Відлуння тих новомиколаївських пострілів і посьогодні звучить у розмовах не тільки там, у селі, але й по всій окрузі. З мисливської рушниці серед білого дня на очах у людей були застрелені директор Новомиколаївської птахофабрики Сергій Роговий і його водій Іван Панченко.
Вбивця не переховувався
Поки правоохоронці розбираються в цій надзвичайній пригоді, по розбурханому селу гуляють версії. Одна пов’язана з тим, що в понеділок, на наряді, який відбувався в гаражі, водій самоскида Сергій Л. звернувся до Сергія Станіславовича з проханням. Суть його була в тому, що йому на лікування потрібні сто гривень.
Директор сказав тезкові, щоб під’їхав до контори, там і вирішить проблему. Через якийсь час, коли директорська машина пригальмувала коло клумби біля контори, зі своєї машини вийшов водій самоскида, який чекав на нього. З мисливською рушницею.
Пролунали два постріли.
Між ними Сергій Роговий тільки і встиг запитати “за що?”.
До батька, що впав, підбіг син. Убивцеві кинув різку фразу водій директорської машини Іван Панченко. Його теж наздогнали дві кулі - вже в гаражі. Ті, хто бачив убивства, кажуть, що нічого людського в обличчі стрільця не залишалося.
Тоді мисливець на людей пообіцяв розправитися і з головним агрономом, і з іншими, хто був у конторі. А там - беззахисні жінки. Хтось почав двері зачиняти, хтось - рятуватися втечею.
Проте вбивця більше не стріляв. І не ховався. Він вирушив додому. І коли з іншого села приїхала до його дому міліцейська машина, Сергій Л. сам вийшов із піднятими руками.
Сергія Рогового “Швидка” до лікарні не довезла. Він помер по дорозі. Смертельними виявилися й постріли в Івана Панченка.
За що?
Останні слова директора так і не отримали відповіді. Справді - за що?
Перша думка: змученому злиднями та хворобою чоловікові знадобилися зароблені ним гроші, а директор ну ніяк не хотів його кревні віддавати. Проте в конторі господарства з’ясувалося, що вже після трагедії перевірили, чи був директорський борг убивці? Виявилося, що ні. Навпаки, навіть переплатили дещо - дванадцять гривень. Отже, не в боргу була справа.
Відпала й інша версія, згідно з якою той, що стріляв, схопився за рушницю в п’яній маячні. Ні, він аж ніяк не був непитущим, але, як розповідали, чотири дні до трагедії не пив. Хоча перед тим дуже багато хильнув.
Ще одне припущення - ревнощі - теж не знайшло підтвердження. У будь-якому разі жоден із тих жителів, з якими я в Новомиколаївці розмовляв, - як відомо, в невеликому селі одне про одного багато що знають - це відкидали геть чисто.
За що ж тоді? Якою такою логікою був продиктований злочин? Що глибше намагався я вникнути в цю історію, то більше виникало незрозумілого.
З першого ж враження здалеку було видно, що на таке звірство піти міг лише якийсь сільський божевільний. Але виявилося, що вбивця був цілком благопристойним селянином. Свого часу він працював на рефрижераторі - розвозив по торгових пунктах тутешню продукцію. Таку посаду довіряють не кожному. І за місцевою водійською ієрархією вона - одна з найшанованіших. Щоправда, якийсь час тому Сергій Л. звільнився, але потім його все-таки умовили повернутися. Якби він був якимось п’яницею, хто б умовляв? Навіть з урахуванням того, що багато тутешніх чоловіків подалися на заробітки до Одеси (вона - за декілька десятків кілометрів).
Сусіди про Сергія Л. говорять шанобливо. Та й будинок його - гарний, доглянутий, як на картинці - теж красномовний. Нетовариський господар цієї іграшки волів проводити вільний час у турботах домашніх. Ну, а особисте його життя тому й називається особистим, щоб ніхто інший не розводив про нього. Тим більше в газеті.
Скажу тільки, що у сорокашестирічного вбивці є родина, двоє дорослих дітей живуть в Одесі, і в кожного з них - уже власна сім’я.
У Новомиколаївці мені не раз казали, що в їхньому уявленні це слово “вбивця” аж ніяк не в’яжеться із Сергієм Л. Але хто зна, як бродить у свідомості це немислиме - вбити? Як визначено внутрішні координати, якщо чуже життя є меншим за власне засліплення?
І чи засліплення?
Я не знайшов відповіді ні на ці, ні на інші болісні питання. Втім, мотиви має з’ясовувати слідство. Але наскільки глибоко воно зможе в них розібратися - теж питання.
