“пожартували” від душі…

“23 травня опівдні ми втрьох, я і моя дочка, молода мама з півторарічним сином, мали необережність на зупинці “6-а дитяча поліклініка” сісти в тролейбус 11-го маршруту (бортовий № 671), що йде в напрямку залізничного вокзалу”, - так почала свій лист до редакції Л.Б. Гребінчук, бабуся. Описані далі події пояснюють, чому тривіальну поїздку у міському транспорті читачка назвала необережністю. М'яко, до речі кажучи, назвала. Втім, все по порядку.

“Коли за проїзд було заплачено, через зупинку водій раптом оголосила, що машина йде до площі Толбухіна. Ми одразу звернулися до кондуктора з проханням повернути вартість проїзду, а видані квитки запропонували їй забрати назад: адже коли ми сідали у тролейбус, такого оголошення зроблено не було, це підтвердили й інші пасажири. Спробували пояснити, що не зможемо доїхати до вокзалу, тому що інших грошей на той момент не було ні в мене, ні в дочки. Йти так далеко пішки з малям, самі розумієте...

Кондуктор сказала, що ми ж проїхали дві зупинки, і повертати гроші в обмін на видані квитки відмовилася. Що робити? Ми вирішили “кататися” у тролейбусі, поки не доїдемо до місця. Спасибі, нас не висадили, але зате перетворили поїздку в катування. На кругу (вул. Вільямса) водій оголосила:

“Машина йде до площі Толбухіна. Жартую!” і залилася сміхом. Під час руху одна з пасажирок відчинила люк, але одразу зачинила, коли ми про це попросили: заснула на той час дитина спітніла і запросто могла застудитися від протягу. Водій (молоденька дівчина, у якої ж теж колись будуть діти) помітила це і прокоментувала: “Зараз вам буде тепло”. З кабіни вийшов молодик, який був там увесь час (як щодо правила не відволікати водія під час руху транспорту? – ред.) і ввімкнув пічку. Спекотно було 3-4 зупинки. Після той же хлопець пічку вимкнув, і ми їхали від 5-ї станції Великого Фонтану до політехнічного університету з відкритими передніми дверима – “для провітрювання”.

Загалом, витерпів мій онук і спеку, і протяги, і включений на повну гучність приймач, який транслював з кабіни водія поп-музику, а нам з дочкою довелося витерпіти чимало знущальних жартів на свою адресу.

Повернувшись додому, ми зателефонували до тролейбусного депо, потім - заступникові директора, яка нас вислухала й обіцяла розібратися...”

Ось така історія. Здавалося б, ну чого простіше: не попередили пасажирів про зміну маршруту, послугу не надали, - поверніть гроші за проїзд, нехай пересядуть в інший тролейбус і спокійно їдуть до місця призначення. Але гору взяло бажання хоча б якимось чином довести свою тимчасову перевагу – пасажири ж, сідаючи у транспорт, почасти стають залежними від тих, хто їх везе.

Психологи і соціологи давно оперують неблагозвучним поняттям, яке з'явилося у ХХ столітті: транспортне хамство. Давно відомо і те, як негативно впливає воно на здоров'я людей. На жаль, листів на цю тему у редакційній пошті – гора. Так, не зжиті випадки взаємної образи пасажирів: хтось на ногу наступив, хтось не бажає посторонитися і дати дорогу тим, хто виходить, хтось молодший завзято ігнорує інвалідів, які стоять поруч з паличкою, бабусь або мам з дітками, займаючи належні їм місця... Але у сто разів болючіше, коли образи, здебільшого несправедливі, доводиться терпіти від водія або кондуктора, який діє за принципом: не ми для пасажирів, а пасажири – для нас.

Не раз доводилося спостерігати картину, як зривається з місця автобус, якщо шофер побачив літню людину, що поспішає до зупинки. Логіка зрозуміла: а раптом це учасник бойових дій, користується пільгою і платити за проїзд не буде! А прискіпливі перевірки посвідчень ветеранів, найчастіше супроводжувані невтішними епітетами!

Газеті не раз доводилося виступати на ці теми. У 2004 році ми навіть публікували докладну відповідь управління транспортним комплексом м. Одеси, де зауваження читачів визнавалися справедливими, давалася сувора оцінка негативним явищам у громадському транспорті, повідомлялося, що з водіями і кондукторами були проведені відповідні бесіди про необхідність дотримуватися належних норм ввічливості та етикету щодо пасажирів. Не до всіх, мабуть, дійшло. Тому що незабаром після публікації відповіді надійшов лист ветерана війни Георгія Кузьміна, газета його надрукувала в січні ц.р. під заголовком “Такі дії межують із злочинними”. Ішлося про дикий випадок, коли з вини водія автобуса 201-го маршруту, який зачинив двері, не дочекавшись, поки вийдуть всі пасажири, серйозно постраждав 80-річний одесит, інвалід війни. Людина випала на тротуар, сильно вдарилася, а водій зірвав машину з місця, не вважаючи за потрібне не те що допомогти старій людині, - навіть вибачитися.

Наприкінці свого листа бабуся Гребінчук зробила приписку: “Нехай Господь оберігає в дорозі тролейбус № 671 маршруту № 11”. Хтось скаже: отже, зуміла себе переконати пробачити пережиті тролейбусні митарства. Мені ж здається, вона турбується за долю інших пасажирів: при такому ставленні до виконання своїх посадових обов'язків, які продемонстрували водій і кондуктор в описаному випадку, їх може очікувати що завгодно. Не дай-то Боже!

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті