Сушинський Богдан Іванович, 1946 р.н., член Національної Спілки письменників України, віце-президент Української Асоціації письменників. Академік Міжнародної Академії наук, освіти, індустрії й мистецтв (при ЮНЕСКО, США). Автор 64 книжок і близько двох тисяч публікацій у пресі. Активний учасник козацького відродження в Україні. Історик та ідеолог сучасного козацтва. Очолював козацтво, а також був Верховним отаманом об’єднання (12 організацій) козацтв Південного Регіону України. Крім того, зараз він Верховний отаман південного регіону “Козацтва Нової України”. Генерал козацтва (генерал армії). Нині почесний Верховний отаман Чорноморсько-Дністровського козацтва. Автор унікальної історії “Козацькі вожді України” в 2-х томах, у яких відтворено життя та бойовий шлях 205 гетьманів, кошових отаманів і полководців українського козацтва. Його перу також належать такі солідні розвідки, як “Козацька Україна: Хмельниччина”, “Гетьман Виговський: погляд із ХХІ століття”, “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина”, “Українське Подунай-Гуляйпільське козацтво”, приготовані до видання та найближчим часом побачить світ його фундаментальне дослідження “Історія Чорноморського козацтва XVIII- поч. XXIст.” і “Світова козацька енциклопедія”. Історії козацтва присвячені його романи “На вістрі меча”, “Французький похід”, “Вогнища Фламандії” та “Шлях воїна”. З його ініціативи в Одесі встановлено пам’ятник засновникові Чорноморського та Кубанського козацтв Антонові Головатому.
Нещодавно, як ідеолога та історика козацтва, Богдана Сушинського призначили членом редколегії московського журналу “Казаки”, що видається на СНД і далеке зарубіжжя. Представляючи його як члена редколегії, журнал опублікував інтерв’ю, яке з доповненнями ми пропонуємо сьогодні нашим читачам.
- Богдане Івановичу, наскільки мені відомо, Ви – єдина на козацьких теренах СНД людина, яка серйозне літературно-художнє дослідження козацької душі поєднує з глибоким дослідженням історії козацтва та безпосередньою участю у відродженні козацтва, а на Вашій авторській полиці романи сусідують із солідними, поважними томами монографій. Із яких джерел походить це захоплення?
- Я переконаний, що важко знайти українця, в якому не було б хоч якоїсь краплі козацької крові. Проте, на відміну від пильних охоронців козацької генеалогії, я важливого значення надаю не так наявності козацької крові, як збереженню козацького духа. А вже цього, як Ви знаєте, мені не позичати. До того ж, дитинство та юність мої минули в степах Миколаївщини, поряд із козацькими річками Інгул і Південний Буг, у місцях розташування Бугогардівської козацької паланки, на землі, що її боронило від ворогів січове козацьке братство. В околицях мого невеликого села досі височіють козацькі могили, на вершинах яких розташовувалися вежі козацьких варт, де в разі появи орди або турків спалахували сигнальні вогнища. А скільки козацьких пісень, дум і легенд пройшло крізь мою й однолітків моїх душі! І мало не половина жителів нашого села носили прізвище Козак, або інше відповідне до козацького духа.
Свідомо готуючись до праці журналіста та письменника, я пішов на філологічний факультет Одеського держуніверситету, але, хоча й закінчив його з відзнакою, предметом мого поглибленого зацікавлення завжди були праці вітчизняних істориків і... домашні архіви тих людей, які з моєю допомогою намагалися осмислити свої родоводи. Перша серйозна козацька тема, яка мене зацікавила, стосувалася участі українських козаків у Тридцятирічній (1618-1648) війні на боці Франції.
Відомо, що 1645 року перший міністр Франції кардинал Мазаріні звернувся до посла Франції у Варшаві графа де Брежі з проханням найняти на службу українських козаків. Для переговорів із урядом до Франції вирушили Б. Хмельницький та І. Сірко. Ні-ні, натоді вони ще не були відомими полководцями, адже це діялося до Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Хмельницького. А потім до Франції вирушив двохтисячний загін козаків під проводом Сірка. І відомо, що під час штурму Дюнкерка козаки билися поруч із королівськими мушкетерами графа д’Артаньяна, який згодом став прототипом однойменного героя романів А. Дюма.
