Газета «Одеські вісті» продовжує огляд про життяшкіл-інтернатів, дитячих будинків та притулків області. Сьогодні наш спеціальний кореспондент познайомить вас із діяльністю Кодимського дитячого притулку для неповнолітніх «Буслик».
Полишаючи стіни цього притулку, навіть невіруючій людині, напевне, хочеться помолитись, висповідатись і покаятись. За свої власні гріхи і гріхи всіх тих людей – батьків, родичів, близьких, – через дії яких ці діти потрапляють до таких закладів, як “Буслик”; до дитячих будинків, до шкіл-інтернатів. Зараз у притулку “Буслик” тридцять дітей, і за кожним із них – трагедія, здебільшого, пов’язана з алкоголізмом та наркоманією батьків, із вчиненням батьками злочинів, із батьківським садизмом, який іноді перевершує всі мислимі форми.
В попередній своїй статті про Котовську школу-інтернат, я вже розповідав про цей випадок, та оскільки стосувався він саме вихованця кодимського притулку, мушу нагадати. Одного з хлопчаків, який знаходить тут не лише притулок, але й порятунок, знавіснілий батько кілька діб тримав у підвалі на ланцюгу, як собаченя. Але навіть поводження із твариною все ж таки мало б бути більш людяним, ніж цей знавіснілий від алкоголю і власного сатанинства батько поводився з власною дитиною. І тільки завдяки тому, що забили тривогу сусіди і втрутились сільська влада та міліція, хлопчину вдалося врятувати.
Святу справу намагався зробити наш уряд, ввівши виплату соціальної допомоги у розмірі 8 тисяч гривень за кожну народжену українкою дитину. От тільки суспільство одразу ж зіткнулося з соціальним парадоксом: закон ще тільки готувався до вступу в дію, а активно вагітніти і народжувати заходилися жінки з груп ризику, груп соціально деградованих, з морально-етичних низів, зі СНІДівською та іншими трагічними для нащадків спадковостями. І розрахунок у них один: заробити в такий спосіб досить значну для них суму грошей.
Саме в той день, коли я знайомився з життям “Буслика”, не лише його працівників, але й, здається, увесь район сколихнула звістка про одну з таких матерів, яка, вже маючи тримісячну дитину, дочекалася виплати їй 4 тисяч гривень. І як же вона розпорядилася грошима? Банально. Негайно влаштувала запій мало не для всього села. Замість того, щоб піклуватися про дитину, про те, щоб щось прикупити для неї та поліпшити дитяче харчування, жінка накрила “курінь” і три доби, зовсім забувши про дитинча, споювала чи не все село. Коли ж настало безгрошівне похмілля, з’ясувала для себе, що дитина їй, власне, непотрібна. А представникам влади та міліції заявила: щось на зразок того, що, мовляв: “Вам ця дитина потрібна? От і беріть, виховуйте її! Я вам ще одну народжу”.
Щодо таких жінок, то у працівників соціальної служби вже навіть термін з’явився: “мати-одноночка”, не плутати з терміном “мати-одиночка”! А на які нерви розрахована історія хлопчини, який був жорстоко побитий батьками? А побитий тому, що змушений був вкрасти дома трохи муки і попросити сусідів, аби спекли йому якогось коржика, оскільки вже не міг витримувати голод. Ні-ні, на горілку батьки гроші знаходили, а на те, щоб накормити хлопчину – ні. А чого варта одісея Миколи Марченка, живої легенди притулку, до якого він потрапляє вже не вперше. Але при цьому встиг побувати чи не в усіх нині існуючих в Україні притулках, дитячих будинках та спецшколах. Втім, знають його і в деяких притулках Молдови.
– Зараз у нашому притулку справді перебувають 30 дітей, які потрапили до нас не лише з Кодимського, але й Котовського, Балтського та інших районів, – розповідає директор цього закладу Наталя Олексіївна Подолінська. – Одначе зрозуміло, що нам слід розширюватися. Безпритульних дітей стає все більше. І потрапляють вони до нас із лікарень, з дитячих кімнат міліції, з лінійних відділів міліції залізниці. Деякі, мабуть, дізнавшись про існування такого притулку від дорослих чи від підлітків, приходять сюди самі, з далеких сіл, пішки. Не кажу, що в нас ідеальні умови, але колектив робить все, що може. І навіть більше. Діти, які опиняються в нас, як правило, ніколи не жили в таких нормальних людських умовах. І можна лише пошкодувати, що термін перебування в притулку обмежений лише 90 добами.
Зародження “Буслика” позначене 2001-м роком. Саме тоді начальник служби у справах неповнолітніх Кодимського району Наталя Василівна Патківська та її колеги домоглися, щоб приміщення медичної служби щойно розформованої військової частини було передане для організації дитячого притулку, обійтися без якого вже було неможливо. Приміщення для притулку, звичайно ж, було непристосоване, залишали його в жахливому стані. Але, вислухавши сумну історію того, як кільком жінкам з колективу “Буслика”, таким, як Наталя Подолінська, вихователі Олена Петрунько, Тетяна Караман, за підтримки Наталі Патківської та начальника районного відділу культури Людмили Андріївни Басько, довелося тяжко, але самовіддано налагоджувати елементарний побут, санітарну обробку, медичне та культурне обслуговування вихованців притулку, я обійшов усі його приміщення. І був вражений тим, наскільки тут усе продумано, старанно умебльовано, як тут по-домашньому затишно і привітно.
