала корова-годувальниця, яку хлопчина пас.
Після семирічки він подався до Одеси, як тоді казали, на казенні хліби. Вступив до ремісного училища, опановував фах слюсаря. Та нетривалим було навчання: почалася війна. Училище евакуювали до Маріуполя, проте невдовзі ворог дістався й туди; місто було оточено. Окупація урвала всі юначі плани.
1944 року, після визволення України Радянською армією, дев’ятнадцятирічний Василь Стецюра став новобранцем, піхотинцем. Придатні до стройової, та не навчені як слід учорашні фезеушники бойове хрещення одержали в боях при Тирасполі.
Потім була Угорщина – Сегед, Мішкольц; два поранення, з госпіталів – знову на фронт. У боях на території Австрії знову поранений, і довгосподіваний, вистражданий великий День Перемоги зустрів на шпитальному ліжку.
По закінченні війни ще п’ять років служив зв’язківцем 149-го гвардійського полку за кордоном.
Демобілізувавшись 1950 року, пішов працювати за робітничим своїм фахом на залізницю. Спочатку до локомотивного депо на станції Одеса-Товарна, а потім до дистанції повантажно-розвантажних робіт. Його старання та технічна кмітливість були помічені, і молодого робітника відправили навчатися до Миколаївського залізничного технікуму на факультет повантажно-розвантажних машин. Здійснилася його мрія: крім фаху слюсаря, опанував і професію машиніста парового крана.
Де б відтоді не працював Василь Іванович, усюди його вирізняли новаторський підхід до справи, кмітливість, виняткова працелюбність. Досі на станціях Одеса-Товарна, Усатове пам’ятають, як наприкінці 50-х завдяки В.І. Стецюрі процес встановлення нових кранів пройшов у рекордно стислий термін. За звитяжну працю Василя Івановича було удостоєно ордена Леніна, і ця нагорода розташувалася на лацкані його піджака поруч із бойовим орденом Вітчизняної війни, медалями “За боевые заслуги”, “За взятие Будапешта”, “За освобождение Болгарии” та іншими.
Коли говорять про найвищий смисл життя, завжди пригадую приклад В.І. Стецюри. Він цілком здійснив те, що проголошує народна мудрість: спорудив будинок, насадив сад, зростив трьох синів. У любові та злагоді прожив із дружиною, нині покійною Євгенією Гнатівною, понад 36 років. І все життя був на передовій – і в бою, і в праці. Гідний взірець для сьогоднішніх хлопчаків і дівчаток, у яких він часто буває на заняттях у школах, вважаючи своїм обов’язком участь у патріотичному вихованні молоді.
