Сьогодні, коли наростають темпи приготування до виборів до Верховної Ради 2006 року, всі політичні сили, що прагнуть здобути прохідні відсотки голосів виборців, виробляють тактику власних дій зважаючи на підсумки попередньої виборчої кампанії до парламенту та минулих, болісно тривалих виборів Президента України. Особлива увага надається зовнішньополітичним пріоритетам. Це зумовлено й тим, що лідери недавніх президентських перегонів В. Ющенко та В. Янукович стали символами альтернативних моделей розвитку українського суспільства – європейської та євразійської.
Вдаючись до досвіду попередньої парламентської кампанії, відзначимо, що тема зовнішньополітичних пріоритетів не стала вододілом в уподобаннях українських виборців. Бо передвиборна дискусія 2002 р. зосередилася довкола проблем внутрішньодержавного масштабу. Проте варто наголосити, що в програмах політичних сил, які склали основу теперішнього парламенту, питанням міжнародної політики було приділено досить місця. Загалом уподобання розподілилися так.
Серед партій, що перебороли 4% межу, виразну зовнішньополітичну проросійську позицію посіла тільки КПУ.
Виборчий блок “За єдину Україну”, що репрезентував інтереси владних структур, демонстрував прихильність принципові багатовекторності. Головним завданням майбутні парламентарії оголошують усебічну підтримку комплексної євроінтеграції України, посилення зв’язків із країнами СНД.
Схожого місця на геополітичній карті світу надавала Україні програма СДПУ(о).
У програмі виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” такі символічні для України геополітичні суб’єкти, як НАТО, ЄС, СНД, РФ, США не згадуються. Європейська тема заявлена в контексті відновлення європейської традиції розвитку особи. Іншими словами, В. Ющенко та його соратники декларують європейський вибір як вибір системи вартостей.
Блок Юлії Тимошенко також не конкретизує своїх політичних уподобань. Нейтральний характер мають такі програмні заяви, як “Окреслимо виразні національні пріоритети України, знімімо принизливе питання: з ким ми?”.
Програма СПУ взагалі не містить зовнішньополітичного блоку, зосереджуючи увагу виборця на соціально-економічних проблемах і шляхах їх подолання.
Як бачимо, чинник зовнішньої орієнтації не став ключовим у виборних стратегіях провідних учасників парламентської кампанії 2002 р. На наш погляд, такий обережний і продуманий підхід до надзвичайно конфліктогенної теми багато в чому зумовив їхню перемогу.
Як показали події, з формуванням нового складу парламенту, формально зовнішньополітична стратегія України істотних змін не зазнала. В її основі був збережений принцип багатовекторності. Європейський (ЄС), північноатлантичний (НАТО – США) і євразійський (РФ – СНД) напрями інтеграції, як і раніше, декларувалися керівництвом як пріоритетні.
Проте, незважаючи на численні офіційні запевняння про необоротність європейського вибору, проросійські преференції української влади ставали дедалі очевиднішими.
Доказом віртуального характеру євроінтеграційних зусиль українського керівництва зразка 2002 – 2004 р. можуть слугувати наслідки дослідження, проведеного авторкою. У ньому розпочата спроба аналізу ролі вітчизняних друкованих ЗМІ у процесі конструювання геополітичної картини світу в масовій свідомості українців. Контент – аналіз публікацій, що з’явилися на сторінках офіційних періодичних видань за період із 1 грудня 2003 по 29 лютого 2004 р. – дозволяє судити про декларовані та реальні геополітичні вподобання влади.
Так, лідером присутності на сторінках “Голосу України” (“ГУ”) – друкованого органу Верховної Ради України, стала Російська Федерація (40 публікацій). Далі йдуть США та ЄС (відповідно – 20 і 15 публікацій). Тема НАТО була порушена за досліджуваний період лише три рази. При цьому більшість матеріалів, присвячених нашому північно-східному сусідові, несли позитивну (10) і нейтральну (23) інформацію. Аудиторія формує своє уявлення про Росію не тільки на підставі офіційних повідомлень. Газета широко знайомить українського читача з успіхами росіян у культурі, науці, спорті. Інформація про США, навпаки, має переважно офіційний характер. Загальний тон публікацій “ГУ”, присвячених ЄС, красномовно ілюструє заголовок виступу В. Семенюк: “Уперед, на задвірки Європи” (“ГУ”, - № 30. – 17 лютого 2004). Слід додати, що європейський геополітичний простір подано на сторінках газети масивом публікацій, присвячених окремим державам Європи – ФРН (21), Франції (13), Польщі (1), Італії (8) поза контекстом їхньої участі в ЄС. На цьому тлі впадає в око слабка репрезентативність північноатлантичної теми. Інформація, що торкається НАТО, носить винятково негативний характер.
