“Сестра-жалібниця, “наш сімейний лікар”, “швидка допомога”, “група підтримки” – ось далеко не повний перелік звертань, якими характеризують рідні, знайомі, а іноді й зовсім чужі люди, жительку селища Саврань Валентину Іванівну Шевченко. Вона – медичний працівник за фахом, благодійниця за покликанням. Двадцять п’ять років пропрацювала в Савранській райлікарні акушеркою (спочатку в пологовому відділенні, потім в оглядовому кабінеті). І ось уже десятий рік на, так званом, заслуженому відпочинку. Хоча відпочивати ця жінка не вміє. Ніколи не сидить без діла. Не буває такого й дня, щоб хтось не прибіг до неї по допомогу. Комусь стало погано, треба терміново зробити укол, іншому необхідно поставити банки. Нерідко дзвонить телефон, і на іншому кінці проводу малознайомі люди говорять таке:
- Валентино Іванівно, вас турбують діти колишніх сусідів ваших батьків. Наша мама лежить в лікарні, а ми не маємо змоги до неї щодня їздити, тож просимо вас хоч раз на день занести їй їсти”. Помовчавши хвильку, жінка уточнює прізвище хворої, відділення і палату, де та лежить. І вже має додатковий клопіт не на один день.
Нерідко котрась із сусідок каже:
- Валюшко, я їду до дітей. Наглянь, будь ласка, за хатою і господарством.
Часто В.І. Шевченко доводиться чути й таке:
- Кумонько, я їду у відрядження, а чоловік на зміні, попорайся у нас.
Звичайно, попорається.
Якось зібралась Валентина Іванівна білити в хаті. Вже й глину розвела, відповідно переодягнулась. Забігає, схвильована молода жіночка: “Тьотю Валю, посидьте з моїм Дениском, бо старшенький захворів. Треба терміново в лікарню”. І вже відкладається запланована робота, бо потрібно побавитись з малюком.
Йдуть знайомі бабусі на город – картоплю садити. Почувши про це, Валентина Іванівна навіть без запрошення приєднується до них.
- А що ж, треба стареньким допомогти, діти їхні далеко, - каже вона.
І так з дня в день. Та коли вже випадає вільна хвилина, жінка бере в руки голку, надіває окуляри і поринає в світ творчості. Вишивання – її захоплення. Коли Валентина Іванівна вишиває, то в неї душа співає, вона забуває про негаразди повсякденного життя, про проблеми, які виникають, якщо не в своїй родині, то в когось іншого.
Свої вишиванки вона дарує рідним і близьким. І кожний витвір вкладає часточку своєї душі, любов і найкращі побажання.
Коли її донька виходила заміж, то перед нареченими простелили не фабричний, з вималюваними квітами, рушник, а вишитий неньчиною рукою. В ньому кожен візеруночок ввібрав в себе щире матусине благословіння.
Нині Валентина Іванівна вишиває доньці скатертину. Мріє вишити ще й синові.
- Таким чином, - каже жінка, - навіть через багато літ, коли мене не стане на цьому світі, я буду присутня за їхніми святковими столами. Коли починала писати цей матеріал, подумала: “А, можливо, він не дуже підходить під цю рубрику?” Та зразу ж відкинула цю думку.
Справді, моя героїня не побудувала на власний кошт храму, не дає грошей на утримання будинку “Милосердя” і не купує подарунків до новорічних свят для дитсадків. Вона чимось схожа на працівників швидкої допомоги, які не роблять складних, сенсаційних операцій, але надають щоденну невідкладну допомогу тисячам людей. І, можливо, склянка води, яку вчасно подасть Валентина Іванівна, для немічної людини важить більше, ніж всі коштовності світу. Подумавши про це, дійшла висновку, що добро не можна вимірювати і ділити на велике чи мале. Добро воно і є добро, якщо це навіть “Добридень” вчасно сказаний самотній людині.