Працюючи над романами, пов’язаними з цією темою, я відвідав багато країн, вивчив численні джерела. І ось перед вами книжки: “На вістрі меча”, “Французький похід”, “Вогнища Фламандії”, “Шлях воїна”, які опубліковано 1994 року разовим накладом 200 тисяч примірників.
Уже тоді в мене з’явилося стільки “супутньої” інформації, що я почав працювати над солідною науковою монографією “Козацькі вожді України”. Перше видання її з’явилося 1998 року, воно відтворювало життєвий шлях 177 гетьманів, отаманів і полководців, і, як і романи про козацтво, мало величезний успіх. В самій тільки київській книгарні “Наукова думка” було спродано понад тисячу примірників. І ось щойно з’явилося двотомове видання “Козацьких вождів”, у якому налічується вже понад 200 імен. При цьому в книжці з’явилося багато постатей, які були мало відомі або геть не відомі широкому колу читачів. Біографії багатьох діячів я уточнив, декількох реабілітував, відкидаючи ті звинувачення, які кон’юнктурно висувалися їм іншими істориками. Знаю, що цими книжками користується під час навчального процесу чимало викладачів і студентів України. Тим часом побачили світ мої книжки про гетьманів Івана Виговського й Івана Мазепу; з’явилася дуже важлива для мене та, на мій погляд, і для сучасної історії козацтва розвідка, пов’язана з добою Богдана Хмельницького “Козацька Україна: Хмельниччина”, що розгадує справжні причини та мотиви багатьох рішень і дій Хмельницького, документально з’ясовуючи чимало “темних”, або “білих”, це вже кому як, плям у його взаєминах із польським королем і Польщею, з Кримом, Росією та Туреччиною.
- Є ще одна особливість Вашої творчості. Свої історичні розвідки та художнє осмислення долі козацтва Ви вже впродовж багатьох років поєднуєте з безпосередньою участю у відродженні українського козацтва, підтримуєте зв’язки з козаками Росії та Придністров’я, часто виступаєте в пресі з аналітичними проблемними статтями з питань історії та сучасного розвитку козацтва. Тому: Ваш погляд на сучасні проблеми козацтва, його роль і перспективи розвитку?
- В Україні та в Росії багато які проблеми козацького відродження постають через те, що, відроджуючи, або зароджуючи сучасне козацтво, засновники його дуже невиразно уявляють, а яке саме козацтво вони намагаються творити. Мене зворушує, коли в великому індустрійному місті або в селищі збираються кілька неофітів і оголошують себе козацькою організацією Запорізького Січового козацтва, з наміром жити “за законами Січі”. Але для цього потрібна... Січ! Тобто, польова фортеця, залога якої складає обітницю безшлюбності, і, не маючи ні сім’ї, ні дому, ні господарства, все своє життя віддає військово-козацькій службі. А ще – потрібна військова загроза ззовні, яка надавала б сенсу цій службі, потрібні джерела фінансування, продовольчого та військового забезпечення.
Дуже небагато хто знає, що існували січове, городове, станичне козацтва; було козацтво реєстрове – на цілковитому державному забезпеченні, і нереєстрове – нібито поза законом; а ще - надвірне козацтво, що дало нам відомого полководця С. Наливайка, яке створювалося й утримувалося Потоцькими, Вишневецькими й іншими маґнатами; і козацтво повстанське, що вирізнялося особливим анархізмом, оскільки зроджувалося в часи повстань, коли вчорашні селяни, ремісники й інша збурена людність, маючи досить невиразне уявлення про традиції козацтва, раптом оголошували себе козаками. А ще ж було армійське козацтво, особливо розвинуте в Росії в ХІХ – на початку ХХ ст., коли формувалися козацькі частини регулярної армії, і де не було ні виборних отаманів, ні традицій козацького круга, а були офіцери, і підпорядковувалися вони армійським статутам. Кожне з цих козацтв мало власні традиції, власні соціальні корені, власні однострої (або ж не мало таких), власне призначення та власні терени замешкання. І всі спроби сучасних козаків всотати в себе якусь солянку з цих традицій і канонів призводять лише до створення фольклорного фарсу.
