Якось мені довелося поїздити з директором сільгосппідприємства “Правда” Віктором Петровичем Яковлєвим по його володіннях. Чоловік небайдужий, з болем у серці розповідав він про малі села, яких стає все менше, а згодом, мабуть, вони і зовсім зникнуть з лиця землі.
Причина зникнення лежить на поверхні: молоді люди з цих сіл роз’їхалися хто куди. В основному, до обласного центру. Близькість до нього, точніше до благ його обертається для малих сіл катастрофічною небезпекою. Місто-велетень приваблює до себе навіть людей, які не можуть знайти там роботу.
– Така картина у нас скрізь, – говорила мені потім голова районної ради Наталя Бянова.– У Нижньому і Верхньому Куяльнику, Вовковому все більше покинутих будинків, які ніхто і купувати не хоче. Є села, де практично п'ять хат залишилося.
На них і раніше лежало тавро безперспективних. Незважаючи на наявність доріг і газу, в них немає шкіл і дитячих садків. Отже, для молодих батьків, для людей середнього віку вони стали ще більш непривабливими. Тому що без дітей малих сьогодні рідко сільська родина живе.
Невже ніякої надії немає? Скептики, які не сумніваються у вимиранні малих сіл, ніби скидають з рахунків фермерів, що, по суті, і повинні були б вдихнути життя в ці “острови”. Але в районі не склалося, так, щоб паї (і вони чималі, в середньому кожний з них до дев'яти гектарів добирається) були поруч із поселеннями людей, які їх обробляли. Тут би і характер наш проявився, схильний до життя спільно, і економічні обставини, при яких нині виживають більші господарства, наступники колгоспів і радгоспів. А великому господарству хіба до дрібного села, де дворів на пальцях однієї руки можна перерахувати? Йому б при всіх сучасних вітрах самому б за вітром не розвіятися.
У безнадійних ситуаціях ми звично оглядаємося на Захід. Ось і віце-прем'єр Роман Безсмертний, котрий підігрів інтерес до адміністративно-територіальної реформи, не прийнятої Президентом його відставки, ще до неї, коли перебував в Одесі, розповідав, що далекий від наших реалій скандинавський фахівець із заздрістю говорив про Україну. Мовляв, у порівнянні з його країною, тут люди живуть компактніше. І соціальним нашим працівникам не доводиться їздити за сто двадцять кілометрів, щоб подбати про те, щоб був свіжий хліб у старого, який живе на далекому хуторі. При цьому віце-прем'єр зазначив, що нашим таке б і на думку не спало.
Колега-журналістка у тому ж Іванівському районі розповідала про своїх старих батьків. Як дрова на зиму самі заготовляють, як постійно долають їх життєві негаразди. Вони теж живуть у малому вимираючому селі. А ось переїздити в інше місце не хочуть.
Можна зрозуміти багатьох людей, які не хочуть залишати на старості – язик не повертається сказати – насиджені місця. Тому що не сиділи, склавши руки на цих своїх місцях, а працювали від зорі до зорі. І тепер працюють. Можливо, трохи менше, ніж колись. Але хто змінить їх?
Іванівський район
