Українське суспільство в чеканні: Верховна Рада збирається прийняти, нарешті, закон про мови. З часу проголошення незалежності України чекали 14 років, стільки списів зламали, суспільство розділилося за мовним принципом – чи є перспектива? До парламенту подано дев'ять законопроектів – від твердолобо націоналістичних до европейськи демократичних. Історично склалося так, що Україна стала багатонаціональною державою, і не враховувати цю історичну даність може тільки непередбачлива або погано освічена людина.
Але чи так вже нерозв'язна мовна проблема? Чи варто ломитися у відчинені двері, йдучи на повідку у певних політичних і суспільних сил, ухвалювати свідомо нелегітимні рішення? Невже pro I contra,що небезпечно розділилися, не зможуть досягти консенсусу - адже поруч, у Європі, теж такій різномовній в окремо узятих державах, ці проблеми давно вирішені дуже успішно?
АНІ НОВА ПОЛІТИКА, АНІ НОВА ІДЕОЛОГІЯ – не є метою моєї статті. Я пишу про цю проблему тому, що вона, судячи з листів до редакції, хвилює багатьох читачів нашої газети. Негоже для преси робити вигляд, що нічого не відбувається, коли на захист російської мови вирують мітинги в багатьох містах і в столиці, коли збирають десятки, сотні тисяч підписів і вимагають референдуму. Народ не можна не зрозуміти - від можливості вільно користуватися своєю рідною мовою залежить комфортність існування - якість життя кожної людини.
Про це ми нерідко пікіруємося з моїм другом, російськомовним емігрантом з Латвії. Талановитий фізик (холодний термояд), він від Академії наук повинен був їхати по обміну на роботу до Канади, але тут звершилася незалежність, його залишили, замість нього послали іншого фізика – безталанного, але латиша. Довелося поїхати з Латвії, залишивши там улюблену роботу і щойно побудований євробудинок у Саласпілсі, переїхати на південь (він родом із Криму) і стати громадянином України.
Потрапивши до нового мовного середовища – україномовного, він вважає, що тут влада настільки ж агресивно, як у Латвії, провадить боротьбу проти російської мови. Він вважає мене надто спокійним, невиправдано толерантним. Йому здається диким, що велика російська література в українських школах віднесена до зарубіжної, він обурюється: «Що ж виросте з тих дітей, для яких Пушкін – іноземний поет? Їх змушують навіть Гоголя читати в перекладі на українську!» Іншого разу він махає перед моїм носом черговою газетою: «Ось статистика, почитай, почитай: навчання школярів російською мовою скоротилося з 55% до 23%, у 16 областях заходу і центру з 13000 російських шкіл залишилося тільки 26, у Києві – 6 шкіл з 452-х, там немає жодного вузу, де викладають російською мовою, це ж дискримінація, це гуманітарний геноцид!» Перед Євробаченням він реготав: «Ти знаєш, що у конкурсну програму від України по блату вставили «Гринжоли»? Ти їх чув? Невже вони думають, що незалежне журі дасть хоч якийсь шанс агресивному майданному репу, чи вони не знають, як перекладається Green Jolly?»
Я його розумію: він став жертвою переслідування, як російськомовний, - у Латвії, де історично половина населення говорить саме російською мовою. І якщо ставлення до себе латишів він ще може взяти до відома, то в Україні не приймає і не розуміє, що відбувається, - адже ми брати-слов'яни, ми вважаємося демократичною цивілізованою державою! Приводжу мого друга, як типовий приклад - як збірний образ російськомислячих громадян України. Але стаття моя звернена до всіх читачів «Одеських вістей» - pro і contra. Чи може Україна обійтися без обридлого протиборства? Може. У нас для цього є правова основа.
ВІДКРИЄМО КОНСТИТУЦІЮ. Стаття 10 Основного Закону констатує, що державною мовою у нас є українська. Це означає, що кожен громадянин зобов'язаний знати її, не має права ігнорувати або відмовлятися від її вивчення. Згадаємо США, які вважаємо за приклад демократії: ніхто не одержить там бажаного громадянства, якщо не пройде інтерв'ю (іспит) з англійської мови. Заклики ж до впровадження російської мови другою державною не тільки антиконституційні, але й безперспективні (як і пропозиція дати ій статус офіційної, що за рішенням Конституційного суду означає те саме). Навіть якщо ВР прийме поправку до Конституції, визнання російської мови другою державною викличе нову хвилю протистояння заходу і сходу – ну, не Фінляндія поки що ми, не Швейцарія, де мирно співіснують різні державні мови.
