Назва для виставки обрана вдало. Згадайте, як у дитинстві ви не могли відірватися від чарівної труби, що називалася «калейдоскоп», струшуючи, повертаючи, ніжно постукуючи пальцями, щоб викликати до життя дивовижні візерунки. Те ж відчуття нетерпіння, бажання дивитися ще і ще охоплює вас і на цій виставці. Потрібно віддати належне і дизайнерові експозиції Олені Букатар. Вона не зіштовхнула, не створила конфлікту з творів двох художниць, тим самим підкресливши їхні жіночі засади (суперництво), а вибудувала твори (деякі з однаковими назвами) у поліфонічну п'єсу, де полум’яні маки на полотнах Лариси перегукуються з золотими потоками осіннього сонця на роботах Тетяни.
Обидві художниці дуже діяльні. На рахунку кожної близько півсотні виставок, зокрема і міжнародних. Але кожна з виставок створює своє враження, незважаючи на упізнаваність почерку.
Лариса Дем’янишина дивує соковитими, модними барвами, тонким барводіленням, нарядністю своїх робіт. Вона любить «грати» технікою. Її олія сприймається то як гуаш («Романтика південної ночі»), то як дорогоцінна шовкова тканина батику («Маки»). Їй властивий пошук – вона шукає себе й у техниці, і в стилі. Велика удача, на мій погляд, її поетичні узагальнення «Ганна» і «Косий дощ». Тут відчувається не тільки ерудиція художниці, тут внутрішнє сприйняття методу іконопису в портреті ( чи то портрет – таке глибоке поетичне узагальнення?!) і безсмертних робіт Утамаро.
І.І. Козирод, художник і колишній директор музею, звернув мою увагу на те, що в роботах Лариси завжди є два протилежні рухи. У роботі «Косий дощ» лінії дощу йдуть з верхнього правого кута в нижній лівий, а все інше – у протилежному напрямі. Уміння схопити внутрішній конфлікт, осмислити і ненав'язливо передати його – її ізюминка. Жаркий шовк маку ховає чорні тривожні хрести, складається в серп навколо золота пшениці, а над ними динамічно прагнуть кудись хмари («Маки») – конфлікт чорного і червоного з ніжністю всього полотна натякає на символ. Шкода, що так прямолінійно... Ту ж лінію я побачила й у її «Ірисах». На передньому плані декоративні іриси, які закривають православний храм на тлі глибокого нічного неба. Робота дуже умовна, що припускає деяке узагальнення, образ, символ. Але, на жаль, асоціації виникають надто прямолінійні, що добре для моральної позиції, але не для твору мистецтва.
З Тетяною Бродецькою я познайомилася в залах музею західного і східного мистецтва. З робіт чудового художника М. Прокопенка посміхалися його чарівні чаклунки, одна з яких відразу матеріалізувалася. Виявляється, Тетяна генетично пов'язана з образотворчим мистецтвом. Вона – дочка і онучка чудових діячів мистецтва. Мистецтвознавець Ірина Тимохова, яка представляла її творчість, сказала багато теплих слів на адресу світлої пам'яті її бабусі Неллі Котлярової. Я не можу не долучитися і висловити захват з приводу не тільки бабусі, але і яскравої художниці, чарівної моделі і незвичайної одеситки Ольги Котлярової-Прокопенко – матері Тетяни.
Атмосфера творчості – звичне середовище її життя, вона вже в крові у Тетяни. Це і «Божа іскра», і ласо, що витягує з життєвих колізій і ставить її знову і знову біля мольберта. Вона любить природу, море, небо, його трепетне світло, що проникає крізь листя на її полотнах, пробивається крізь хмари, відбивається у воді. Вона любить ці тонкі флюїди, що проникають до нас, показуючи нашу єдність із природою. Її роботи сповнені філософського екстазу єднання з Богом (« Я у всьому і все у мені») Ф.Тютчева. Недарма одна з виставок Тетяни Бродецької, яка нещодавно відбувалася, називалася «Блакитна далеч в сонячних променях». То море, то алея парку, то засніжена далечінь переливаються в ніжних, живлющих мінливих променях сонця. Тетяна тонко відчуває ці майже непомітні зміни освітлення і вміє передати трепетом близьких відтінків фарб цей стан («Зимовий вечір», «Сонячні промені»). Усі її пейзажі м'які, жіночні, переливчасті, як стулки мідій, тонким, ненав'язливим шаром перламутру. У них відчувається присутність автора. Вона ніби сама, чаклунськи, розчиняється у своїх пейзажах.
Настрій її робіт традиційний, він бере початок і в південноросійській школі і в духовній цілісності російського живопису. Жодна деструктивність їй не властива. Її береже сильне жіноче начало і природне чуття гармонії. А стосовно майстерності, я можу тільки цитувати чудового одеського художника А.В. Русіна, який на відкритті сказав, що свою першу персональну виставку він відкрив тільки в п'ятдесят років, і все одно відчув, що потрібно вчитися, а молоді художниці – тільки на початку тривалого і тернистого шляху.