Мені не раз доводилося писати про НП такого роду після звинувачувальних вироків. І переконуватися, що за винятком рідкісних слідчих і суддів правоохоронна система наша не дуже й проникає в глибинні мотиви найжорстокіших злочинів. Для неї, цієї системи, куди важливіші докази конкретної провини. Вони дійсно дуже важливі. Але мені часом здається, що слідство тому так і називається, що більше займається саме наслідком, а не причинами тяжких злочинів. Проте, якщо ми справді хочемо уникнути страшних НП, то глибинні мотиви знати потрібно неодмінно. Бо без них фатальних пострілів не минеш.
А на поверхні лежить те, що не потребує, здається, й особливих пояснень. Скажімо, чому ті перші кулі були спрямовані саме в директора? Якщо колись система нібито відповідала за людину і нібито думала за неї, то тепер кожен сам про себе більше піклуватися повинен. Але якщо з заробітком не густо, а в думках міцний колишній орієнтир на панотця-директора: то, отже, він і винний. У чому, на думку вбивці, конкретно провинилися перед ним і Сергій Роговий, а тим більше - його водій Іван Панченко - я не знаю. Гадаю, потрібно почекати до суду.
Без огляду на час
Із Сергієм Станіславовичем Роговим ми були знайомі. Мені доводилося писати про нього - директора, який хотів змінити життя в рідний Новомиколаївці на краще. Так склалося, що в неділю, за день до фатальних пострілів, він показував новому голові районної держадміністрації Людмилі Прокопечко своє господарство. І ніби побачив знову, що вдалося йому зробити за два роки. Зміни ці були для нього радісними.
Зазвичай він із захопленням говорив про те, що робив. Я знаю це не з чуток, оскільки приїздив до нього в Новомиколаївку. І знайомий не тільки зі змінами в цьому селі, але й у житті самого Сергія Рогового.
Ще за радянських часів батько його був тут завгаром. А Сергій вирішив стати економістом. Він закінчив інститут народного господарства, працював в обласному центрі на сталепрокатному заводі імені Дзержинського.
Дев’яності роки узвичаїли слово господарників “бартер”. Міняючи в селах цвяхи на продукти, Сергій Роговий відчув таке земне тяжіння, що не мав сили встояти.
У своїй Новомиколаївці він ростив птицю на орендованій площі. Зумів розумно поставити справу. Його помітили і запропонували очолити тутешню птахофабрику. Колись вона гриміла на всю Україну. І в директорському кабінеті залишився перехідний Червоний прапор. Як нагадування про колишню славу. Сергій Станіславович показував його мені: ми ще вийдемо на той рівень. І кроки до нього робив упевнені. На думку директора, в сільському господарстві ніщо не окупає себе так швидко, як столові яйця. Вночі курка знесла яйце, вдень його продали, а ввечері - вже гроші на рахунку. І якщо тільки в одному корпусі 18 тисяч голландських курей, то щодня вони дають приблизно 17200 яєць. Я подумки лічив прибуток і поділяв захват співрозмовника.
У мене вдома на столі залишився його журнал. У цьому серйозному науковому виданні він ділився досвідом. Вміння Сергія Рогового рахувати і розраховувати дозволило досить швидко вийти з багатьох негараздів. Багатьох, але не всіх. Зі ста новомиколаївців, які працювали на його фабриці, не всі були задоволені директором. Комусь пообіцяв, не виконав. Щось не дав. Але все-таки птахівниця одержувала тут 400-500 гривень на місяць. Доярка (в господарстві власне стадо) - 700-900 гривень. З’явилися в людей гроші, до села почав приїздити “базар” - сучасні коробейники. А птахофабрика викупила магазин - для своїх працівників. Сергій Станіславович схвалив і торгівлю в борг. Він вважав, що кредит відносин не псує.
І знав, що працювати тут уміють. Не випадково першими в районі закінчили збирання врожаю. І нехай врожайність не найвища, але порівняно з тим, що до нього було, - “дві великі різниці”.
За розрахунками Сергія Рогового, щоб вивести фабрику на належний рівень, йому потрібно було напружено попрацювати ще понад рік. Але доля цього часу не дала.
Пам’ятаю останню нашу зустріч. Ми говорили з ним разом із заступником голови райради Валентиною Бульбою. Заклопотаний Сергій Станіславович скаржився: неможливо скрізь устигнути. А мудра Валентина Олександрівна зауважила: потрібно і при цьому радіти життю, кожному його дню.
Ніхто з нас не знав, що у Сергія Рогового ці дні - вже полічені.