Та чи треба нам боротися, мітингувати, збирати підписи за проведення референдуму, дискутувати в пресі? Зрозуміло, це козирна карта деяких партій і політиків, це додаткові очки в передвиборній боротьбі напередодні 2006 року. Так, тільки за два тижні в Одесі активісти партії «Союз» зібрали 80 тисяч підписів за визнання російської мови державною.
То чи може Україна обійтися без нових потрясінь? Може. Загляньте ще раз до Конституції, вчитайтеся в ту ж статтю 10-у про державну мову. Адже там далі сказано: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов...» За що ж боретеся, коли є Основний Закон?
ЦЕ ПОЛОЖЕННЯ НІБИ СПИСАНЕ з загальноприйнятої в Європі Хартії регіональних мов і мов нацменшин. Заснована вона на непорушності прав і свобод людини. У цьому розумінні заклик частини населення «Україна для українців» варто визнати таким, що не відповідає принципам демократії, і його треба замінити іншим – «Україна для всіх її громадян». Це базові європейські цінності. Виходячи з того, що найвищою цінністю в суспільстві є особистість, кожна людина має право говорити тією мовою, якою вона з дитинства спілкується з рідними, близькими і знайомими людьми. Відібрати у неї це право, дане їй від природи, - насильство над особистістю, хто б його не здійснював – неграмотний стосовно права владний чиновник (що на місцях найчастіше і відбувається) чи, не дай Господи, сама держава.
Але саме зараз в Україні відбувається деформація цих європейських правових стандартів – національній спільності (ідеї) віддається пріоритет над правом кожної особистості. Не береться до уваги ще один базовий принцип демократії – не людина існує для держави, а навпаки. Чиновники нової революційної влади не здатні змінити свій звичний “совковий” менталітет на правові стандарти справді демократичного суспільства. Звільняючи чиновницьку рать колишньої корумпованої влади і ставлячи на її місце нових начальників і виконавців, насамперед, варто було б керуватися не відданістю новій владі, як це було раніше, а непохитністю до святості відданості принципам демократії. Вони повинні знати і Конституцію нашої держави, і наші зобов'язання перед Європою - кожна людина сама обирає собі мову, якою їй зручно спілкуватися, мислити і жити, за допомогою якої вона може повніше самоутвердитися, виявити свої здібності і реалізувати себе, тим самим, принести найбільшу користь суспільству і своїй країні. Затямте собі, добродії: це суверенне право особистості, його приватна справа, і ніхто не має права перешкоджати цьому.
У КРАЇНІ ВІДБУВАЮТЬСЯ ДИВНІ РЕЧІ, не зрозумілі нормально мислячим людям. Адже, виявляється, Україна, виконуючи свої зобов'язання інтеграції до Європи, вже прийняла Європейську хартію регіональних мов і мов нацменшин! Більш того, 15 травня 2003 року Верховна Рада повторно ратифікувала цей документ, а 5 червня того ж року Президент підписав закон про ратифікацію.
Під час президентської кампанії 2004 року прес-служба кандидата В. Ющенка повідомила про підписаний ним проект указу «Про захист прав громадян на використання російської мови і мов інших національностей». У коментарі до указу говорилося, що Ющенко, ставши президентом, зобов'яже чиновників спілкуватися з громадянами тією мовою, якою ті до них звертаються, і в місцях компактного проживання громадян, які говорять російською і мовами нацменшин, посадові особи, крім державної української, зобов'язані володіти мовами інших національностей, що повинно бути відображено в кваліфікаційних характеристиках держслужбовців. Допитливі ЗМІ опублікували цей указ за підписом Ющенка. Я його бачив.
Чого ж ти ще хочеш, читачу? Тепер з бабусею, яка приїхала зі свого болгарського села у райцентр Болград, в адміністрації будуть говорити болгарською, приймуть у неї прохання або скаргу болгарською і т.д. І в Одесі, у місті, де з часів заснування компактно мешкають громадяни, які говорять російською мовою, то й чиновники будуть спілкуватися з вами російською.
Ми звикли довіряти владі, обраній народом, тим більше, що нова влада обіцяла бути чесною і прозорою. Нещодавно чув по ТБ, як Президент пообіцяв: «Ми все будемо робити для кожної окремо взятої людини, а не для держави». А в інтерв'ю газеті «Україна молода» (28.04.05) глава держави заявив про проект свого указу: «Такого проекту я не бачив, автором його не був, я його не підписував і не підпишу». Тобто кандидат у президенти обіцяв європейські мовні стандарти, а, ставши ним, передумав і тепер не гарантує захист прав «окремо взятої людини» на використання російської мови? Чи не дивно?