Де і як, якими правдами і неправдами добували “мами”-вихователі притулку всі оті ліжечка, біленькі простирадла, килими, сучасне обладнання для кухні, комп’ютери, дитячий одяг; як тут дбають, щоб діти пройшли старанну санобробку, елементарно, даруйте за такий термін, від’їлися, зміцніли, полагіднішали в своєму ставленні до ровесників, дорослих і всього світу, – це тема окремого дослідження чи документальної повісті. Але я розумію тих дітей, які, коли їх примушують залишати притулок “Буслик”, ідуть із нього, наче вигнанці з раю: зі слізьми, благаннями залишити їх ще на один термін, каяттям та запевненнями, що вони ніколи більше не допустять жодних пустощів, жодної провини. Хоча виганяють їх звідси не за провину, а тому, що так велить положення про подібні притулки.
Й ось тут перша серйозна проблема: термін. Умови в “Буслику” справді чудові. Діти звикають до родинного ставлення, до вихователів і вчителів місцевої школи, яку вони відвідують, до нового гурту. Але... Щойно вони загоюють одну душевну травму, яка привела їх до цього притулку, як зазнають іншої – примусового, вже через три місяці, вилучення з “Буслика”. Причому дехто з вихованців все одно втікає чи то з дому, чи з інших закладів, в які їх віддають, аби повернутися до вже по суті рідного їм “Буслика”. І, здається, вже всім: і дітям, і вихователям та організаторам притулку, зрозуміло: якщо ми справді прагнемо допомогти цим дітям, вплинути на становлення їх психологічної рівноваги, їх виховання і навчання, термін слід продовжити. Хоча б до року.
Я взагалі запропонував би перетворити, власне, “Буслик” на підготовче, відділення притулку: тут діти проходили б грунтовну санобробку, виліковувалися від хвороб, адаптувалися, звикали до нового способу життя, до порядку і дисципліни. А далі їх переводили б до другого відділення, вже, власне, дитячого притулку, чи будинку, який слід розбудовувати тут же, на базі “Буслика”. Адже “вигнані” з притулку діти все одно будь-якими шляхами прагнуть потрапити сюди. Або ж опиняються на вулиці, з усіма її жахами. І виходить, що в обох випадках вихователі “Буслика” працювали, старалися, вкладали в дітей душу майже даремно.
Ще одна проблема: забезпечення дітей одягом й особливо взуттям. Мене знайомили з хлопчиною, який змушений був опанувати шевські ази, аби латати свої черевики. Тепер він вважається тут майстром і зашиває та заклеює взуттям інших “бусликів”. Але ж це не діло, щоб дітям давали такий непотріб! Можливо, ми й не багата країна, але й не настільки бідна, щоб не забезпечити цих знедолених дітей нормальним взуттям, а не якимось азійським тричісеконд-хендом.
У той день, коли я був у притулку, тут перебувало тридцять дітей. І тридцять ліжечок. Але, як це вже не раз бувало, будь-якої днини сюди можуть направити ще п’ятеро чи й десятеро дітей. І тоді виникає проблема гуртожитку: дітей доводиться класти в ліжка по двоє. Не залишати ж їх на вулиці. Тобто вже зараз зрозуміло, що “Буслик” повинен мати хоча б з десять резервних ліжечок. А найкраще було б довести їх хоча б до п’ятдесяти.
У начальника відділу культури Людмили Басько розроблений цілий план “культурного оздоровлення та виховання дітей”. За допомогою культпрацівників у “Буслику” організовують дні Святого Миколая, з обов’язковими подарунками, залучають їх до всіх культурних заходів міста. Але, знову ж таки, малий термін перебування дітей у “Буслику” не дозволяє ні створювати повноцінні гуртки в самому притулку, ні залучати найздібніших до міських творчих гуртів. А вже навіть настінні розписи, які зроблені дітьми, картини, іграшки, вишивки та в’язання засвідчують, що серед “бусликів” трапляються діти по-справжньому здібні, можливо, навіть талановиті. І з допомогою вихователів вони пробують розкрити свої здібності. Але стається це вже, як правило, тоді, коли тримісячний термін завершується.
І ще одне. Зараз в області діє 12 подібних притулків. На минулорічному обласному конкурсі-огляді Кодимський “Буслик” був визнаний кращим і посів перше місце. Ні для кого не було несподіванкою й те, що згодом він посів третє місце в Україні. Втім, якби місцева адміністрація постаралася, допомогла та поліпшила... могли б посісти й друге. Та зрештою справа не в місці, а в тому, що за ним у відносно молодого притулку неоціненний досвід. І це теж підстава для того, щоб потурбуватися про розбудову закладу. Адже це лише кількість притулків та ліжечок у них зростають повільно. Що ж до зростання кількості безпритульних дітей – то воно загрозливе. Тож думаймо про день завтрашній.
