Не святі горшки ліплять

Урок української літератури в сільській школі. Тема уроку: “Байки”. І ось один учень запитує молодого вчителя: “Як пишуться байки?” Той, якось зовсім по-буденному сказав: “Не святі горшки ліплять. Це може зробити кожен з вас. Досить обрати предмет. Ось подивіться у вікно”. Там в саду росли лобода і волошка. Вчитель і запропонував написати про них. І вже вдома подумав, що діти наступного разу можуть сказати йому. “А ви самі вмієте написати байку?” Щоб не зганьбитись перед школярами, сів і написав байку “Лобода”. Це був перший твір Володимира Власовича Вдовиченка в цьому жанрі. Бо ще в шкільні роки мав кілька ліричних віршів.

На сьогоднішній день В.В. Вдовиченко відомий у Саранському районі та й за його межами, байкар. Чимало його творів читають зі сцени артисти-аматори. Понад сто байок, ліричних поезій та гуморесок у віршованій формі опубліковано. Працюючи вчителем, завучем, директором школи та інспектором райвно, Володимир Власович творив і друкувався в журналах “Перець”, “ВУС”, в республіканських, обласних та районних газетах. А у 2004 році вийшла з друку його перша збірка “Хвала ослові”. Тепер поет-байкар готує нову збірку, в яку ввійдуть байки, гуморески та лірика. Майже на 90 відсотків готова повість в новелах “З далеких обріїв”.

Минулий рік для В.В. Вдовиченка був знаменний ще й тим, що він став лауреатом літературної премії імені Степана Олійника “В ім’я добра”.

Хоча Володимир Власович вже на заслуженому відпочинку та й здоров’я частенько підводить, в нього насичений творчий період. Крім поезії він ще з дитячих років захоплюється живописом. Спочатку малював олівцем, потім – аквареллю, пізніше взявся до олійних фарб. Багато писав з натури. Останнім часом займається копіюванням репродукції видатних художників. Хоч сам художньої освіти не має, та природній дар і спілкування з майстрами пензля додають його роботам довершеності, вдихають в них життя. Неодноразово картини Володимира Власовича красувались на виставках. А в скрутні хвилини життя саме художні твори давали В.В. Вдовиченкові засоби для існування. Та найчастіше він дарує свої картини друзям, рідним, знайомим, бо хоче, щоб були вони в тих, хто здатен оцінити твір гідно.

Минулий рік був для Володимира Власовича не тільки приємним, а й важким – пішла з життя кохана дружина, вірний друг, порадниця, педагог від Бога. Стоячи на порозі потойбічного життя, Людмила Василівна заповідала чоловікові, щоб він написав картину на біблейську тематику і передав її в дар одному з храмів. Вже сьогодні можна сказати, що незабаром заповіт дружини буде виконано. Велика ікона (150 х 140 сантиметрів) вже в основному написана.

...Літній вечір опустився на землю. Непомітно й ніч огорнула все навкруги. Поснули зморені сільськими турботами люди. В садах співають солов’ї, сюркочуть коники, переморгуються зорі в небі. Ніби линучи до них, світиться одне єдине вікно на всю вулицю, а, може, і на все селище. Там, за його шибками, в простій селянській хаті твориться диво - на полотні “оживає” Різдво Ісуса Христа. Володимир Власович продовжує свою роботу. Йому о цій порі ніщо не заважає. Він творить і подумки спілкується з тією, що була людям милою, а йому дорогою і любою.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті