Аркадій Вайнер, Едуард Кузнецов «В ЦВЕТУЩИХ АКАЦИЯХ…». Літературна і театральна Одеса в шаржах, пародіях і епіграмах. Книжка третя. Одеса,вид-во «Студія НЕГОЦІАНТ», 2005 р.
Доктору технічних наук А. Л. Вайнеру за попередні два томи рецензованого нами видання не жартома, а цілком серйозно пропонували – на вибір! – ступені доктора філології або мистецтвознавства. Вайнер відмовився, йому здається, що звання академіка-фізика, яке він має вже багато років, досить. А щодо його ще більш багаторічного, спільного з нижегородським хіміком Е. О. Кузнецовим, захоплення літературознавчими пошуками, то на те воно, видно, й захоплення, щоб залишатися таким. Тільки-от перший том трилогії (“У черного моря”), що вийшов у них вісім років тому, був просто вдалою спробою деякої систематизації відомих гострих рядків і їдких малюнків таких же відомих одеситів.
Друга книжка («Есть город, который», випуск 2002 року) – це вже був свого роду збірник оповідок як про легендарних, так і про часом призабутих (здебільшого – незаслужено) наших земляків і про тих, хто міг би справедливо такими вважатися. Третя ж частина, про яку йдеться, виявилася, без перебільшення, академічною монографією, хіба що написаною в блискучому літературному стилі і цілком популярною, і аж ніяк не квазінауковою мовою. На її сторінках доречно й органічно сусідять великий за всіх часів Лев Толстой з великим наприкінці ХХ століття Девідом Копперфілдом, феноменальний і незбагненний шпигун Сідней Рейлі – із заповзятливим і небезпідставно скандально відомим естрадним співаком Вітасом, улюбленець театралів, читачів і телеглядачів Едвард Радзинський – з колишнім одеським КВН-щиком, а нині американським художником-сатириком Кирилом Дремлюхом.
Причому, звичайно ж, обраний жанр зобов'язує бути відвертими, а тому, скажімо, нарис про Айседору Дункан, яка скоряла своїми танцями Одесу в 1924 році, не обходиться без відповідної частівки недоброзичливців поета.. «Дісталося» і знаменитому французькому прозаїку Анрі Барбюсу, і класику американської романістики Теодорові Драйзеру, і батьку сучасної хімії Дмитрові Менделєєву, і ще декільком сотням, якщо не тисячам персон, які склали справжню славу світової культури. Та тільки солідність у підбиранні й обробці фактів (ось де помітні навички фізика Вайнера і хіміка Кузнецова у скрупульозності пошуку і вивіреності висновків!), фундаментальність досліджуваного і представленого матеріалу, системний характер у побудові монографії, мабуть, роблять книжку де-факто ексклюзивним енциклопедичним зразком. А вже деталі біографій і в казна-яких бібліотечних анналах відшукані свідчення очевидців (як, наприклад, рядки Зіновія Гердта про блискучого одеського конферансьє і куплетиста Аркадія Астахова) – і справді вражають.
На жаль, обмеженість газетної площі не дозволяє цитувати «граючі» лише в контексті повного обсягу пародії на програми телевізійного «Кабачка «13 стільців» чи на романи Жоржа Сименона. Рівною мірою лише здогадуватися може шанувальник Володимира Войновича про те, якими словами автор знаменитого роману про пригоди солдата Івана Чонкина «вітав» появу нового-старого Гімна Росії і прихід у Кремль нинішньої російської влади. Втім, щоб не заздрісно здогадуватися про це, а смакувати задоволення від першоджерела, – саме і варто звернутися до книжки А.Вайнера і Е.Кузнецова.
Звичайно, специфіка будь-якого справді наукового видання полягає, зокрема, і в його незаангажованості, в об'єктивності оцінок і висновків. Тим часом, епіграма, пародія і шарж у своїй першооснові – найсправжнісінька натуральна сатира. І як же поєднати необхідний, здавалося б, нейтралітет, з настільки ж обов'язково-неухильним цитуванням навіть найвідвертіших текстів? Автори-упорядники знайшли вихід. Вони не соромляться давати часом і діаметрально протилежні за спрямованістю (тобто за оцінкою) приклади. Ну, скажімо, м'яко кажучи, «не завжди збігаються» у критиків і глядачів погляди на фільми Кіри Муратової. Чи на манеру ведення телепередач Максимом Галкіним. Ну та й що?! Та будь ласка: услід за докладним нарисом творчості персонажів нам пропонуються обидві оцінки – і та, що «за», і та, що... словом, інша. Хоча, звичайно, говорити про повний збіг позицій авторів і читачів все одно не доводиться, адже, як відомо, «на смак і колір...» - і так далі. І, припустимо, зустрічаючи майже панегірик на адресу одеського журналу «Фонтан» і його редактора Валерія Хаїта, автор цієї рецензії вправі відчути певне здивування, оскільки сам дотримується трохи іншої точки зору.
Однак же, толерантність, властива Вайнеру і Кузнецову, мимоволі налаштовує на дотримання заданих правил гри, і тому я щиро поважаю їхнє право на власну оцінку. І переконаний, що з такою позицією зможуть погодитися і ті з читачів, хто, як і автор цих рядків, має своє судження. А в тому, що читачів у книжки «В цветущих акациях...» буде незрівнянно більше, ніж число примірників видання, яке побачив світ – немає жодних сумнівів. Невипадково ж попередні два томи деякі одесити (зокрема і ті, що живуть нині далеко від Одеси) діставали з чималими труднощами через знайомих у Німеччині, Австралії, Америці, Ізраїлі і навіть... Колумбії. Ото вже справді: несподівана і парадоксальна, на перший погляд, але безумовна як формально, так і по суті - підстава вважати академіка-одесита А.Вайнера і инженера-нижегородця Е.Кузнецова справжніми Колумбами на обраному ними шляху. Адже справді: нічого подібного у їхньому тритомному дослідженні, «і близько не було». А проте, так і народжується найсправжнісінька класика.