Найсприятливіша ситуація для відродження козацтва, звісно ж, у Росії, оскільки там збереглися не тільки традиції станичного козацтва, але й самі станиці, збереглися цілі великі райони колишніх козацьких областей (військ). За всього маніякального прагнення комуністичного режиму винищити козацтво “як клас”, самий дух козацтва, - Кубань, Дон, Терек, Урал, Амур та інші річки так і зосталися річками козацьких військ. Збереглися рештки Сибірського, Даурського, Якутського та інших козацтв, і все це дозволяє сучасному російському козацтву швидко, динамічно та відповідно до власних традицій розвиватися. Дуже вдало знайдено в Росії й форму координації, а отже й єднання козацтв – через Управління у справах козацтва при Президенті Росії, яке очолює звичайний армійський генерал, що є радником Президента у справах козацтва. В Україні, на жаль, такого органа управління немає, і це спричиняє безліч проблем. Передусім правового характеру.
Ані в Україні, ані в Росії немає закону про козацтво. Щоправда, в Росії такий закон ухвалено Думою, але не підписано Президентом, а в Україні його проект іще не пройшов навіть парламент. І це значить, що козацтво є пересічною громадською організацією, поряд із товариством кактусівників або котолюбів. Але в козацтві є однострої, є прирівняні до армійських підрозділи і військові козацькі звання, козаки носять ритуальну холодну зброю...
Оскільки закону про козацтво не існує, досить зібрати десяток козаків, щоб зареєструвати ще одне козацтво з отаманом, писарем і рештою атрибутів. Тільки в Одеській області вже близько тридцяти незалежних одних від одних обласних і міжобласних, районних і міжрайонних козацтв; в Україні ж їх понад двісті. В Росії, за словами радника Президента РФ з питань козацтва, - понад 600. Що далі? Час від часу деякі керівники козацтв вдаються до спроб об’єднати всю цю масу організацій під однією отаманською нагайкою. Так було, наприклад у межах організації “Українське козацтво”, гетьмана якого Івана Біласа його прибічники свого часу навіть проголосили Гетьманом України, тобто главою української козацької держави, що мусило б викликати багато питань у правоохоронних органів, в той час, як Президент України був лише “Почесним Гетьманом українського козацтва”. Але тепер ось і Президента В. Ющенка на Великій Раді, що відбулася на Хортиці, проголошено Гетьманом України, що зрозуміліше. Але й це проголошення теж викликало низку колізій, оскільки Гетьман України має правити Гетьманською Державою, якої не існує. Та, зрештою, всі спроби об’єднати українські козацтва в країні, де вже налічується, якщо не помиляюся, п’ять гетьманів, ні до чого не приводять. Бо одних гетьманів і верховних отаманів намагаються підпорядкувати іншим. Це так, якби в Росії військового отамана Донського козацтва намагалися підпорядкувати отаманові Кубанського або Амурського.
Станичне козацтво вирішило для себе головне завдання: утвердило давні спосіб життя, рід занять і традиції. Що ж до сучасних городових (не плутати з міськими!) козацтв, а в Україні вони всі – городові, то вони існують між фольклорним фетишизмом і напівармійськими крайнощами, що призводить до політичного найманства. Тому головне завдання кожного з цих козацтв – знайти в сучасному індустріальному суспільстві власну соціальну, ділову, політичну та релігійну нішу. Відповівши при цьому на одне-єдине питання: “А заради чого, і в ім’я чого ми сформували оце-от козацтво? Яка його мета, завдання та перспективи?”. До речі, у своїх виступах у пресі, у книгах я завжди застерігаю політиків і отаманів від бездумного втягування козаків у політичні ігрища та з’ясування, бо ж ні організаційно, ні в ідеологічному сенсі українські козацтва поки що до цього не готові. Зате козацтво – важливий аргумент і інструмент у справі етнічного єднання наших держав. Тільки не слід зводити спроби консолідації лише до слов’янського єднання, оскільки в козацтвах уже є представники десятків націй і народностей, зокрема, татар та інших народів і етносів.