На перший погляд, у розташуванні зовнішньополітичних пріоритетів, поданому на сторінках “Урядового кур’єра” (“УК”) – центрального органу виконавчої влади, - акценти трохи зрушено. Лідерами згадувань стають РФ і США. Проте, з 64 матеріалів, присвячених США, позитивну інформацію про країну містять тільки 4. У той час як позитивний образ Росії формують 25 публікацій із 66. Незважаючи на вагомі показники ЄС (43) і НАТО (14), інформація про них у переважній більшості має офіційний, протокольний характер.
На наш погляд, суперечності української зовнішньої політики, що полягають у розбіжності офіційно заявленого курсу з практичним його втіленням, найнаочніше виявилися в активізації геополітичної творчості українського політикуму. Досить згадати доктрину “До Європи – разом із Росією”, - плід спільних зусиль російських експертів і українських парламентарів. Відзначаючи аксіоматичність історичного взаємозв’язку інтересів України та Росії, наголошуючи на їхній приналежності до єдиного східнослов’янського православного цивілізаційно-культурного типу, який є складовою частиною європейської мегацивілізації, автори проекту вважають, що посилення позицій України в Європі можливе через синхронізовану з Росією інтеграцію до євроструктур.
Проте не варто забувати, що Росія ще 1999 року відмовилася від “євроромантичної” орієнтації на спорудження загальноєвропейського дому. Програмний зовнішньополітичний документ – “Стратегія розвитку відносин РФ із Європейським Союзом на середньотривалу перспективу (2000 – 2010 р.)” закріплює за російською державою статус рівноправного стратегічного партнера, а не потенційного кандидата на членство в ЄС. Таким чином, Росія, дистанціювавшись від ЄС, посіла позицію одного із світових полюсів впливу. Це, зокрема, виявилося у спробах створення ЄЕП – альтернативного Євросоюзу інтеграційного об’єднання на території СНД.
Іншими словами, нежиттєздатність проектів, що намагаються синтезувати ідеї європейської та євразійської інтеграції, не викликає сумніву. Це обумовлено насамперед тим, що розбіжність європейського та євразійського векторів заснована на прагнення РФ до створення на території СНД власного “ЄС”. І в новому геополітичному проекті, уже прозваному “ліберальною імперією”, Україна розглядається як невід’ємна частина геоекономічного та геополітичного простору Росії.
Заява про перегляд основ зовнішньополітичної доктрини України, що прозвучала напередодні виборів 2004 р., відмова керівництва країни від євроатлантичних пріоритетів стратегічного розвитку поставили українське суспільство перед нелегким вибором.
В обставинах граничного загострення конфлікту В. Янукович, як кандидат від влади, що відкрито декларував свої проросійські симпатії, у масовій свідомості українців став символом фатальності та необоротності курсу “Навіки з Росією”. Програмні запевняння про те, що “участь України в міжнародному та регіональному інтеграційному процесах, співпраця з Російською Федерацією будуть підпорядковані національним інтересам і зміцненню нашої держави, загалом підтвердили спадковість демагогічного стилю, що сформувався в роки правління Л. Кучми.
На відміну від В. Януковича, який розуміє як євроінтеграцію “спорудження Брюсселя в Києві”, В. Ющенко відверто продемонстрував свій європейський вибір. І не у формі політичних декларацій (зовнішньополітичний блок його передвиборної програми досить збалансований), а й у методах провадження політичної боротьби.
У висновку хотілося б відзначити таке.
Спровоковане політтехнологами протистояння по осі Схід – Захід, що вийшло на символічний рівень, стало наймогутнішим каталізатором процесу самоідентифікації як кожного українця, так і всього народу назагал. Тому що символістика вибору 2004 року полягала не у виборі персон, а у виборі системи цінностей.
