Згадую свій випуск. Минуле століття. Кінець 60-х років. Одеська 35-а школа. Одягнені простіше. Та й не було стільки батьків на випускній шкільній лінійці. Звичайно, не було «кодаків» із автоматичною самокорекцією і цифрових відеокамер. Їх тоді просто не було й близько.
Що тоді було? Просто завмирало серце від майбутньої самостійності й дорослості, від відчуття великої країни за плечима й великими можливостями, які вона обіцяла дати. Потім було життя. Потім було пізнавання реальності у всьому її простому й жорсткому вигляді. Потім були злети й падіння, проба характеру на злам. Давно вже немає великої країни. Інші прапори, інші гімни, інші промови із політичних висот. Від свят моєї юності залишилося тільки два які всенародно відзначаються - День Перемоги і Новий рік.
…Я стою у строкатій юрбі розчулених батьків. Спалахують бліци «кодаків» і «ніконів», працюють цифрові відеокамери. Випускниці виходять на лінійку, яскраві, як топ-моделі. Їх галантно супроводжують випускники. Останній дзвоник 2005-го. Ловлю свою доньку в об'єктив фотоапарата. Ось вона, відображена мить. Ще одна мить життя. Життя, що тече так, як йому заманеться, не дуже рахуючись із нашими планами й нашими надіями.
Перед ними – своя перспектива. Своє пізнавання реальності без прикрас. Свої злети й падіння. Свої випробування на злам. Вони вступають у дорослість зі своїм масштабом юності – зовсім іншим, ніж у нашого покоління. Дай Боже їм удачі й щастя!