- Поряд із козацтвом, Ви як учений цікавитеся й проблемами сучасного лицарства, берете участь у міжнародних лицарських з’їздах, Ви - автор декількох книжок про лицарство. Дещо докладніше про це...
- Козацтво та лицарство дуже взаємопов’язані. Відомо, що князь Дмитро Вишневецький закладав першу Січ, ґрунтуючись на статуті Мальтійського Ордена. В універсалах Хмельницького та інших гетьманів запорізькі козаки йменуються не інакше як лицарями, лицарством. Я є одним із засновників першого в Україні лицарського Ордена Архистратига Михаїла. 2000 року побачила світ моя книга “Всесвітня історія лицарства. Орден Архитстратига Михаїла”. Презентація її відбувалася під час з’їзду європейського лицарства, на фешенебельному італійському курорті Арона, що на кордоні зі Швейцарією, де мене було нагороджено церковно-лицарською медаллю Св. Амброзія, іменем якого названо одну з бібліотек Ватикана, і Хрестом Дружби германського лицарського Ордена св. Костянтина. Наступного року цю книгу було вручено особисто Папі Римському, як патрону всіх католицьких Орденів, під час Великої Прощі української делегації у відповідь на візит Папи до України. Й ось щойно, на початку 2005 року, з’явилася нова моя книга “Всесвітня історія лицарства”, яка, наскільки відомо фахівцям, є першою такою у світі, де висвітлено історію лицарських Орденів світу, починаючи від ХІ ст. і до сьогодні, використано багато сучасних документів. Вдома в мене зібрався чималий “лицарський” і “козацький” архів.
До речі, де тільки можливо, я збираю документи, пов’язані з сучасним козацтвом. Я вражений тим безумством, із яким наші предки, - Хмельницький, Виговський, Мазепа, Сагайдачний… ставилися до літописання. Вони самі були високоосвіченими людьми, мали сотні освічених людей під своєю рукою, але жоден із них не попіклувався про те, щоб у канцеляріях працювали літописці; і все, що ми знаємо про ті часи, - дізнаємося здебільшого з польських, татарських, турецьких, німецьких та інших джерел.
Знання історії допомогло мені при створенні історії древнього карпатського монастиря Скит Манявський – “Слово про Скит Манявський”, у межах якої я переклав стародавній (поч. XVII ст.) літопис. Здійснив переклад на сучасну українську мову й літопис “Велесова книга”. Сподіваюся, що дуже скоро побачить світ моя “Всесвітня козацька енциклопедія”, в якій містяться дані про всі козацькі організації світу – а колективи козаків є зараз в Австрії, Канаді, США: про творців, що торкалися у своїй творчості теми козацтва. Звісно ж, це лише перша спроба, перше видання, але вже провадиться подальша робота. Мене цікавить не тільки чиста історія козацтва, але й його психологія, творчість, його “характерники”, тобто люди, наділені здібностями екстрасенсів, гіпнотизерів, якості яких в українських козацтвах виявлялися в касті “характерників”, в російських – в касті “пластунів”.
- Зараз у козацьких колах України подейкують про гетьманське правління, тобто про відродження державного гетьманату...
