Сьогоднішня добірка читацьких листів присвячена найголовнішій темі року - 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ветерани діляться спогадами, розповідають про долі бойових друзів-товаришів, про незабутні епізоди героїчних фронтових буднів. Кожен їхній день, прожитий на війні, став сторінкою біографії Батьківщини.
Чи завжди ми уважні до потреб колишніх фронтовиків, чи завжди шанобливо і дбайливо ставимося до них, орденоносців, удостоєних бойових нагород за виявлені героїзм і мужність? І про це теж – у листах ветеранів.
«Цей аеродром на картах не значився»
З першого погляду це був звичайний піщаний пустир, поруч – узлісся хвойного лісу, самотня будівля з колод біля замерзлого ставка: ніде ні душі, тиша... Здавалося, цей острівець, що дрімає під січневим похмурим небом Польщі, стороною обійшла війна. Але перше враження оманливе. Тут, на підступах до Варшави, розташовувався у 1945 році польовий аеродром Лєнка. На краю лісу – замасковані грізні штурмовики «Іл-2». У землянках – солдати, сержанти, офіцери технічних служб. У лісовій глухомані щодня відбуваються заняття льотного складу. Готуємося до зимового наступу. Вкотре перевірено озброєння, випробувані мотори, вивчені карти майбутніх польотів...
Час тянеться повільно: чекаємо наказу про наступ, рвемося у бій, а близький фронт поки що мовчить. Над бойовими порядками ворога літали лише розвідники Помазков і Верьовкін: наша черга поки що не настала.
14 січня задвигтіла земля, до аеродрому долинув гул канонади. Перший Білоруський пішов у наступ. Того пам'ятного ранку ми, пілоти і стрільці штурмового авіаполку полковника Неделька, услід за замполітом майором Михєєвим, ставши коліньми на польську землю, повторювали гвардійську клятву...
16 січня небо очистилося від низьких хмар, і – не впізнати Ленку. Знято маскувальні сітки з капонірів, відкинуто соснові гілки з крил, капотів та фюзеляжів літаків. З лісу на поле викотилися червонозоряні «Іли». Першу групу штурмовиків повів майор С.Т. Борщов. Це був мій перший бойовий виліт з майбутнім Героєм Радянського Союзу. У нашої машини власне ім'я – «Суворов», вона старша за інші, льотчики про неї кажуть: «Суворова» бояться зенітки». Сергій Тимофійович літав на цьому штурмовику і в небі Білорусії, і в грізний своїм зенітним вогнем Радзимін, і на зв'язок з повстанцями Варшави.
… У морозному повітрі розсипалася дрібними зірочками біла ракета. Це сигнал. Робимо коло над аеродромом, лягаємо на курс, летимо на захід. Оточені чорними клубами розривів зенітних снарядів, пролітаємо над переднім краєм. Пікіруємо. Стрімко біжить назустріч земля, зрита німецькими окопами. Завдаємо бомбового удару, випускаємо по цілях снаряди. І знову – на пошук цілі. Виходимо на колону ворожих автомашин. Крутий розворот, група штурмовиків переходить у нове пікірування. Фашистські машини горять...
У наступні дні стало складніше працювати. Зникла чітка лінія фронту. Коригуємо обстановку під час виконання завдання. Іноді несподівано відкриваємо ворожі «острівці» у нашому тилу. Найлютіші вороги наших штурмовиків – «фоккери» майже не з'являються над полем бою, та ми їх і не боїмося: стали досвідченіші. Якось атакував «Фокке-Вульф» у хвіст один з «Ілів», та несподівано одержав по собі кулеметну чергу з «мертвого конуса»: стрілець Стерліков відкрив вогонь, не зваживши на можливість ушкодження свого літака. Німець цього ажніяк не очікував. Атака зірвалася.
Варшава здалася 17 січня. Фашисти тікають. Штурмовики виявляють з повітря розрізнені групи ворога і допомагають наземним військам знищувати їх. Під нами сніги, чорніють переліски, палають руїни передмістя... Далі – зламаний фронт. Зенітна артилерія німців майже не діє. Але тиша виявилася оманливою - ми не розгадали підступу супротивника. Йдемо після виконання завдання, ось вже і лінія фронту, як раптом – чорні «шапки» розривів... Наша машина пошкоджена, осколки снарядів пройшлися і по інших літаках. Знижуємося, летимо до Лєнки.
На краю аеродрому один з «Ілів» лежить на фюзеляжі: біля покаліченої машини блідий командир екіпажу Фадєєв. Його бойовий товариш, стрілець Євминов загинув. Молодшого сержанта Євминова поховали у найближчому польському місті. В останню путь проводжала невелика група однополчан: інші були в бою.
І знову – у політ. У морозну висоту, де тріскаються до крові губи, обпалює руки холодна сталь кулемета. Внизу знову сніжні поля, ліси і пожежі. Пікіруємо на ворожі позиції.
Ми, сталева ескадрилья з невідомої польської Лєнки, якої немає на картах, мстимо за свою Батьківщину, за поневолену фашистами братню Польщу, за кров і смерть варшавських повстанців, за загибель товариша. Ми летимо у бій, на захід, в ім'я життя, можливо, назустріч власній смерті…