Не збираюся робити якісь умовиводи на цей рахунок, нагадаю тільки, що минуло вже два роки, як ВР ратифікувала Європейську хартію, але дотепер МЗС не послав до Ради Європи грамоту про ратифікацію. Чи не тому, що в нашій Конституції є ще стаття 9, яка говорить: «Чинні міжнародні угоди, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».
ЯКЩО НЕМАЄ ОБІЦЯНОЇ ПРАВДИ, а замість прозорості – туман, то давайте, як у детективі при розкритті злочину, запитаємо себе: навіщо? Чому вони не хочуть говорити з болгарською бабусею її рідною мовою? Навіщо потрібно, щоб в Одесі громадяни говорили винятково українською? Від цього підвищиться рівень економіки, і підприємці, оформивши документацію держмовою, одержать більше прибутку і більше податків відрахують до скарбниці держави? А кримінал і корупцію сласного Криму можна успішно знищувати, змусивши росіян і татар говорити тільки українською? І завдяки загальній українізації занепадаюча економіка і ВВП України підскочать на небувалу висоту? А як покращиться якість життя!
Я ВИКИНУВ НОСТАЛЬГІЧНУ ЛІРИКУ з цього матеріалу - як “был чуден Днепр при тихой погоде” у Черкасах 50 років тому, де я бував влітку, і пив чисту річкову воду з долонь, і ловив сомів, і як по вечорах у зелених селах навпроти роздольні хори співали чудові українські пісні, і як ми співали “Рідна мати моя» у студентських компаніях у Москві, а нам підспівували і росіяни, і фіни, і африканці, а в мене була кохана дівчина-львів'янка, був друг-лемок...
Але я не можу не пред'явити свою національну ідентифікацію. Часи такі – усі, дописуючи до газети, починають з цього: “Я чистокровна українка...” або “У мене мама українка, а тато росіянин...” і т.д. Отож, я за народженням стовідсотковий українець ( прізвища і матері, і батька, який загинув на Великій Вітчизняній, були на “ко”, а “ов” від вітчима), і за паспортом я українець, хоча після армії, вступивши до МДУ і одержуючи в Москві паспорт, міг записатися і росіянином за вітчимом. І доля склалася так, що ані в школі, ані в технікумі я не вивчав українську мову, вивчав її самотужки - через любов до мови своєї Вітчизни, і вона здавалася мені співучою і ласкавою, не любити її було неможливо. Навіщо ж сьогодні потрібно зробити мене, російськомовного, внутрішнім емігрантом?
Не буду освідчуватися в любові і до “великої, могутньої, правдивої та вільної російської мови” (Тургенєв). Тим, хто після помаранчевої революції оголосив хрестовий похід проти російського мови, відповім блискучою реплікою Фаїни Раневської на слова “совка” перед “Джокондою” - мовляв, і що тут подобається, з чого усі божеволіють? – вона відповіла: ця дама настільки відома, що має право сама вибирати, кому їй подобатися, кому ні.
Може, і не варто було б говорити про це, якби ми не були свідками цілеспрямованої кампанії проти російського мови. Ця майданна розгнузданість – результат отриманої волі. Ви читали відкритий лист 12 “аполітичних літераторів” проти користування в Україні російською мовою? Вони називають її “мовою попси та блатняку”, пророкуючи, як 12 апостолів, що завтра вона витисне “першу державну на всі можливі узбіччя та маргінеси”. Що це? Сліпота, недоумство чи генетична ненависть до навколишніх народів?
У наявності – розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що заборонено Основним Законом і за що треба судити, щоб іншим неповадно було. Але після Майдану, очевидно, діють подвійні стандарти, “ жовтогарячим” письменникам, можна. Це про них, імовірно, сказав віце-прем'єр-гуманітарій М. Томенко, маючи на увазі прекрасне майбутнє України: “Письменники будуть виражати дух і зміст держави”.
А ось щотижневик “2000” опублікував (13.05.05) дуже цікавий лист читачки зі Львова (ідентифікація – українка). Вона не полінувалася знайти і прочитати роман одного з підписантів-борців – Ю. Андруховича. Вона посторінково цитує перлини з цього твору, мова якого без сорому пересипана матом і для героїв яких усюди “москалі смердять”.
Для культурної людини ця піна в роті – явна ознака психопатології, невже ці письменники і є “виразниками духу держави? Тоді мені з вами не по дорозі, хлопці, вибачте, тому що я ідентифікую себе європейцем.