- Ця проблема має цікаву історію. В Росії було створено могутні козацтва: Кубанське, Донське, Терське, Даурське... Але всі вони мали регіональний характер і ніколи не підносилися до загальнодержавного ступеня правління. В Україні ситуація інша. Україна – єдина у світі країна, де в часи Б. Хмельницького, тобто в середині XVII ст., було створено гетьманську козацьку республіку, при тому, що Запорізька Січ існувала сама по собі, на правах повної автономії. Гетьманське правління зберігалося потім і в часи Юрія Хмельницького, І. Виговського, Д. Многогрішного, Д. Апостола, І. Мазепи (що правив 23 роки), І. Скоропадського. При цьому всю Україну було поділено на козацькі адмінполки (області), козацькі адмінсотні (райони), тобто всю людність великої багатомільйонної країни було покозачено, воєнізовано, статутно дисципліновано. Це дивовижний експеримент. А тому й відродження гетьманської держави – проблема суто українська.
Пам’ятаю, у грудні 1999 року на Великій Раді козацтва в Донецьку деякі гарячі голови вже пробували проголосити Україну гетьманською республікою. І Рада ладна була проголосувати. Знайшовся один тверезий чоловік, ваш покірний слуга, який рішуче виступив проти. Переконавши гарячі “оселедці”, що, по-перше, з правової точки зору це буде спробою державного перевороту, а по-друге, хто спробує, хто готовий пояснити присутнім, народові, всьому світу, що таке в умовах ХХІ ст., постіндустріального суспільства – воєнізована гетьманська держава? Хто розробляв її економіко-політичні та соціальні аспекти, хто вивчав механізм її створення та наслідки такої перебудови? А в декількох книжках про сучасне козацтво я окреслив коло інтересів козацтва, його ніші: патріотичне виховання, вивчення історії козацтва, пізнання психологічних аспектів формування козацького світосприйняття й козацького гартування тіла та вдачі, розвиток козацького фермерства, участь в охороні кордону та дотримання праволаду. Та нещодавно Велика Рада проголосила Президента України Ющенка Гетьманом України. Що з цього випливає – наразі невідомо. Поки що сам Президент вдає, що нічого особливого не сталося.
- Вами чимало написано про козаків – учасників другої світової війни...
- Я написав 20 романів про другу світову, об’єднавши їх у цикл “Війна імперій”. Кожен із цих романів – одна з таємниць минулої війни. Деякі з цих творів уже побачили світ у видавництвах Москви, Йошкар-Оли, Києва, Донецька, Одеси – “Останній із групи Беркута”, “Викрадення Муссоліні”, “Вітер богів”, “Мандрівники війни”, “Змова приречених”, “Чорний легіон”... Вперше з козацтвом у другій світовій я зіткнувся, коли писав повість про юного розвідника з кінно-механізованої козацької групи генерала Плієва, з роду-племені козака Тимофія Вовченка (мешкав в Одесі), потім – під час роботи над історичним есеєм “Генерал Власов – відречений і проклятий”, і тоді я знайомився з матеріалами в Сан-Франциско, де є клуб, бібліотека та книгарня, засновані колишніми власівцями, в Німеччині, Чехословаччині, досить ретельно вивчав я й білокозачий рух на чолі зі Шкуро, Красновим, Семеновим (у Маньчжурії), що дожив до другої світової, ті козацькі громади, що опинилися після громадянської в Болгарії, Югославії. Розлом козацького руху на “білих” і “червоних” тим і страшний, що зрештою він виявився трагічним для козаків по обидва боки ідеологічних барикад. Але особливо вбивчо він позначився на тому загалі козаків, що під командуванням П. Краснова та генерала фон Панвіца опинилися під патронатом військ СС, а отже – особисто рейхсфюрера СС Гіммлера.
До мене часто звертаються по пораду: чи мають право входити до відроджуваного козацтва люди, чиї предки в старожитньому козацтві помічені не були? Відповідь тут однозначна. Ті, хто простежує свій козацький родовід, мають право на родовий гонор – і тільки. Щоб стати козаком, треба... почуватися козаком. І прийняти присягу та посвяту. Нам відомі засади формування всіх козацтв, і жодне з них не є етнічною спільнотою, всі вони багатонаціональні, всі соціально та релігійно збірні. Головне, – щоб сучасний претендент на козацькі лампаси вірив у святість козацьких традицій і ладен був заснувати нову козацьку династію.
