Вихованцям Іллічівської дитячої школи мистецтв останніх поколінь Лев Нагаєв запам'ятався і як викладач музики, і як директор музичної школи. Він вже ніколи не зможе торкнутися клавішів. Але музика його звучить.
Ставши засновником школи, через 15 років, у 1979 році, він домігся таки того, щоб його дітище перейшло у статус школи мистецтв.
Він підготував багато педагогів і концертних виконавців. Для Ірини Оскоми, Ірини Клементьєвої та Ольги Головчанської, які навчалися у Льва Михайловича, він був першою людиною, яка по-справжньому розбудила у них любов до музики. Сьогодні вони працюють у цій же школі.
Ольга Валентинівна згадує, що на перших порах Л. Нагаєву доводилося, крім обов'язків директора, виконувати у школі функції завгоспа, і бібліотекаря, і організатора. Він розробляв навчальні плани і потім ставав найпалкішим учасником їхнього здійснення. Як було довести до чиновницьких умів думку про необхідність комплексного виховання музиканта? Проте він зумів наполягти на відкритті у школі, крім музичного, ще і хорового, художнього, театрального, хореографічного відділень
Він любив дітей, свою справу. Тому не боявся перешкод. Так він шукав рояль для школи. Справжній, який би звучав в унісон з душею. Те, що продавалося у магазинах, далеко не відповідало вимогливому духові музиканта. Нарешті, він знайшов потрібний інструмент в Естонії і зробив замовлення. Відправники вклали в упаковку неякісний рояль. Тоді такі постачання здійснювалися через Міністерство культури, суперечити владі було накладно. Проте Л.Нагаєв зробив зворотну посилку з відмовою і зажадав надіслати те, що потрібно. Такий учинок був надзвичайно сміливим. Можливо, тому й вдався! Сьогодні цей іструмент стоїть у концертному залі школи.
Своїми вчинками він епатував. Поспілкувавшись з ним, його опоненти ставали його однодумцями. Батьки, чиї діти відвідували музичну школу, підтримали його на виборах до Іллічівської міськради. Він освоїв ще одну роботу - став громадським діячем. Але при цьому не прийняв жодної з пільг, можливих у такому становищі. Він був як постійний докір посередності та рутинерству. Своєю енергією і принциповим підходом до справи він просто змушував працювати на повну силу. Він не для всіх був зручний. На нього посипалися скарги, доноси. Їм повірили. В результаті вийшов наказ про передачу його повноважень директора - іншому. І це у той час, коли його обрали почесним громадянином міста Іллічівська.
Він не покинув школу, а залишився в ній викладачем: чи не однаково, на якій посаді служити музиці?
- Коли на нього находило захоплення Григом, Скрябіним або Рахманіновим, - говорить О. Головчанская, - тоді не входив, а вривався до класу. Він сідав за піаніно і захоплено вигукував: "Ні ви лише послухайте! Як це чудово!" Йому було властиво кожного дня відкривати світ уперше.
Нагаев пішов з життя у квітні 2004 року, не доживши чотирьох днів до свого 70-річчя.
О. Головчанська знала його 30 років. Тепер уже її учениці виходять на велику сцену. Так, у березні 2005 року Марійка Барсегян стала дипломантом V Всеукраїнського фестивалю «Акорди Хортиці» (м.Запоріжжя). Стала лауреатом на ІV Міжнародного фестивалю російської музики (м. Харків) Настя Клименко. Лауреатом 5-го Міжнародного фестивалю слов'янської фортепіанної музики (м. Мелітополь) стала Дарія Зябіна, вона ж стипендіат премії голови Одеської облдержадміністрації 2005 року.
Мабуть, тут мало однієї старанності. Викладачі вважають, що на настрої дітей впливають ще і творчі гени закладеної у школі традиції. Адже сьогодні до Іллічівської школи мистецтв приводять онуків тих, хто був серед її перших учнів.
- Звичайно, всі не стануть професійними музикантами. Найголовніше, щоб дитина розкрилася. Тоді в неї можливий серйозний якісний стрибок, що розширює кругозір. Це більш висока оцінка роботи, ніж формальна оцінка у табелі. Потрібно лише дитину по-справжньому захопити. Так навчали мене. Так намагаюся навчати і я, - говорить О. Головчанська.
Тим часом, батьки часто запитують “Чому школа не названа ім'ям свого засновника – Льва Нагаєва?” Цю думку підтримують викладачі і директор школи Тетяна Докучаєва, з нею згодні депутати.
Чому, справді?
