З ранньої весни до пізньої осені хата Ніни Михайлівни Думанської, як у віночку. Навколо неї все цвіте. Тільки-но зійде сніг, вже підморгують своїм фіолетовим, рожевим, жовтим та білими оченятами примулки, блакитно-ніжні проліски, а потім спалахують багрянцем тюльпани. За ними, ніби, приймаючи вахту, півонії, флоксії, ніжні і водночас гордо-неприступні троянди. А далі вже й не перерахувати. Яких тільки квітів немає у цьому дворі?! Біля ганку плете свої візерунки клематіс, а далі змагаються в своїй красі жоржини й гладіолуси. У свій час розквітає тут жовта й червона рута, двоповерхові айстри. Особливе місце в квітнику господині займають хризантеми. Багато сортів, кольорів і відтінків, розмірів і форм зібрала у своїй колекції Ніна Михайлівна. Насіння та садовий матеріал купувала, вимінювала, виписувала через посилторг, привозила з усіх кінців колишнього Радянського Союзу.
З самого ранку і до пізнього вечора клопочеться квітникарка біля своїх улюбленців. Висаджує, пересаджує, розпушує грунт, поливає, пасинкує, підв’язує, підживлює. Коротко кажучи, вирощує квіти.
Та знаходить Ніна Михайлівна час і для людей. Коли ще працювала в споживспілці (нині вона на заслуженому відпочинку), завжди була наставницею. Навчала молодих премудростей непростої професії бухгалтера. Понад 26 років вона була головним бухгалтером райспоживтовариства. Якщо ж хто говорив, що робота з цифрами нудна і малоцікава, то Н.М. Думанська трохи навіть сердито говорила: “Щоб цифри не були нудними, до них треба підходити з душею”. Вона й тепер вважає, що за кожною цифрою треба бачити людину і те, що робиться для людини. “Цифри красномовніше будь-яких слів можуть розповісти про те, як живуть люди, що вони їдять, як відпочивають, в що одягаються”, – говорить Ніна Михайлівна.
Працюючи головним бухгалтером, вона вирізнялась своєю принциповістю, вимогливістю як до себе, так і до інших. І хоч іноді бувала різкою, навіть суворою, люди завжди тягнулись до неї, відчуваючи і доброту цієї жінки.
І сьогодні двері її дому завжди відчинені для тих, кому потрібні її порада і розрада. Немає такого дня, щоб хтось не завітав до Ніни Михайлівни. Це її колишні колеги і квітникарі – любителі, сусіди і хороші знайомі, а іноді й малознайомі.
Якось одного дня підійшов до її хвіртки хлопчина і несміливо запитав:
– Це у вас жив Веня?
Ніна Михайлівна просто відповіла:
– Він у мене не жив, просто часто приходив. Коли могла, я йому допомагала, іноді він мені підсобляв. Тільки тоді, коли у гуртожитку був ремонт і всіх сиріт відправляли по школах-інтернатах, я запропонувала йому пожити в мене.
Трохи ніяковіючи, дивлячись прямо у щирі бабусині очі, юнак сказав: “Я теж дуже хочу приходити до вас, спілкуватися з вами”.
– Ну що ж, приходь. Але затям, я дуже вимоглива. Не потерплю пиятик, не люблю ледарів і розгільдяїв.
– Я буду вас у всьому слухатись, бо хочу стати хорошою людиною, як Веня. Після цього діалогу Славко майже щоденно після занять у Савранському ПТУ-24 приходив до Ніни Михайлівни.
Що привабило його в цій строгій жінці? Нерідко вона йому “вичитувала”:
– Не тринькай гроші. Тобі вони ще знадобляться. Коли закінчиш училище, треба буде подбати про житло, про роботу чи подальше навчання. І ти розумієш, що розраховувати маєш тільки на себе.
Щоб хлопець мав можливість зекономити оту зароблену в позаурочний час копійчину, частенько підгодовувала. А іноді й на морозиво давала. Славко ж їй то дровець внесе, то грядку поллє. В розмовах часто згадували Веню. Познайомились з ним випадково. Хлопчина у сусідів дрова рубав. І якось так вийшло, що став, як рідний. Впродовж. чотирьох років спілкувались. Приходив Веніамін у цей двір, як до рідного дому, якого ніколи не мав. Тепер юнак навчається в коледжі. При першій же можливості приїздить, щоб провідати “свою бабусю”, а вона йому й торбину збере, і якусь копійчину дасть.
Пішов вже своєю стежкою і Славко. Працює в Одесі в одній ремонтній майстерні. Теж не забуває Ніну Михайлівну. І головне – її уроки добра та людності.
Цими днями забіг я до цієї мудрої жінки по пораду, а тут якийсь незнайомий хлопчина:
– Бабусю, можна я візьму миску, хочу випрати свої речі?
– Бери, синку, бери.
– Це ваш новий підопічний? – запитую.
– Славко привів, – коротко відповіла жінка.
Дехто каже, що Н.М. Думанська клопочеться сиротами, щоб заповнити самотність (два її сина й онуки живуть далеко від рідного дому, а чоловік, який був їй розрадою й опорою у всьому, три роки тому пішов за вічну межу). Можливо й так. Та пригадую що ще в молодості, коли рідні діти були школярами, а сама з ранку до ночі була на роботі, мала вихованку. І теж дівча саме попросилось у цю родину, хоч мала матір, бабусю й сестричку. В рідній сім’ї дорослі любили чарку, випивали і дітьми мало клопотались, а дівчинка прагнула іншого життя. Іван Михайлович та Ніна Михайлівна виховали Валентину, дали освіту, допомагали, як рідній доньці. І сьогодні, хоч вона вже сама мати і бабуся, часто телефонує та приїздить до своєї прийомної матері. Та не забуває й про кровних. Постійно навідує та доглядає їхні могилки, бо так навчила мама Ніна.
До Ніни Михайлівни Думанської, що мешкає в селищі Саврань, люди тягнуться, як квіти до сонця, бо вона приваблює своєю добротою, щирістю, відкритою душею. Жінка щедро ділиться своїм життєвим досвідом. Вона охоче розповість, як садити і доглядати ті чи інші квіти, як вичистити до сліпучого блиску посуд, як уладнати непорозуміння в сім’ї. А ще цей дім приваблює тим, що його господиня вміє слухати. Вона не перебиває, а уважно вислуховує кожну сповнену горем та слізьми сповідь і радісну новину. Ніна Михайлівна вміє розділити чуже горе і порадіти й удачі.
Ніно Михайлівно, хай Бог пошле Вам ще багато років життя. І нехай будуть вони сповнені миром, любов’ю, здоров’ям і радістю. Щоб ви ще довго могли дарувати добро людям.
Савранський район
